І який вибрав мене, вважаючи, що я слабак.
На стежці нас чекав братик Микола. Виявилося, це він покликав Вальку. Бачив, як нас повели до яру, зметикував, що наші справи дрянь, і побіг за Валькою.
— Ти теж молодчина, Валька! — Сказав Ява. — Одна і не побоялася! Вони ж могли і тебе відлупцювати за компанію ...
— Хай би тільки спробували! Я б їм такого галасу наробила — все місто збігся б! І думаєш, я дряпатися не вмію? Хай би хто тільки торкнув, його б мати рідна не впізнала!
Ява глянув на неї із захопленням і штовхнув мене ліктем у бік: дивись, мовляв, яка дівчина, ось це дівчина! Я кивнув у відповідь: так, мовляв, молодець дівчина, бог з нею ...
Обтрусили мене Валька з Явою, почистили, як могли, але все одно вигляд у мене був, як ніби корова жувала. А робити нічого, Максим Валер'янович давно вже чекає, треба йти.
Максим Валер'янович жартівливо привітався з нами ("Здрастуйте, пані!"), Потім уважно подивився на мене і несподівано зробив застережливий жест рукою, хоч я і не збирався нічого говорити:
— Ні слова! Все розумію. Була збройна сутичка з супротивником. Прикордонний інцидент. Причин не з'ясовую, але думаю, щось надзвичайно важливе — справа честі ... Вимога сатисфакції. Дуель. Незважаючи на труднощі, ви вийшли переможцем. Так?
Я посміхнувся і кивнув. Який він все-таки! З ним якось одразу стає легко.
Більше Максим Валер'янович ні про що не став розпитувати. Він тільки сказав:
— Через десять хвилин повинна бути машина. І ми поїдемо на студію. Ви як раз вчасно прийшли.
Однак нам і десяти хвилин не довелося чекати. Через якихось дві-три хвилини ми почули, як біля хатки Максима Валеріановича зупинилася машина, грюкнула дверцята, і тут же чийсь молодий голос пролунав у дворі:
— Максим Валер'янович, я вже тут! Я за вами ...
Глава IX. На студії. Несподіванка перша. Несподіванка друга.
І ось — ворота. Ворота, що відокремлюють звичайний буденний світ від казкового, чарівного, фантастичного світу кіно. І якось образливо, що вони на вигляд такі простенькі і непоказні. І такі низенькі — не те що перелізти, перестрибнути можна. Я хіба такі б зробив для кіностудії! Ну хоча б як ті ... перед Зимовим палацом, через які у фільмі "Ленін у Жовтні" матроси перелазять. А то б і ще вище. Кіностудія адже, а не що-небудь!
Ну, а поки що відчиняються ось ці низенькі ворітця, і ми в'їжджаємо на територію студії.
Дивлюся вліво — ух ти, фруктовий сад, та не який-небудь маленький, а такий, що кінця не видно! Ніби ми й не па студію потрапили, а в радгосп ...
— Може, це для артистів ... політехнізації ... Після зйомок працюють ... — шепоче Ява.
— Мабуть, — погоджуюсь я.
Подивилися ми вправо — стоять один за одним барвисті щити (на кшталт тих, які бувають на шосе). На одному з щитів Ява прочитав: "Мистецтво належить народу". "... З усіх мистецтв для нас найважливіше — кіно (В. І. Ленін)".
А на іншому щиті були такі слова:
"У людині повинно бути все прекрасно: і обличчя, і одяг, і душа, і думки (А. П. Чехов)".
Я зітхнув: обличчя в мене — наче на ньому цвяхи забивали, а одежа вся зім'ята, брудна; на душі кішки шкребуть, як про годинник згадаєш ... Лише в думках своїх я був прекрасний і здійснював вчинки прекрасні і благородні. Та думки-то нікому не видно ...
Ми вийшли з машини і слідом за Максимом Валер'янович попрямували до дверей кіностудії. Ось це — двері! До чого ж цікаві! Крутяться! Як гвинт пароплава або колесо водяного млина (тільки на попа поставлені). Штовхнеш одні двері, а інша вже тебе наздоганяє і по спині лупить. Ну і двері!
Проштовхнули нас двері всередину. Ява тільки потягнув носом повітря і тут же скривився. І я теж. Лікарнею пахло. Там, ліворуч, було щось подібне до амбулаторії. Так, подумав я, видно, не таке вже це безпечне справа — кіно створювати, раз медицина напоготові.
Ми піднялися сходами трохи вгору і пішли довгим-довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кіностудію в книжках (і у Кассіля, і в інших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорі:
Петро I ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-небудь римський гладіатор прикурює у Героя Радянського Союзу, а горда морська цариця розповідає простий колгоспниці про те, яку чудову кофточку купила вона вчора в універмазі.
І нам не терпілося побачити все це. Ми раз у раз озиралися на всі боки. А по коридору чомусь ходили самі звичайні люди в самих звичайних костюмах (деякі в спецівках, як на фабриці!), І ніяких тобі гладіаторів, і ніяких царів ... Напевно, ми потрапили в такий день, коли цікавих зйомок на студії не було. Не пощастило нам!
І раптом ...
— Во! Во! — Штовхнув мене в бік Ява. По коридору назустріч нам ішов чоловік у зеленій військової кашкеті, в гімнастерці з портупеєю. Високий, стрункий, з суворим обличчям ...
— По-моєму, Кадочников ... У ролі партизана ... — шепнув Ява.
Побачивши Максима Валеріановича, військовий привітно посміхнувся і козирнув. Максим Валер'янович теж посміхнувся і привітався з ним. Коли ми розминулися, я набрався сміливості і запитав Максима Валеріановича:
— А ... хто це? Як його прізвище?
— Петренко, — трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович. — Прекрасна людина ... Пожежник ... Відповідає на студії за пожежну охорону.
Тю! ..
— Якісь пожежники пішли ... нецікаві, навіть касок не носять, — відводячи очі, буркнув Ява.
Довго ми йшли вузьким, напівтемним коридором. І майже всі, хто нам зустрічався (а люди в коридорі товпилися, як на Хрещатику), віталися з Максимом Валер'янович. Ну просто, як у селі — "здрастє" на кожному кроці.
Нарешті Максим Валер'янович зупинився біля дверей, на якій висіла табличка: "Знімальна група" Поцілуйте мене, друзі! "" За дверима стояв страшний гвалт. Здавалося, що там повно людей, які кричать і сваряться між собою. Але коли Максим Валер'янович відчинив двері і ми ввійшли, виявилося, що в кімнаті всього одна людина. Він був уже немолодий (років за п'ятдесят), але ще бадьорий і міцний, з величезною копицею чорного волосся на голові ... Сидячи па столі, він лаявся по телефону, не змовкаючи ні на мить і перебиваючи сам себе:
— Ви, розумієте, зйомку зриваєте ... Що ви мені вчора обіцяли? Ви обіцяли сонячну погоду, розумієте ... Без опадів! А дали що? Що ви мені дали, розумієте ... Подивіться у вікно! — Він тицьнув рукою в бік вікна. — У вас є вікно? Помилуйтеся, розумієте! Опади, щоб їм пусто було! Повне небо опадів! Опади, і ніякого, розумієте, просвіту ...
Насправді, небо затягнуло хмарами, і став накрапати дощ.
— Неподобство, розумієте ... — лайнувся він в останній раз, зіскочив зі столу і рвучко обійняв і поцілував Максима Валеріановича: — Здрастє, дорогий! Ось лаявся з цими ... як їх ... з віщунами погоди ...
— Синоптики? — Посміхнувся Максим Валер'янович.
— От-от! .. Синоптиками ... Оракули чортові, розумієте ... — Він погрозив пальцем телефону. — Не можете, то хоч голову не морочте! У мене, розумієте, Юлю післязавтра "Ленфільм" забирає. Вже квиток на літак є, а я ще натуру не зняв через них ... через ці ось, розумієте, опадів ... Доведеться сьогодні знову знімати в павільйоні ... Всі вже там ... Біжимо ... Швиденько ...
— Так ось тут у хлопців одна справа ... — почав був Максим Валер'янович, але "Поцілуйте мене, друзі!" Дуже ввічливо перебив його:
— Пробачте, дорогий ... потім ... потім! — Він благально доклав руку до грудей і схилив голову. — Після зйомки ... Усі справи після зйомки ... Самое невідкладна справа зараз — зйомка ... Швиденько на майданчик ... На майданчик!
І ви теж ... Я вас запрошую, дорогі мої, — звернувся він до нас. — Тільки, звичайно, щоб тихо, розумієте, щоб ... не то, розумієте ...
Максим Валер'янович весело глянув на нас:
— А що? Ходімо ... Ви ж на зйомках, напевно, ще не бували? Так вам буде цікаво ... Хочете?
Звичайно, ми відразу погодилися. А Валька не стрималась і навіть підскочила, грюкнувши в долоні: "Ой, як здорово!" Ява гордо подивився на неї: не-як, а це завдяки нам вона потрапила на кіностудію, та ще й на зйомки, а то, хоч і живе в Києві, зйомок зроду не бачила.
І знову пішли ми довгим коридором.
Я йшов і думав: "І що це за синоптики, які не можуть самий звичайний дощ вгадати! У нас на селі кожна бабуся за три дні вперед вам дощ передбачить. Прийме же вірних скільки хочеш. І по тому, як вітер крутить — на поріг або з порога. І як кури поводяться. І як сонце сідає ... А іноді дерева підказують ... Завели б собі на метеостанції курей — і клопоту б не знали! Не зривали б тоді кінозйомок! "Тут ми спустилися вниз і опинилися ніби в гігантському цеху якогось заводу. Стеля вгорі майже не видно ... І ми всі відразу якісь маленькі-маленькі стали ... Йдемо, йдемо, йдемо — і кінця немає.
Назустріч нам дріботів, цокаючи по цементній підлозі, якийсь худенький лисий чоловічок. Ще здалеку він замахав руками і закричав:
— Привіт, Вітя!
— Здрастуй, Женя! — Вигукнув "Поцілуйте мене, друзі!".
А коли ми наблизилися, старий Вітя обняв старого Женю, і вони розцілувалися. Потім він поцілував Максима Валеріановича. Я вже боявся, що він і нас почне цілувати, але той лише помахав нам рукою і сказав:
— Привіт, старики!
Ми мимоволі посміхнулись: літній чоловік, який вже напевно має онуків, у нього — Вітя, а ми — старики ...
Все навпаки!
Сам Женя був, мабуть, ще старше Віті, і не тільки тому, що навколо його лисини, як очерет навколо озера, стирчали чуприну сивого волосся (у Віті жодної сивої волосинки!). Все обличчя Жені було у великих зморшках — як печене яблуко. Але це були якісь дуже цікаві зморшки. Вони всі ніби світилися від очей. І тому обличчя його весь час сяяло і сміялося. А чорні з іскоркою очі бігали, як мишенята.
Коротше кажучи, він був дуже симпатичним.
Я помітив, що він, коли ще біг нам назустріч, поглядом націлився чомусь на нас з Явою, І коли цілувався з Вітею і Максимом Валер'янович, теж не зводив погляду з нас. А як тільки привітався, одразу ж накинувся на Вітю, киваючи в нашу сторону:
— Хто це? Чиї вони?
Вітя знизав плечима і подивився на Максима Валеріановича.
— Мої, — посміхнувся Максим Валер'янович.
— Вони в тебе знімаються? — Знову накинувся Женя на Вітю.
Той заперечливо похитав головою.
— Так чого ж ти мовчиш! — Випалив Женя. — Вони ж мені ось так, — він провів собі долонею по шиї, — потрібні! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка.