Він тут був старшим, а я ніхто – хоча й з обличчям Путіна. Звісно, зараз вони мене не застрелять, бо мають використати за повною програмою, якщо зробили пластичну операцію, але я розумів, що краще не фраєритись, бо можу отримати стусани, як тоді, коли мене показували лікарям.
12
Широчезні вулиці Москви магічно діяли на мене. Порівняно з нашим провінційним містечком я ніби справді потрапив в інший світ.
Потім ми звертали у вузькі провулки, де я чомусь не побачив жодної людини, – і лиха думка заповзла до моєї бідної голівоньки: знову мене запроторять до якоїсь маленької кімнатки, але вже з більш надійною охороною, яка днюватиме й ночуватиме зі мною, і я не зможу побачити світу Божого. Проте, ніби прочитавши мої думки, водій виринає з провулка і мчить широкими проспектами, намагаючись без слів довести, що мої побоювання безпідставні.
Я бачу довгий кремлівський мур – то здалека, то зблизька – і розумію, що за ним Володимир Володимирович, на якого я тепер схожий. Але це й усе, що об'єднує нас, бо знаходимося по обидва боки барикад: він за кремлівським муром, а я тут, в оточенні охоронців. Боюсь озирнутись, але потилицею відчуваю, що й друга машина незмінно слідує за нами. Приходить думка, що в ній може бути такий же нещасний, як і я.
Коли водій різко звертає вліво і ми в'їжджаємо в Кремлівські ворота, моє серце починає гучно гупати у грудях. Здається, воно зараз вискочить звідти – і будуть марними усі зусилля чоловіків у чорному щодо мене, професора, який робив мені пластичну операцію. Чомусь згадую асистентку професора, її потужні груди, сховані за білим халатом. Тепер я більш ніж упевнений, що вона не носила бюстгальтер. Якби я хоч кивнув головою, вона б роздягнулась і витворяла зі мною все, чого б лише забажав. Мабуть, мала такі інструкції від чоловіків у чорному. Для неї камери відео-спостереження не стали б завадою. А чи зміг би я під недремним оком невідомих людей займатися сексом з асистенткою професора? І взагалі чи зміг би після Василини займатися з кимось сексом?
Ми повільно пропливаємо повз довгі будівлі. Я не бачу, наскільки вони високі, але відчуваю їхню масивність. Дверей нема. Суцільні стіни невиразного темно-жовтого кольору і вікна солідних розмірів, які можу бачити лише до середини.
Маю нову проблему. Здається, серце взагалі зникло із грудної клітини, ніби хтось невидимий непомітно вийняв його. Я взагалі не відчуваю його биття. Прикладаю долоню до того місця, де мало бути серце, – нуль. Але ж я живу. Як може жити людина, в якої нема серця?
Машина зупиняється. Один із охоронців відчиняє дверцята, і я розумію, що повинен виходити. Мною оволодіває паніка. Здається, мене ведуть на зустріч з Путіним. Зараз він гляне в моє обличчя, залишиться незадоволеним роботою професора – і все, кінець. Мене розстріляють. Чи зітруть у порошок, перетворивши на одну із піщинок, в яку вгризаються небесні сніжинки.
Ноги стають ватними, але я слухняно йду за головним моїм охоронцем. Збоку – ще двоє чоловіків у чорному. Скільки позаду – не знаю. Мабуть, цілий полк. Наші кроки гучно лунають у широкому кремлівському коридорі. Зліва і справа миготять двері. На табличках щось написано, але я не смію крутнути головою, щоби прочитати. І знову, як у московських провулках, не бачу жодної людини.
Один коридор змінюється іншим. Я не відразу розумію, чому зникає луна від наших кроків. Аж потім помічаю, що йдемо по доріжках. Таке враження, ніби ступні занурюються в африканський пісок. М'яко і тепло.
Нарешті перед одними із масивних дверей ми зупиняємось. Головний охоронець прочиняє їх, заглядає всередину, відтак відчиняє переді мною і відступає назад. Інтуїція підказує мені, що тепер я залишаюся віч-на-віч з невідомістю. Нема часу думати, добре це чи погано, – і я роблю перші кроки назустріч новому життю. Аж тепер помічаю довгий стіл, за яким сидять чоловіки в чорному. При моїй з'яві вони встають – крім одного, який сидить посередині. Мені б озирнутись, подивитись, що роблять мої охоронці, але я не смію цього зробити.
Чоловік у чорному, який сидить посередині столу, дає всім знак рукою – і вони сідають. Мовляв, хибна тривога: це не Володимир Володимирович, а лише один із його двійників. Тринадцятий. Саме це говорить чоловік у чорному. Я вже стою перед поважною публікою, розуміючи, що зараз вони вирішать мою долю. Чомусь стає легше від того, що не Путін робитиме це самотужки. Все-таки колективний розум краще, ніж одна голова, навіть якщо вона путінська. Ще не знаю, чи вичитав десь ці слова, чи вони щойно народились усередині мене. А чоловік у чорному багато говорить, звертаючись до мене. Я починаю розуміти, що це лише початок мого перевтілення у Володимира Володимировича. Треба ще багато вчитись. Але чоловік у чорному впевнений, що я з гідністю виконаю всі завдання, покладені на мене. Це звучить як смертний присуд.
Він запитує в мене, чи маю якісь побажання. Несподівано для себе кажу, що давно не спав з жінкою. Мабуть, це глибоко дрімало в мені, але ніколи не сподівався, що бовкну таку дурню. Чоловіки у чорному сміються, і той, який посередині, теж усміхається. У нього добре й змучене обличчя. Він чимось подібний на мого батька. Каже, що будуть у мене жінки до кольору і смаку, яких я тільки захочу, – і тут я усвідомлюю, що допустив стратегічну помилку. Коли я говорив, що давно не спав з жінкою, то, звичайно, мав на увазі Василину, а не Оксану чи будь-яку іншу, і якби зараз сказав цьому чоловікові в чорному, який був схожий на мого батька, що хочу зустрітися саме з Василиною, вони б не сміли мені відмовити. Але вже наступної миті розумію, що це було би ще більшою дурнею, бо чоловіки в чорному зрозуміли б, що я не відмовився від свого колишнього життя, а тому нема потреби використовувати мене тепер і тим більше – у майбутньому. Холодний піт виступає на лобі. Я був за крок до провалу. Штірліц відпочиває.
Чоловік у чорному, який сидить посередині столу і здається мені подібним на мого батька, каже, що відтепер я матиму куратора, Сергія Сергійовича, який для мене має стати Богом, царем і героєм. Всі його накази я повинен виконувати, не задумуючись. Коли з лівого краю столу піднімається якийсь миршавенький чоловічок, я розумію, що він такий же Сергій Сергійович, як я Акакій Акакійович.
13
При ближчому знайомстві мій куратор Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, виявився не миршавим чоловічком, а доволі приємним у розмові. Звісно, я розумів, що він належить до чоловіків у чорному, а тому дружби з ним не може бути за визначенням. Я й не прагнув цього, бо знав, що до сонця не слід наближатися впритул, якщо не хочеш згоріти. Досить було Сергієві Сергійовичу, чи як там його насправді звали, цьвохнути пальцями в повітрі, – і мене зітруть у порошок.
Ми сиділи в його затишному кремлівському кабінеті, пили чай з варенням із мого дитинства, але я не смів запитати, з чого зроблений цей делікатес. Запах пам'ятав, а назву забув. Позаду Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, висів великий портрет Путіна. Здавалося, Володимир Володимирович своїм поглядом зараз видзьобає мені мозок і серце. Він тут виглядав значно молодшим, ніж був тепер. Я не відразу й усвідомив, що є Путіним на портреті, маю його обличчя, змити яке не в змозі жодні хімікати. Солодке варення із дитинства стало гірким, але я намагався зберігати олімпійський спокій, щоби мій куратор нічого не запідозрив.
Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, декілька разів перехоплював мій погляд, скерований на портрет Путіна, аж поки не зізнався, що покладає на мене великі надії. Мовляв, Тринадцятий – це умовний номер, бо переді мною на оглядинах був Двадцять Дев'ятий. Насправді майбутніх двійників Володимира Володимировича не так багато, але про точну їхню кількість знає обмежене коло людей. Чи належить до них Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати, він скромно змовчав, а я й не розпитував. Собі дорожче!
Куратор, незлостиво усміхаючись, але все ж з якоюсь напругою в очах, сказав, що перед ним поставили завдання зробити з мене Другого. Фактично Другого, а не номінально Тринадцятого, як зараз. Загадково дивлячись на мене, додав, що потенціал у мене значно більший, а тому є можливість обігнати вихованця Віктора Вікторовича, чи як там його насправді звати, і я повинен стати Першим. Зараз у мене не було часу роздумувати над усім цим, але потім я зрозумів, що існує якийсь Віктор Вікторович, чи як там його насправді звати. Він є куратором іншого двійника Путіна. А між Сергієм Сергійовичем і Віктором Вікторовичем, чи як їх там насправді звати, відбувається щось на кшталт соціалістичного змагання: хто приведе першим до фінішу свого двійника Путіна. Для нас двох, на відміну від наших кураторів, ситуація була не просто курйозною, а смертельно програшною. Ми ставали не лише маріонетками в чужих руках, а мішенями, в які стрілятимуть з насолодою за першої нагоди.
Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, сказав, що вже завтра для мене починається важке навчання, яке буде порівняно недовгим, але насиченим, так що мені слід набратися терпіння, щоби я міг виправдати надії вищого керівництва. Звичайно, я хотів запитати, чого насамперед від мене очікують, але це було би банально й відразу показало б мою мізерність в очах куратора. Тут потрібні інші стратегія й тактика. Необхідно, щоби я постійно ріс в очах Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали. Не лише я повинен бути зацікавленим у його доброму ставленні до мене, а й він має бачити в мені не просто свого підлеглого. Ну, на роль учня чи друга я, звісно, не претендував, це було би занадто, якщо зважити, що він належить до чоловіків у чорному, а я в їхній ієрархії ніхто і звати мене ніяк. Тринадцятий – це щось із паралельного світу, а тому, здається, не має до мене жодного стосунку.
Наша розмова тривала не більше години, а потім Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, витягнув із нижньої шухляди столу великий альбом і поклав переді мною:
– Вибирай.
Здалося, що він єхидно дивиться на мене. Не розуміючи його погляду й не знаючи, як маю діяти в даній ситуації, я розкрив альбом. На мене дивилися вродливі жінки.