І гуляла вона з Яном не по Дрогославу.
Сон надовго затримався в її бідній голівоньці, аж поки одного дня Аня ясно не усвідомила, що це Ян кличе її до себе. Здавалось, їй уже нема за що зачепитись у цьому житті, але й на небо не хотілось. Усміхнулася сама до себе, подумавши про власну самовпевненість. А може, це було пекло? І чому навкруги нема людей, з якими можна поспілкуватись. Невже це й справді є пекло – ще на землі?
Аня відчувала, що за свої гріхи у рай не потрапить, а пекло їй уже не страшне, бо зрозуміла на землі, що це таке, і Ян з тамтого світу дав їй усе усвідомити. Ніби дійсно живеш серед людей, але водночас їх і нема. З кимось спілкуєшся, але це все буденні речі, які не проймають душу. Чоловік давно чужий. З донькою не знаходить спільної мови. Мама залізла в свою мушлю. Її цікавлять лише власні хвороби. Невже й Аня, доживши її віку, стане такою ж?
Про Юрка вже не думала зовсім. Інколи згадувала В'ячеслава Павловича. Якось щось закрутило в дупі, як любила казати мама, й Аня хотіла заскочити до редакції, запросити В'ячеслава Павловича на каву. Але швидко перехотіла, жахнувшись власним дурощам. Навіщо їй це?
Так і весна закінчилась.
40
Першого червня Оксанці виповнювалося двадцять п'ять. Виглядала вона на випускницю школи. Звісно, В'ячеслав Павлович розумів, що дівчині більше двадцяти, бо ж закінчила журналістський факультет університету, але не міг подумати, що вже двадцять п'ять. Справді, виглядало дівчиськом. Ось тільки постійна зажура відбилась не лише на її обличчі, а й пронизала, здається, душу.
В'ячеслав Павлович пам'ятав, що мав присвятити оповідання Оксанці. Це був час, коли він ледь домучив роман "Пташенятко і солодкий хлопчик". Не хотілося перечитувати його, правити, занадто багато сил забрала у нього ця робота. Відчував спустошеність душі. До його бідної голівоньки залетіла думка, що коли повернеться до роману, то згадуватиме втрачене кохання до Ані, а йому цього зовсім не хотілося, особливо зараз, коли зблизився з Оксанкою. Ні, фізичного потягу з його та й з її, мабуть, боку не було. Мова йшла про щось більше, ніж могло закінчитися банальним сексом, і навіть про величніше, ніж кохання. Але В'ячеслав Павлович у своїх почуттях ще не міг розставити усі крапки над "і", відчуваючи власне безсилля. Найкраще, якби це було кохання, взаємне кохання, але ж воно колись закінчується, і закінчується незмінно, а В'ячеслав Павлович радів, що здатний до чогось вищого, поки що невідомого йому і ним непізнаного. І все це крутилося навколо Оксанки, на яку би він не звернув належної уваги, якби не її рецензія на його збірку оповідань "Кохання починається з кави".
З оповіданням, яке можна присвятити Оксанці, було важче. Після закінчення роману "Пташенятко і солодкий хлопчик" В'ячеславові Павловичу не писалося. Думав, що знову повернеться до оповідань, але хтось невидимий ніби перерізав йому шлях назад.
І тут він згадав, що не включив до збірки оповідання в стилі фентезі. Їх було два. Вони випадали із обойми реалій життя. Знайшов їх у комп'ютері. Спочатку вирішив завершити про хлопчика, який знав неземну мову, але щось не пішло. Муза, здається, назавжди покинула його.
Зате в суботу і неділю легко дописав оповідання про інакшепланетянина, який покохав дівчину із планети Земля. На якусь мить уявив себе тим інакшепланетянином, а Оксанку – тією дівчиною.
Дочекався моменту, коли на них ніхто не звертав уваги під час святкування в редакції її дня народження і шепнув Оксанці:
– Зайдеш потім до мене. Маю оповідання, присвячене тобі.
Кароліна Василівна помітила вдячний погляд Оксанки.
3 липня 2019 року