Пташенятко і Солодкий Хлопчик

Анатолій Власюк

Сторінка 8 з 10

Цікаво, що поки писав роман, жодна тема для оповідання не залетіла до його бідної голівоньки.

Якось здалеку він побачив Аню з юнаком. Вони йшли, мов закохана пара, весело щебетали й нікого не помічали. Якби не велика різниця у віці, можна було подумати хтозна що.

На роботі було нудно – аж здуріти. В'ячеслав Павлович призвичаївся заходити в Інтернет і вишукувати різноманітні сайти, про які досі й гадки не мав.

Своїми візитами до його кабінету почала набридати Корнелія Василівна. Раніше, коли на роботі були головний редактор і молоді журналісти, клято сиділа в себе, а тепер, здавалося, нікого не боїться і йде теревенити до В'ячеслава Павловича. Головну бухгалтерку не спиняли його слова, що він зайнятий і має щось писати. Вона пропускала це мимо вух і розповідала В'ячеславові Павловичу про все на світі. Дивно, але він став смиренним, не нервував, хоча й не дуже прислухався до її слів.

Під час одного візиту до його кабінету Корнелія Василівна подала слушну ідею, за яку вхопився В'ячеслав Павлович.

– А чому б тобі не видати свою збірку оповідань? – запитала вона, а він вдав, ніби читає якусь дуже важливу статтю в Інтернеті.

Проте вдома сидів до ночі, вичитуючи свої оповідання. Вирішив, що надрукує книжку. Залишилося лише назвати збірку за іменем одного з оповідань. "Пташенятко і солодкий хлопчик" мало дочекатися кращих часів.

31

Перші проблеми з Юрком виникли в Ані тоді, коли зрозуміла, що він її ревнує. Взагалі-то вона негативно ставилася до того, коли чоловіки чи коханці намагались її приватизувати. Аня вважала себе вільною жінкою. Кішкою, яка гуляє сама по собі.

У виконанні Юрка ревнощі виглядали смішно. Він був ображений, як мала дитина, в якої відібрали улюблену іграшку. Міг добу не розмовляти з Анею, але потім не витримував, просив пробачення, пропонував зустрітися. Все, звичайно, закінчувалося розкішним сексом.

Якось вони їхали у маршрутці, а коли вийшли, Юрко запитав:

– Хто цей чоловік?

– Який? – не зрозуміла Аня.

– Він так цікаво дивився на тебе.

І скільки Аня не запевняла його, що не звертала уваги на жодного чоловіка в маршрутці, Юрко їй не повірив.

– Всі ви такі, – буркнув він.

Потім було ще декілька подібних випадків. Врешті-решт це їй почало набридати. Вона сказала, що коли Юрко не припинить ревнувати її до стовпа, вона кине його. Сказала без злості, навіть з усмішкою на вустах. Звісно, в неї не було намірів кидати такого шикарного коханця, з яким дійсно відчувала себе жінкою. Просто хотіла поставити Юрка на місце, хоча Ані лестило, що її ще можуть ревнувати. Не кожна жінка цим похвалиться.

Юнак нічого не відповів, але на декілька днів зник із її поля зору. Навіть на телефонні дзвінки не відповідав.

Аня почала переживати. У вісімнадцять років запросто вкоротити собі вік через нерозділене кохання. Не хотіла брати гріх на душу. Думала зустріти Юрка в університеті, але наштовхнулася на Вікторію та її нареченого. Здається, вони знали про стосунки Ані й Юрка, але це було не те, що вона подумала.

Донька взяла її під руку і прогулювала університетським коридором.

– Юрко захопився тобою, – сказала Вікторія. – Ти вже будь з ним обережнішою.

Цікаво, що сказала би Вікторія, якби дізналася, що її мама займається коханням з Юрком. Ані кортіло дізнатися, чи вже спала донька з нареченим, але в даній ситуації було недоречно про це запитувати.

– Я боюсь, що він щось із собою зробить, – сказала Аня. – Не відповідає на мої дзвінки.

– Нічого він собі не зробить, – розсміялась Вікторія. – Актор погорілого театру! Ти в нього не перша і не остання. Вже крутить з якоюсь п'ятикурсницею. Дивуюсь, чому йому подобаються старші жінки.

Так ось воно що! Значить, його ревнощі – то гра? Але яка переконлива!

32

У друкарні йому назвали ціну. Сім тисяч гривень. Стільки мало коштувати сто примірників збірки оповідань В'ячеслава Павловича.

Побачивши його здивоване обличчя, директор друкарні, якому, мабуть, і двадцяти п'яти років не було, усміхнувся:

– По-перше, ми вам дали знижку, бо друкуємо вашу газету. А якщо скажете, що станете нашим постійним автором, то можете розтягнути виплату на декілька місяців.

В'ячеслав Павлович пробурмотів, що має ще деякі твори. Це мало означати, що він погоджується на умови, запропоновані директором друкарні.

Вирішив ні про що не казати дружині. Навряд чи вона погодиться з їхнього куцого сімейного бюджету виділити кошти на його збірку оповідань. В чому-чому, а в цьому порозуміння годі було шукати. Але де ж знайти гроші? Навіть за найкращого варіанту, але тисячу-дві щомісяця треба заплатити.

Навіть нема з ким порадитись. З Анею давно не спілкується. Сам собі відкраяв шлях до магазину, в якому вона працює. Навіть номеру її телефону вже нема. Якось зателефонував їй. Аня з кимось розмовляла. Вже й есемеска прийшла, що вона закінчила розмову, але дзвінка від неї того дня не дочекався. Зазвичай вона перебивала розмову з кимось, щоби поговорити з ним, або ж передзвонювала. Зі злості видалив її номер телефону. Потім, правда, жалкував про це, але втраченого не повернеш. Можна було, звісно, піти в магазин, купити свої двісті грамів "Ромашки", відновити стосунки з Анею, але В'ячеслав Павлович, скільки себе пам'ятає, ніколи не був наполегливим у стосунках із жінками. До того ж, йому завжди бракувало елементарної людської хоробрості.

У такому пригніченому стані застала його Корнелія Василівна.

– Закохався? – намагалася пожартувати вона.

– Якби ж то, – приречено сказав В'ячеслав Павлович.

Для головної бухгалтерки це був добрий знак. Якщо не закоханий, то проти всього іншого в неї ліки знайдуться.

Не хотів, але розповів їй свою сумну історію про видання збірки оповідань. Складалося враження, що Корнелія Василівна уже все знала. Трішки подумала і вийшла із кабінету, не зронивши й слова. В'ячеслав Павлович лиш криво усміхнувся їй услід. Всі вони такі, жінки: поспівчувають – і нічого не зроблять.

Але він помилився. Через хвилину головна бухгалтерка знову з'явилась в його кабінеті і поклала перед ним на стіл конверт.

– Що це? – запитав він, хоча вже здогадувався.

– Хабар тобі. – Корнелія Василівна нависла грудьми над ним. – Тут сім тисяч. В редакції тримаю, щоби чоловік не знайшов і не пропив. Віддай у друкарню.

– А як я тобі буду віддавати?

– Віддаватимеш щомісяця із зарплати, скільки зможеш.

33

Коли зателефонував Юрко, Аня вже відійшла. А тоді, при Вікторії, мало не розплакалась, вражена підступністю юнака.

Він запропонував зустрітися.

– Навіщо? – запитала вона ображено. – В тебе ж є дівчина. З п'ятого курсу, здається.

– А, то ти вже все знаєш, – протягнув він байдуже. – Ну, тим краще. З тобою було класно. Чесно. Якщо скучатимеш, телефонуй. Зустрінемось у батьків на дачі.

Яке самовпевнене гімно! Мабуть, ці слова вирвались із її вуст, коли Аня йшла з роботи додому, бо якийсь чолов'яга усміхнувся. Ото довели жінку.

Перед сном вона мало не зґвалтувала чоловіка. Він був здивований, але виконав усі її забаганки. Звісно, Аня уявляла, що кохається з Юрком.

Довго не могла заснути. Чоловік хропів. Уявляла, що Юрко кохається з п'ятикурсницею на дачі у батьків. Робить їй куні, а дівиця вибухає в оргазмі, як вулкан. Тепер на собі відчула, що таке ревнощі. Колись ревнувала чоловіка, Яна, В'ячеслава Павловича, але це було ніщо, порівняно з тим, як тепер ревнує Юрка. Краще він би її ревнував, але був з нею. І навіщо вона сказала, що кине його?

Мусила виплакатись у ванні. Стало трішки легше. Згадала В'ячеслава Павловича. Треба йому завтра зателефонувати. Може, зустрінуться на квартирі у сестри. Не треба їй жодного сексу. Вже має по саму зав'язку. Просто розкаже В'ячеславові Павловичу все, як є. Він вміє слухати. Ніколи не засуджує. Дає мудрі поради. Чому тато не був таким?

Зранку Аня замоталася на роботі. Бажання зателефонувати В'ячеславові Павловичу вивітрилося в часі й просторі.

Прибігла Вікторія. Сказала, що порвала зі своїм нареченим.

– І що тепер буде? – заклопотано запитала Аня.

– Нічого не буде, – байдуже відповіла донька. – Знайду собі іншого. Хоч би Юрка. Хочеш такого зятя?

Аня завмерла. Вікторія точно знає, що в неї було з Юрком. Випробовує. Знущається.

– Так він же зустрічається з п'ятикурсницею, – кинула останній козир.

– І що? Позустрічається і кине. Я ж у тебе красуня!

Ні, нічого не знає. Якби знала, поводила би себе інакше. Але Юрко – зять? Найгірше, що можна було придумати. А молодь яка легковажна. Все для неї просто. "Старію, мабуть", – подумала Аня.

34

Директор друкарні був здивований, що В'ячеслав Павлович так швидко розрахувався за свою книжку.

– Знаєте, ми теж підемо вам назустріч, – сказав довірливо. – Думаю, що вже до кінця наступного тижня зможемо видати вашу збірку оповідань.

– О, це було би добре! – вихопилось у В'ячеслава Павловича.

Він справді не був готовий до такого карколомного перебігу подій. Звісно, мав би дякувати Корнелії Василівні, бо без неї ця процедура затягнулась би на довгих півроку, якщо не більше, але враз усвідомив, що став заручником цієї жінки, яка, мабуть, і досі кохає його.

Так і сталось. Тепер головна бухгалтерка приходила до нього коли їй заманеться. Навіть якщо справді був зайнятий написанням статті чи чергового розділу роману, В'ячеслав Павлович не смів відмовити візитерці. Вона приносила печиво, виготовлене нею вдома, закипав чайник – і текли розмови, аж поки Корнелію Василівну не кликали, бо треба було виконувати функціональні обов'язки, про що неодмінно на понеділкових п'ятихвилинках, які розтягувалися на добру годину, говорив головний редактор.

У редакції підсміювалися з В'ячеслава Павловича і Корнелії Василівни. Всі були переконані, що в молодості вони були коханцями, а тепер залишилися друзями, бо який, мовляв, може бути секс у старих. В'ячеслав Павлович не хотів щось казати на свій захист. Він вирішив, що коли віддасть гроші головній бухгалтерці, припинить з нею чаювання у своєму кабінеті. Не вважав це підлістю зі свого боку. Головна ж бухгалтерка нахабно зловживає своєю благодійністю. Якби вона була щирою і не нав'язувалась, він би, звісно, діяв по-іншому. А так віддасть гроші, подарує їй книжку з автографом – і ми квиті.

– І коли вийде твоя збірка оповідань? – запитала дружина.

Мабуть, мала певну інформацію, але хотіла уточнити.

– Обіцяли надрукувати наприкінці наступного тижня, – відповів обережно В'ячеслав Павлович.

– А гроші? – насупила брови.

– Що гроші? – вдавав невинного.

– Хто гроші заплатить за книжку? – пояснила терпляче, мов учневі, який безнадійно відстав від ровесників.

– Меценати, – видихнув туманно і на фізичному рівні відчув, як це слово зависло хмаринкою під стелею.

Дружина недовірливо подивилася на нього.

4 5 6 7 8 9 10