Втім, подібна ситуація її влаштовувала. Головне, щоб не пішли гроші із сімейного бюджету. Більше до цієї теми вона не поверталась.
35
Можна було збожеволіти. Батько Юрка – прокурор Дрогослава. Аня дізналася про це випадково.
– Задовбав цей прокурорський синок! – злилася Вікторія.
З'ясувалося, що мова йшла про Юрка, який мав написати реферат для Вікторії, бо та теж зробила йому якусь послугу в навчанні, але не мав часу піти до бібліотеки чи пошукати матеріал в Інтернеті. Аня вже не вникала у суть справи, але донька помітила її розгубленість.
– Ти не знала?
– Ні.
– Скромний хлопчик, – іронічно зауважила Вікторія.
Втім, Аня могла б і сама зрозуміти, що Юрко із багатої сім'ї. Чого вартувала лише дача його батьків. Могла ж запитати у хлопця, хто вони. Засліплена коханням до нього, не зробила цього. Тепер кохання з кожним днем випаровувалось у просторі й часі, як роса на сонці, лише спогади про куні залишались, й до бідної голівоньки Ані залетіла думка, що більше ніхто на світі не зробить їй так приємно.
Втім, яка різниця, що в нього татко прокурор. Юрко ж не такий глупий, щоб розповісти йому про свої зв'язки з жінкою, старшою від нього на двадцять років.
Стоп! Здається, одного разу бачила в магазині прокурора Дрогослава. Щось брав у горілчаному відділі. Тоді дівчата перемовлялися між собою, що це прокурор. Нічого такий. Високий. Симпатичний. Мабуть, років на п'ять старший за Аню, але волосся сиве. Втім, це личило йому. Робило мужнім, чи що. Мабуть, нелегка прокурорська праця.
Тоді було багато людей у черзі, не мала часу думати про прокурора, забула про його існування. Тепер згадала, дізнавшись, хто його син. Усміхнулась сама собі. Цікаво, а якби він став її коханцем? Хто краще робить куні – прокурор чи його син?
Жахнулася своїм думкам. Що це з нею? Якщо зараз у неї нема коханців, то це ще не означає, що черговою її жертвою має стати прокурор міста.
Саме так Аня ставилася до чоловіків, поділяючи їх на жертв і вільних. Вільних вона не зауважувала в своєму житті, а ті, на кого кинула оком, ставали її жертвами. Причому особливих потуг з боку Ані не було. Здавалося, жертви самі летять до неї, мов метелики на світло. Спочатку з жертвами було цікаво, але, насолодившись, Аня відчувала, що не проти зайнятись кимось іншим. Ось тільки чоловік, Ян і В'ячеслав Павлович не належали ні до жертв, ні до вільних, й означення їм Аня дати не могла.
"Ти звичайнісінька блядь", – серйозно казав брат, який знав її, мов облуплену, а вона сміялась, і він теж реготав, заражений її сміхом. Вони обіймались і цілувались, як брат і сестра. "Шкода, що ти моя сестра", – казав він. – "Я ж блядь". – "Блядей найбільше кохають".
36
Що таке слава, В'ячеслав Павлович відчув у п'ятницю зранку, коли директор друкарні привіз у редакцію його збірку оповідань "Кохання починається з кави". Звісно, це помітили, і журналістська молодь вишукувалась у чергу за автографом. Хтось намагався тицьнути йому гроші за книжку, але В'ячеслав Павлович скромно сказав, що це подарунок.
Останньою завітала Корнелія Василівна, обійняла його й поцілувала:
– Ти молодчинка!
– Що би я робив без тебе?
Головна бухгалтерка гордо винесла своє тіло із кабінету, розуміючи важливість події і свою роль у ній.
Головному редакторові довелося книжку занести. В'ячеслав Павлович довго думав, що йому написати. "Бажаю міцного здоров'я і Божого благословення!". Вийшло офіційно, але з начальством треба тримати себе на відстані.
Головний редактор розмовляв по телефону, показав В'ячеславові Павловичу рукою на крісло.
Коли поклав слухавку, сказав:
– З почином вас! Думаю, що видасте ще багато книжок.
– Були би гроші! – вирвалось у В'ячеслава Павловича.
Уже наступної миті він зрозумів, що головний редактор міг розтлумачити це як натяк на малу зарплату. Вона у всіх була мінімальною, крім, звісно, головних – редактора і бухгалтерки, але В'ячеслав Павлович про це ніколи не розпитував. Він ще мав мінімальну пенсію за інвалідністю, так що був у кращому стані, ніж журналістська молодь. Розраховувати ж на підвищення зарплати не доводилось.
Головному редакторові знову зателефонували. Він відклав книжку вбік, навіть не заглянувши всередину, щоби прочитати адресовану йому посвяту.
В'ячеслав Павлович тихо вийшов. Він не ображався на головного редактора. Це ж не близька йому людина. Навряд чи прочитає його книжку.
На цьому слава закінчилася. Ніхто більше не зазирав до В'ячеслава Павловича, не просив подарувати книжку, не телефонував. Декілька хвилин на гребені слави коштували дорого – сім тисяч гривень. А ще їх віддати треба.
Коли йшов додому, прихопив декілька примірників книжки. Не думав про це, але десь на підсвідомому рівні закарбувалося, що має зустріти Аню. Так і сталось.
– А в мене книжка вийшла, – похвалився, даючи їй примірник.
– Автограф можна? – усміхнулась, як у старі добрі часи.
Думав недовго, ніби ці слова заготовив наперед: "Пташенятку від солодкого хлопчика".
37
– А ти знаєш цього письменника? – запитала Вікторія.
– Так, мій знайомий. Цукерки в мене купує.
Аня намагалася бути байдужою.
– О, то він із Дрогослава? Не знала. Цікаво пише. Мені подобається.
Аня чекала, що Вікторія розпитає про оте "Пташенятку від солодкого хлопчика", і вся зіжмакалась, ніби втрачала життя, але замість цього почула:
– А скільки йому років?
– На двадцять років старший від мене.
– Шкода.
– Чому?
– Старий.
На цьому екзекуція закінчилась. Якби Вікторія знала, скільки років В'ячеславові Павловичу, мабуть, не читала би його оповідань.
Після випадкової зустрічі з В'ячеславом Павловичем, коли він подарував їй свою книжку, Аня не відразу зрозуміла, що з нею відбувається. Здавалося, повертається старе кохання. Вірна ознака – забігали мурашки по тілу. Але вони доволі швидко вгамувались, хоча Аня продовжувала думати про В'ячеслава Павловича. Якби він зателефонував, то їхній перерваний романтичний зв'язок, можливо, і відновився б. Але письменник був заклопотаний своєю славою, яка несподівано приголомшила його. Так думала Аня – і це її дратувало.
Вона перечитала книжку "Кохання починається з кави" від першої до останньої сторінки, хоча вже знала, про що ці оповідання. Їй тоді вдалося виловити механічні помилки, які знайшла у тексті. Тепер їх не було. Зате мало не в кожному реченні зустрічалися "він", "вона", "це". В'ячеслав Павлович чомусь не позбувся їх, хоча Аня підкреслювала повтори червоним. Ну, і нехай!
В'ячеслав Павлович не давався чути, й Аня поволі переставала про нього думати. Так, лише зрідка.
Але її бідна голівонька вже не могла без думок про чоловіків. Вперто ліз Юрко – й Аня дочекалася, що таки зустріла його. Він вдав, що незнайомий з нею. Відвів погляд. Поруч з ним йшла якась жінка. Ровесниця Ані. Може, навіть трохи старша.
Аня не встигла подумати, що Юрко завів собі нову коханку, знову набагато старшу від себе, коли почула: "Мамо, і що я маю робити?".
Чомусь його проблеми не хвилювали її. Подумала: "Прокурор спить з цією жінкою?".
38
Наступного четверга у "Дрогославській зорі" з'явилася невеличка рецензія на збірку оповідань В'ячеслава Павловича "Кохання починається з кави". Це стало несподіванкою для нього. Мабуть, усі в редакції знали, що цю замітку готують до друку, але ж ніхто йому нічого не сказав.
Коли він напередодні перечитував шпальти газети, то на третій сторінці побачив порожнє місце. "Тут буде реклама", – сказав відповідальний секретар. Реклама – то реклама. Жодних питань. А вони, бач, підготували йому сюрприз.
Рецензія радше скидалася на шкільний твір, ніж на аналіз книжки. В'ячеслав Павлович за звичкою знайшов у тексті три помилки. Але не це було головним. Перший відгук на його збірку оповідань!
Авторкою була Оксанка, молода журналістка із їхньої редакції. Звертав на неї увагу, але не більше. На дві голови вища за нього. Тоненькі, мов сірнички, ніжки. Грудей, здається, зовсім не було. Але все це компенсувалося неземною красою і глибокою печаллю, яка, здавалося, навіки закарбувалась на обличчі Оксанки.
У попередні місяці В'ячеслава Павловича декілька разів тягнуло заговорити з цією молодою журналісткою, але все якось нагода не випадала. То дівчина була з кимось, то занадто заклопотана глобальними справами, як напівжартома-напівсерйозно думав В'ячеслав Павлович. Йому здавалося, що вона по-особливому дивиться на нього, ніби хоче зсередини вивчити цього незрозумілого їй чоловіка. Це навіть на погляд не було подібне, бо коли В'ячеслав Павлович перехоплював його, Оксанка знічено опускала очі й, здавалося, щоразу червоніла.
Подобалися йому і її статті, які він незмінно розрізняв серед інших, навіть якщо не було Оксанчиного підпису. Навіть в інформацію про буденну подію вона вносила щось своє, особисте, і від цього ставало тепліше на душі. Ну, це він, мабуть, вже дофантазовує.
В'ячеслав Павлович уже хотів піти подякувати Оксанці, коли вона сама заглянула до його кабінету.
– Вам сподобалася рецензія? – запитала, але не зайшла всередину.
– Дякую. З мене кава.
– А можете мені присвятити якесь оповідання, з ще ненаписаних? – хитро усміхнулась, як лисичка.
– Добре, – усміхнувся й собі В'ячеслав Павлович.
39
Здається, все внормувалося, й Аня була задоволена таким життям. Чоловік зранку робив свою справу. Вона вже призвичаїлася до цього і навіть інколи встигала отримувати задоволення. На роботі все було без змін. Правда, інколи їй здавалося, що в черзі стоїть В'ячеслав Павлович, й Аня боялася дивитися в той бік. Але коли чоловік підходив, з'ясовувалося, що це не колишній її коханець. Мабуть, це на краще, якщо він забув дорогу сюди. Втім, думала Аня, якби В'ячеслав Павлович геть чисто збайдужів до неї, то запросто би з'являвся в магазині. Не сподівалася, що в нього залишилися почуття до неї, але й не хотіла, щоби вона була йому байдужою. Запитувала себе, чи байдужий їй В'ячеслав Павлович, і сама відповідала, що ще ні. Ось це "ще" давало хоч якусь надію. Але на що? На відновлення стосунків? Аня точно знала, що їй цього вже не треба.
Якось їй наснився Ян. Вони йшли, взявшись за руки, по якомусь красивому місту. В чому була ця краса, Аня, прокинувшись, не могла вже сказати, але пригадала, що в тому казковому місті не було людей.