Потім повернувся до їдальні й спокійно повідомив своїх друзів, що напружено й гостро повернулися при його появі, ніби питаючи очима: ну?
— Нічого важного, чекатимуть у Кежмі.
По тому Павло звернувся до смаглявого з вусиками, назвавши його Люром:
— Квитки замовив?
*
Люр простяг Самборському два квитки на трансманьчжурський експрес, що відходив з Москви щовечора рівно о дев'ятій годині. Самборський поглянув на годинника (стрілка показувала шість), звів докупи брови, намагаючись щось пригадати.
— Так, усе, — поволі сказав сам до себе, — ну, а тепер; з вами. Сідайте ось сюди.
Самборський присунув стільця до кругленького столика, сів, нахилився близько і рівним низьким голосом звернувся до співбесідника. Обоє гостро, сторожко дивилися один на одного. Самборський майже наказував:
— Завтра ви одержуєте гроші, по нашому від'їзді даєте в Тайшет телеграму Дворнягіну. У слід виїжджаєте завтра. Основна ваша робота: зв'язок з Алеутською станцією, організація явок, добір людей. В основі краще не покладайтеся ні на кого. Усі відповідальні завдання виконуйте самі. Пошту доручайте лише Трудлеру — він єдиний знає тропу з боку Лени і Олекми. Нових людей без мого дозволу не беріть. Додаткові інструкції, на випадок що трапиться, одержите у Дворнягіна.
Люр слухав мовчки й уважно. Лице, засмажене, сухорляве іноді здавалось дерев'яним. Лише очі міняли блиск і крапки чоловічків то вужчали, то ширилися.
Самборський по павзі запитав:
— Ясно?
Люр хитнув головою. Самборський ще подумав трохи й, помовчавши, вже дружньо і тепло, як товаришеві, кинув:
— Попередні завдання ви виконали прекрасно. А ви як, цілком спокійні за себе? Вірять?
Люр ледве розвів куточки твердих губ і сухим, неприємним голосом нехотя й коротко відповів:
— Вірять.
Самборський випростався, ледаче повів плечима, як після сну, і, видихнувши повітря, проказав сам до себе:
— Ну, пора того будити.
А потім повів очі знову до Люра:
— А ви Ерґе знали до цього?
— Знав.
— Ну як?
— О-о-о, — і, помовчавши, Люр байдуже додав: — Сволота й авантурник вищої якости!
Самборський засміявся:
— Молодець.
О десятій годині вечора, по цій розмові, випроводивши з північного вокзалу експресом Аскольда й Самборського, Люр пішов до телеграфу й написав на бланкові коротеньку телеграму:
"Тайшет радянська десять Дворнягіну Затримайте приїзд погода погана".
*
Транссибірський експрес (Москва — Маньчжурія) польотно мчав вперед, лишаючи за собою станції й полустанки.
Услід гналася весна, й експрес ніяк не міг вихопитись з її ласкавих теплих обіймів.
Теплінь напористо, опереджуючи потяг, летіла на північ. До Урала вже не було снігу. Щоранку професор Горський турботно підходив до вікна, стривожено дивився на привабливі, повні сонячних фарб і тепла чисті й ясні весняні пейзажі.
Лице професорові марніло, кошлаті з просіддю брови збігалися докупи, а охайно підрізані (у Москві) вусики й борідка роздратовано їжачились — професор сердився на сонце й весну. Це вже нікуди не годиться! Якщо так день-два по-дурному буде палити сонце — заріз. Як хочете, а професорові абсолютно не подобається така поведінка природи.
На хребтах за Кунгуром несподівано яскраво заблищали білі латки снігу (лице професорові посвітлішало). Він задоволено потер долоні й охоче апетитно пообідав.
Пообідавши, довго стояв біля вікна, залюблено дивився поверх окулярів на плями снігу. Дивився, аж поки сутінки не запнули вікно вагона.
Ранком потяг мчав безкраїми степами західносибірської низини. Професор схопився до вікна й сів, безпорадно склавши руки на коліна. За вікном лежав бурий степ, а десь далеко на небозводі підводилось велетенське вогняне коло сонця.
Білих снігових плям не було.
І лише за Червоноярськом, коли паротяг з гуркотом ускочив і помчав поїзд лісистими ущелинами, холодні білі плями все частіше й частіше приваблювали професорові очі.
Тайга й суворе континентальне підсоння Сибіру вперто змагалися з весною.
Професор охоче снідав, пив чай, жартував з Маричем і мимоволі звів розмову, звичайно, про аероліт.
Марич згадав свою чудернацьку думку-мрію, що прийшла йому в голову після візити до Барінґера. Вона й тепер частенько приходила йому в голову, але якесь дивне почуття не то сорому, не то підсвідомого остраху гнало думку геть і заважало серйозно побалакати з Горським. А до того ж Марич помічав, що і його вчитель ніби уникає такої розмови.
Але зараз Марич не втерпів.
— Слухайте, Валентине Андрійовичу, — звернувся він після вагання до Горського, — я бажав давно запитати вас про одне.
— Що саме? — насторожився Горський, інтуїтивно відчувши, про що Марич зараз питатиме.
— Я згадав ваш постскриптум у листі, що надіслали мені до Нью-Йорку.
— А-а-а, знаю, знаю, — заговорив швидко й бентежливо професор, — бач… ви хочете знати мою думку? Так? Може здатись дивним — не маю думки. Слово чести, не маю. Вагаюсь!
Горський одсунув од себе шклянку й розгублено подивився Маричеві в очі. Потім потер долоні, нервово поправив окуляри, знизав плечима.
— Вагаюсь. Ні! Вірніше — боюсь. Так, боюсь. Важко припустити — це ж легендарні скарби.
Вчений похапцем витяг олівець і нервово почав на папірцеві креслити формули.
— Відомо, доведено, — гаряче кидав він Маричеві, — що склад аеролітів, як хемічний, так і мінералогічний, дуже своєрідний. Доводять, що вони виникли у відтворчій атмосфері. Або ж, у крайньому разі, за відсутністю окислителів. Елементарний склад цікавий тому, що до цього часу в жодному аероліті не знайдено будь-якого елементу, невідомого на Землі. Частіше в склад аеролітів увіходять: залізо, нікель, фосфор, сірка, вуглець, кисень, кремній, магній, кальцій, алюміній. Іноді: водень, азот, хлор, нікель, натрій, калій, стронцій, титан, хром, марганець, кобальт, миш'як, оливо, мідь і платина. Порівняння складу аероліта зі складом земних гірських порід вказує, що при схожості елементарного складу, в якісному розумінні, можна спостерігати велику відмінність в кількісному розподілі елементів: характерні ознаки аероліта є — значна присутність металічних сплавів переважно заліза з нікелем, відсутність мінералів, щолочних силікатів, перевага олівіну, ромбічних піроксенів і таких сполучень, що не могли створитись або існувати в атмосфері, що має воду й багато кисню. В аеролітах досі не знайдено жодних ознак організму: помилково за рештки організмів вважали іноді хондри; присутність вуглеводів, алмазу, графіту також можна пояснити абсолютно незалежно від організмів. Класифікація аеролітів у різних авторів, звичайно, різна. На одному лише зіходяться всі, а саме: на тому, що треба розрізняти камінні аероліти, утворені з силікатів та інших мінералів, але що не мають самородного заліза, а якщо і мають, то дуже мало, залізні аероліти, утворені переважно з нікелистого заліза з домішкою інших мінералів, але не мають силікатів. І ще трапляється, так би мовити, перехідна група — мезосидеритів, тобто аероліти, що мають залізо й силікати. Але й досі жодна класифікація не може претендувати на повне, без заперечень, визнання, бо наука про аероліти ледве зароджується.
Горський замовк, стомлено поклав руку на чоло. По павзі знов заговорив:
— Я більше пристаю і вірю класифікації Коєна, — і професор почав легко креслити на звороті папірця знайомі визначення:
1) залізні аероліти:
а) аеролітне залізо,
б) літосидерити;
2) камінні аероліти:
в) ахондрити, цілком або майже без заліза,
г) хондрити, з хондрами й помітною кількістю заліза,
ґ) сидероліти.
Накресливши, професор знов помовчав, а потім щиро звернувся до Марича:
— Ви розумієте мене? Що певного можу сказати я, коли всі авторитети жодним словом не обмовилися про аероліти, що складалися б виключно, а бодай частково, з платини? Ну? Лише де-не-де в незначних мікроскопічних дозах її помічали в аеролітному залізі. Але й твердо сказати: "абсурд", "ні, не може бути" — я, чесно признаюсь, не можу сказати. Вагаюсь! Не маю сили! А разом і припустити… Ні! Це ж казкові скарби! А втім, хай це буде звичайнісінький залізний аероліт — півсотні мільйонів тонн заліза — чудесний подарунок радянській металургії.
Професор замовк і стомлено послав зір за вікно купе.
Мовчав і Марич. Аж поки провідник вагона не порушив мовчанки й не відірвав од мрійних і химерних думок.
Це був шостий день подорожі. Експрес лишив позаду тисячі кілометрів, і провідник повідомив, що незабаром має бути станція Тайшет.
*
В напівтемному сірому куткові станційної зали (недалечко від віконця каси), на широкому ослоні, схиливши безвольну голову на широкі груди, хропів тілистий широкий чолов'яга.
Він зі свистом видихав повітря й заповнював залу важким перегаром горілки. Волохата шапка з'їхала аж на самісінькі очі, підборіддя грузло в брижах кожушанки, напнутої спереду чорним зашмульганим фартушком, які носять завжди носії.
— Пу-у-ух-у-у, — важко випускав чолов'яга повітря й сонно цмокав губами.
Згодом біля ослону спинився низенький дідусь у темній шинельці з кантами на червоноверхому кашкеті. З хвилину дивився розгублено на носія, а по тому скрикнув:
— Мироне, Мироне, потяг скоро. Мироне! — й побіг далі.
Швидко знов повернувся ще дужче заклопотаний. Почав торсати носія.
— Мироне, Мироне, потяг зараз! Багаж треба вивантажити, Мироне, чуєш?
— У-гу… — прогурготів Мирон і важко свиснув носом.
Начальник станції ще дужче засіпав носія за плече, зайшовся криком:
— Вставай, зараз потяг, Мироне, чортяка, Мироне. Чортяка!
— У-гу-у… — мугукнув Мирон і знов засвистів носом.
Начальник станції цупко схопив старечими зморшкуватими пальцями велетенську руку Мирона, — силкувався потягти його з ослону. Десь задзеленчав телефонний дзвоник і він, покинувши Мирона, стрімголов полетів із зали.
За п'ять хвилин, гримаючи буферами, на станції, важко стримуючи розгін, зупинився транссибірський експрес.
*
Марич і Горський розгублено стали на пероні. Що ж робити? Потяг стоїть три хвилини, а багаж? Усе ж у багажному вагоні!
— Носій! Багаж! Чорти кудлаті, багаж беріть! — долетіло десь од паровоза.
На перон вибіг начальник станції. Розгублено покрутився на одному місці й знов зник у станції. Професор і Марич почули благальні вигуки:
— Мироне, Мироне!
Тої ж хвилини професор Горський помітив, як кондуктор багажного вагона підсунув до дверей найбільший пакунок (з інструментами, очевидячки, рішивши кидати багаж прямо на перон).