Але, звісно, на людях цього робити не слід, треба дочекатися кращої нагоди, аби бодай словом вистрелити в спину своєму кривдникові.
— Не переживай, без бацнутих мітинг не розпочнеться, — знайшовся він що сказати, відповідаючи на Дмитрову шпильку.
Збоку все виглядало по-дружньому, ніби зустрілися два приятелі, які мирно бесідують, відповідаючи кпинами на кпини. Але якби хтось уважно глянув в колючо-злі Хробакові очі й перевів погляд на очі Баца, що палали блискавками, він би принаймні задумався, що тут щось не те.
Спочатку був короткий мітинг біля податкової, але більшість людей стояла біля ратуші. Хоча на той, основний, мітинг вони й не запізнилися, але священики вже відправляли службу Божу, так що йти до сцени, на якій стояли місцеві лідери революції, було вже якось не з руки. Одне тішило Хробака, що й Бац не буде на видноті, що і він нині, мабуть, не читатиме своїх віршів.
І тут мітинг був коротшим, ніж зазвичай, бо після того як пролунав заклик їхати до Києва й охочі мали підійти записуватися до приміщення філармонії, натовп помітно порідшав. Виступали дітки з віршиками, голова Координаційної ради Блоку національно-демократичних сил Дрогославщини Нестор Гнатів читав довгі й нудні звернення, на великому екрані показували Майдан Незалежності в Києві.
Хробак розумів, що сьогодні не його день, що вірша прочитати не вдасться. Але мозок його не дрімав. Ромко намагався розтлумачити, чому покійний редактор наснився йому, чому минуле хапало його за ноги.
І раптом він згадав, що ще десь із місяць тому він мав зробити одну важливу справу, але так заматолився в круговерті подій, вишукуючи гроші на чергову свою книгу, що не зробив цього. Так ось чому наснився йому Петро Степанович! Це ще одне нагадування про минулі грішки. Яка там сметана й огірки!
Ледве дочекавшись кінця мітингу й уже не претендуючи на те, аби саме сьогодні читати свого геніального вірша про помаранчеву революцію, Хробак знав, куди зараз піде. Він мав інші справи, а все зачекає!
Намагаючись не дивитись нікому в очі, ховаючи погляд за сніжинками, що м'яко падали на землю, Ромко Хробак пішов у бібліотеку. Він сподівався, що ніхто ще не докопався до його минулих злочинів.
21
Коли Дупа розплющив очі, то побачив, що їде у поїзді. Спочатку він подумав, що то йому сниться, але за мить усі сумніви розвіялися: СВ-вагон злегка погойдувався, сусід хропів, а за вікном пропливало небо.
Дупа з жахом подумав, що він тут робить? Страшенно боліла голова, хотілося похмелитися, але треба було ще докумекати, де знайти пляшечку пива.
Поволі він став приходити до тями і пригадувати, що ж було вчора і чому він опинився у поїзді. Напередодні вони святкували перемогу Ющенка на їхньому окрузі, а потім все було наче в тумані. Пам'ятає, що йому зателефонував Петро Олексійович і сказав, що фюрер збирає всіх народних депутатів завтра у Києві: мовляв, планується щось грандіозне. Петро Олексійович вжив слово "фюрер" чи якесь інше? А, яке це тепер має значення?!
Дупа почав пручатися, бо оте "щось грандіозне" йому відразу не сподобалося на підсвідомому рівні. Петро Олексійович відразу встановив рівновагу, сказавши: "Дупа...". Він ще щось говорив на кшталт того, що Вітчизна в небезпеці, радив захищати власний бізнес і родину (саме в такій послідовності – спочатку бізнес, а потім родину), але оте "Дупа" відразу вибило народного депутата України з колії.
Про його шкільне прізвисько мало хто знав, і коли Петро Олексійович вперше учора назвав його так, хміль, здається, остаточно вивітрився з голови. Аж тепер Дупа усвідомив, що боїться Петра Олексійовича. Хоча той був молодшим від нього, але говорив йому на "ти" і по імені, а Дупа неодмінно на "ви" і "Петро Олексійович". Стосунки були ніби нормальні, їхні шляхи перетиналися рідко, але виходило, що з першої зустрічі у буфеті Верховної Ради України, коли Петро Олексійович за знайомство пригостив його коньяком, він узяв над ним незрозумілу владу. Якихось команд чи прямих вказівок не було, але Дупа неодмінно погоджувався з тим, що казав Петро Олексійович. Погляд у Петра Олексійовича був важким і пронизував до мозку кісток. Мало хто міг витримувати цей погляд. Здавалося, що Петро Олексійович глибоко проникає в тебе, висвітлює тебе, як на рентгені, у прямому розумінні цього слова бачить тебе наскрізь, і ти вже нікуди від нього не дінешся зі своїми бідами і болячками, грішми і коханками.
До речі, чому замість Люби тут якийсь мужик, та ще й хропить так немилосердно? Він завжди брав її з собою у поїздки до Києва і чомусь найбільше любив кохатися з нею саме в СВ-вагоні. Це тривало по пів-, три чверті ночі, мало не до самого ранку, а потім він куняв на засіданні Верховної Ради. Коли одного разу його таким показали на всю Україну, довго доводилося потім брехати дружині, що всю ніч у них була буцімто погоджувальна рада і він відіграв мало не ключову роль у прийнятті рішення. Знала би дружина, якою солодкою була ця ключова роль у нічному вагоні. Люба (дружину звали так само, як коханку, і майже всі попередні коханки у Дупи були Любами) йому, звісно, не вірила, але це все, чесно кажучи, було вже до дупи. Гай, гай, ось за ці слова-паразити, які щосекундно зривалися з його вуст у дитинстві (так говорив дідо, але зрідка), Дупу й прозвали Дупою.
Завібрувала мобілка. Висвітлило "подавление номера", і Дупа з великим запізненням включив сигнал, передчуваючи біду чи, в кращому випадку, просто незручності для себе.
Телефонував Матрос, отой дебіл з курячими мізками, який вважав себе мудрішим за всіх:
— Слухай, Жопа, де ти зник?! Я тебе вже півдня шукаю!
Найбільше Дупу дратувало, коли Матрос називав його Жопою. Наодинці з ним він намагався пручатися, казав, що, зрештою, він Дупа, а не Жопа. Матрос реготав, вкотре повторював, що Жопа і в Африці Жопа, але потім зм'якшував свій гнів (найгірше для оточуючих було, коли, власне, Матрос реготав, бо тоді він був малокерованим лайном), деякий час взагалі ніяк не називав Дупу, а потім, втішаючись, знову кликав його Жопою.
Дупа став виправдовуватися: мовляв, обставини склалися так, що він не встиг зателефонувати Матросу (Дупа з жахом подумав, а чи встиг він сказати дружині чи доньці, що йому треба до Києва), але приїде зі столиці і владнає всі справи, як і обіцяв.
— Та коли ти приїдеш?! Ти можеш взагалі вже не приїхати, Жопа драна!
Зв'язок вибило, і Дупа молився Богу, аби це справді були технічні перешкоди. Гірше, якщо Матрос вимкнув свою мобілку, тоді Дупі доведеться відкуповуватись, аби зовсім не розгнівати бандита.
— Доброго ранку, пане народний депутат.
Сусід по купе був сама люб'язність. Усмішка в нього хоч і була стомленою, але щирою.
— Ти хто? – Дупа намагався бути спокійним, але це в нього погано виходило.
Відчуваючи, що зробив щось не так, попутник, втім, просто відповів, попередньо стерши усмішку з обличчя, ніби починав життя з чистого аркуша:
— Петро Панасенко.
У коридорі басовита провідниця гуділа:
— Киев. Подъезжаем к Киеву. Доброе утро. Киев.
22
ВІН, здавалося, не спав третю добу поспіль, хоча насправді це було не зовсім так. ЙОМУ вдалося прокуняти декілька десятків хвилин з напіврозплющеними очима в кріслі за столом, коли підрахунок голосів був у самому розпалі. Здається, людина мала бути у збудженому стані, але ЙОГО організм відреагував по-іншому. Не допомогла й кава, якої ВІН не любив. Навпаки, очі злипалися самі по собі й хотілося все більше спати.
Потім ВІН забувся важким сном у машині, коли знервовані охоронці, боячись більше за власне життя, ніж за ЙОГО, возили шефа Києвом і околицями від одного помешкання до іншого, вибираючи більш безпечне, аж поки самі не змучились і зупинились не в найкращому місці, але вибір треба було зробити, бо підтискав час.
Відмовившись від їжі, бо нерви були напнуті, наче струна, і ніщо в горлянку не лізло, ВІН ліг у запропоновану постіль, наказав собі заснути, але страх виявився сильнішим за ЙОГО силу волі. Цей страх за власне нікчемне існування на цьому грішному світі роз'їдав ЙОГО зсередини. ВІН фізично відчував його присутність у себе за плечима – там, де мав би знаходитись ангел-охоронець. Але той, схоже, відпочивав, спасувавши перед страхом і кинувши напризволяще саме в цю мить грішне тіло свого господаря.
Раптом ВІН почув гудіння бджіл, розуміючи, що цього не може бути в цю пору і в цьому місці. Але йому не хотілося відганяти оцей сон-примару, який несподівано приліпився до нього. Було затишно і тепло, як у дитинстві. ВІН боявся розплющувати очі, взагалі поворухнутися, бо розумів: якщо зробить це – все зникне, і сувора буденність знову обплутає ЙОГО з п'ят до голови.
Ні, це все-таки було гудіння бджіл. ВІН уже на підсвідомому рівні вмів розрізняти ці милі для вух і душі звуки. Хто це йому сказав – Оксана Білозір, здається? – щоб ВІН на ніч слухав музику, гарні пісні, і тоді сон прийде. А ВІН аж тепер подумав, щоб йому записали оце гудіння бджіл, і кращого для ЙОГО стомленої і зболеної нервової системи нічого би не було.
ВІН уже усвідомлював, що спить – як і розумів те, що дитяча казочка з бджолами за якусь мить скінчиться і треба буде повертатися до суворих реалій буття. Здається, ВІН навіть чув якийсь шум у сусідній кімнаті і здогадувався, що ЙОГО зараз будуть виривати з міцних обіймів сну, аби гепнути головою об землю і вкотре нагадати, що Богові на землі слід поводитися по-Божому, а не як звичайній смертній людині. Але це буде за якусь мить, а зараз залишаються дорогоцінні хвилини, коли ВІН може побути самим собою, коли не треба клеїти з себе Месію, визволителя українських людських душ.
Гудіння бджіл було якимось дивним, хворобливим, аж поки ВІН нарешті не усвідомив, що це не бджоли, а таки мухи. Вірніше, одна муха розігрілася в теплі й, не розуміючи, що з нею діється в цю пору, коли надворі мороз і зима, дзижчала, здавалося, одна на весь світ і розповідала про свою лиху долю.
ВІН уже майже прокинувся від відчуття чогось неприємного і побачив над собою усміхнене обличчя дружини. Все-таки щось ЙОГО відштовхувало від цієї жінки. ВІН не зміг би цього пояснити нікому, навіть самому собі, але тримав це відчуття дуже глибоко в таємному закутку душі. Здається, у всьому ВІН був відвертим з нею, але чогось головного, сокровенного ніколи би не зміг вилити оцій жінці, яка стала його другою дружиною.