А я навіть не знаю, в чому провинився.
Все життя вважав себе лояльним громадянином. Ніколи не встрягав у дурнуваті ситуації. Намагався весь час бути вищим за це. Я не був фанатом Путіна, але ставився до нього нормально. Це наш президент. Його підтримує більшість. Мені не потрібні соціологічні опитування. Я бачив це по настроях тих людей, які оточували мене. Якщо і був хтось проти нього, то висловлював свою думку несміливо. Не тому, що могли забрати, а тому, що не мав достатньо аргументів, щоби довести свою правоту.
Мій особистий час зупинився, хоча я усвідомлював, а не просто відчував на клітинному рівні, що він спокійно тече поза межами моєї особистісної клітки. Особистісної чи особистої? Аж тепер, здається, я сформулював те, про що мав здогадатися набагато раніше. Мене вихопили з людського потоку, посадили в клітку, невидиму для інших, та я й сам не бачу цього, хоча можу здогадуватися про її існування, – і тепер, наче під мікроскопом, вивчають кожний подих моєї думки. А може, це інакшопланетяни викрали мене і помістили в умови, схожі із земними? Чи я просто вже знаходжусь у паралельному світі? Намагаюсь іронічно посміхатись, щоби не збожеволіти.
Звичайно, попри страх, мене тягнуло ще й ще телефонувати Оксані, Вікторії та Василині. За інших обставин я, мабуть, не зважав би на чоловіка в чорному, який зателефонував із погрозами зробити боляче моїм дівчатам, але всередині мене хтось ніби вимкнув волю, і тепер, паралізована, вона безпомічно лежала, не готова навіть до будь-яких елементарних дій, не кажучи вже про щось серйозне. Водночас я упіймав себе на думці, що до "моїх дівчат" я зарахував і Василину, хоча раніше ними однозначно були Оксана і Вікторія, а тепер усі троє ніби складали одне ціле, нерозривно пов'язане зі мною. І чому "ніби", якщо так було насправді? Вже не мало принципового значення, піду я до Василини чи залишуся з Оксаною і Вікторією, – все одно для мене віднині і назавжди вони будуть "моїми дівчатами". Добре, якби й самі це розуміли.
Мені здалося, що перед вхідними дверима хтось човгає підошвами. Прислухався. Тихо. Але я відчував, що чоловік у чорному вже просто так не відстане від мене. Найпотужніше було би зараз прискочити до дверей, рвучко їх відчинити і застати на гарячому чоловіка в чорному. Мабуть, приставив вухо до дверей і слухає, що я роблю. Ото була би комедія! Уявив, що від несподіванки він упав всередину до квартири. Але паралізованими у мене виявилися не лише воля, а й тіло. Звичайно, не у буквальному розумінні цього слова, бо я ще, на щастя, міг ворушити кінцівками. Зараз ні за які гроші мене б не зігнали з дивану, навіть якби моєму життю загрожувала смертельна небезпека.
Несподівано в голові виринає Роберт Рождественський. Про себе промовляю його вірш, ніби боюся, що чоловік у чорному, який стоїть за дверима, може почути мене:
Память
за прошлое держится цепко,
то прибывает,
то убывает…
В школе
когда-то
были оценки
две:
"успевает"
и "не успевает"…
Мир из бетона.
Мир из железа.
Аэродромный
разбойничий рокот…
Не успеваю
довериться лесу.
Птицу послушать.
Ветку потрогать…
Разочаровываюсь.
Увлекаюсь.
Липкий мотив
про себя напеваю.
Снова куда-то
бегу,
задыхаясь!
Не успеваю,
Не успеваю…
Время жалею.
Недели мусолю.
С кем-то
о чем-то
бессмысленно спорю.
Вижу
все больше вечерние
зори.
Утренних зорь
я почти что не помню…
В душном вагоне –
будто в горниле.
В дом возвращаюсь.
Дверь открываю.
Книги
квартиру
заполонили.
Я прочитать их
не успеваю!..
Снова ползу
в бесконечную гору,
злюсь
и от встречного ветра
немею.
Надо б, наверно,
жить
по-другому!
Но по-другому
я не умею…
Сильным бываю.
Слабым бываю.
Школьного друга
нежданно встречаю.
"Здравствуй!
Ну как ты?.."
И –
не успеваю
вслушаться
в то, что он мне
отвечает…
Керчь и Калькутта,
Волга и Висла.
То улетаю,
то отплываю.
Надо бы,
надо бы остановиться!
Не успеваю.
Не успеваю…
Знаю,
что скоро метели
подуют.
От непонятной хандры
изнываю…
Надо бы
попросту сесть и подумать!
Надо бы…
Надо бы…
Не успеваю!
Снова меняю
версты
на мили.
По телефону
Москву вызываю…
Женщину,
самую лучшую
в мире,
сделать счастливой
не успеваю!..
Отодвигаю
и планы, и сроки.
Слушаю притчи
о долготерпеньи.
А написать
свои главные строки
не успеваю!
И вряд ли успею…
Как протодьякон
в праздничной церкви,
голос
единственный
надрываю…
Я бы, конечно,
исправил оценки!..
Не успеваю.
Не успеваю.
Єдине, що мене рятує в цьому житті, – це вірші. Тоді я забуваю про все на світі. Звісно, мова йде про класику. Саме вона здатна запасти в душу. Класика – проста, без усіляких заморочок. Інколи ті, хто вважають себе поетами, ганяються за формою або óбразами, забуваючи, що насамперед поетичне слово повинно вразити читача чи слухача емоційно. Часто ловив себе на думці, що коли розбираєш той чи інший поетичний твір, то знаходиш у ньому багато такого, що виходить за рамки правил. Як книжка пише, не виходить – але ж бере за душу. Це і є головне. А все решта – не вартує уваги.
Мої думки плутаються. Це мені здається, що звідкись іде дим? З-під вхідних дверей, де причаївся чоловік у чорному? Мої воля і тіло паралізовані. Я вже точно не встану з дивану, щоби подивитися, в чому справа. Хочу спати. Очі заплющуються самі по собі. Як гарно на душі. Спокійно. Мабуть, це і є рай?
2
Ви ніколи не бачили, як в Африці падає сніг? Босоніж іду по розпеченому піску, а згори летить манна небесна. Спраглі губи хапають сніжинки, які моментально тануть. Я допомагаю собі руками. Проте, ледь торкнувшись долонь, божественна волога із неба зникає, ніби її ніколи не було. Задираю голову догори і розкриваю рот наскільки можна, аж лящить за вухами. Я ніяк не можу втамувати внутрішній жар, бо кляті сніжинки летять мимо, а ловити їх руками – марна справа. Спробуйте упіймати кохання, якщо воно пролітає мимо вас.
Ще уві сні розумію, що це мені сниться. Але я не хочу пробуджуватися, бо відчуваю, що повернення до реальності не принесе мені нічого доброго. Щось важке тисне на мене – і, здається, вже до кінця життя я не зможу зробити так, щоби скинути його з себе. Всі ніби змовилися проти мене. Коли люди стають байдужими, то не має значення, які минулі заслуги були в тебе. Кожного дня ти пишеш своє життя з чистого аркушу. Хтось скрупульозно вичитує твої попередні чернетки, але не дає тобі змоги пригадати, що було бодай вчора, щоби ти міг від чогось відштовхнутися і продовжити своє життя.
Снігу стає все більше й більше. Я дивлюся в небо і бачу, що сонце усміхається мені. Сніг змішується з піском. Дивно, він мав би розтанути. Але пісок з жовтого дуже швидко стає білим. Я хапаю цей сніг-пісок пригорщами і запихаю до рота. Щось неприємно хрустить на зубах, і я розумію, що це пісок, який замаскувався під сніг, але живильна волога вливається до мого горла. Я боюся випльовувати пісок, щоби краплинки дорогоцінної води не виплеснулися назовні. Доводиться його ковтати, і я відчуваю, як піщинки по стравоходу падають униз. Це не суцільна піщана маса. Здається, кожна піщинка гулко відбивається у моїй голові.
Печуть очі, ніби хтось жбурнув у мене жменю піску. Я не хочу повертатися до реальності, бо вона видається мені жахливою. Розплющиш очі – і вже не буде того, що я маю зараз. Я ще точно не знаю, що мене чекає сьогодні, а особливо завтра, але ось цей паралельний світ, в якому знаходжуся, видається набагато симпатичнішим, ніж реальність. Краще ковтати сніг з піском, ніж… Ніж що? Я не можу знайти порівняння.
Тепер я знаю, що кожний наш сон – це екскурсія в паралельний світ з можливістю повернутися назад. Бо якби хотів залишитися в цьому паралельному світі, то так би й сталося, а потім скажуть, що ти вмер уві сні. Паралельних світів стільки, скільки людям сниться снів. Вони дивовижним чином переплітаються між собою – паралельні світи і сни. Ти часто мандруєш по чужих паралельних світах, несподівано заходиш у сни інших людей, а коли прокидаєшся, то інстинктивно відкидаєш усе, що тобі наснилося, бо воно чуже, і моментально забуваєш його. А коли цей паралельний світ, по якому ти мандрував, і сон чужої людини закарбовуються в твоїй пам'яті, ти марно шукаєш пояснення у своїй бідній голівоньці, а що ж власне тобі наснилося, – і не знаходиш відповіді, бо її просто не існує. Якби ж то на всі запитання були відповіді – Людина давно би стала Богом. Тут би з собою розібратись. А як ти можеш розібратися з чужою людиною, її паралельним світом і снами? Душа робить репетиції, як буде прориватися до свого-твого паралельного світу після твоєї смерті. Тоді в неї буде лише один шанс, щоби знайти вірний шлях. В іншому випадку твоя душа десь заблукає в космічному просторі, а потім згорить, як зірка в небі, чи розтане, як сніжинка в африканському піску. Чужі душі оминають мене, воліючи радше назавжди зникнути, ніж допомогти напитися страждущому.
Між сном і поверненням до реальності всередині мене зринає вірш:
Настанет день — исчезну я,
А в этой комнате пустой
Все то же будет: стол, скамья
Да образ, древний и простой.
И так же будет залетать
Цветная бабочка в шелку —
Порхать, шуршать и трепетать
По голубому потолку.
И так же будет неба дно
Смотреть в открытое окно
И море ровной синевой
Манить в простор пустынный свой.
Іван Бунін. Його більше знають як прозаїка. Але саме проза мені не подобається. Розумію, що все слід розглядати з професійної точки зору. Тому "подобається – не подобається" – це школярство. Але ж можу я хоч трошки, для себе, побути звичайною людиною, а не спеціалістом, який розуміється на цих речах. Тому Бунін для мене – це насамперед неперевершений поет, творчість якого у цій царині недооцінили.
Я розплющую очі й бачу чоловіка в чорному. Точніше, він тепер у білому халаті. Його обличчя мені видається добрішим, ніж було в того чоловіка в чорному. Може, це його брат-близнюк? Він щось говорить мені, але я чую лише лет сніжинок і шурхіт піску. Сніжинки з космічною швидкістю вгризаються в пісок, щоби, випарувавшись, назавжди зникнути. Я знаю, що це не так. Пара летить до неба – і хмари знову зрошують землю водою.
Чоловік у білому халаті розуміє, що я його не чую. Я радше здогадуюсь, ніж усвідомлюю, що він каже напарникові – такому ж чоловікові у білому халаті, але в окулярах, – що, мовляв, я надихався газу трохи більше, ніж було потрібно, тому мені необхідний ще день-другий, аби остаточно прийти до тями.