Страшні люди

Анатолій Власюк

Сторінка 15 з 39

Все це відбувалося під акомпанемент натовпу : "Гань-ба! Гань-ба! Гань-ба!".

Найбільше біснувалася Уляна Гриньків. Оператор вихопив її перекошене від злоби обличчя, і Василь швидше зрозумів, ніж почув, що вона сказала:

— Спалити Чернюка! Спалити Чернюка!

Події розвивалися так стрімко, що Оля не встигла зорієнтуватися. Про Василя й годі було казати: він заціпенів.

Нарешті Оля рвучко піднеслася, стала на крісло, мало не звалившись з нього, але встигла вимкнути телевізор. На Василя боляче було дивитися. Він ніколи публічно не висловлював ні словом, ні почуттями своєї любові до батька, а тут непідробно страждав.

Оля запропонувала випити ще вина, він це автоматично, мов робот, зробив і, здається, нічого не бачив і не чув. Тістечка їсти не захотів, лише залпом осушив помаранчевий сік. Оля загорнула в серветку його тістечко і поклала собі до сумочки. Дівчина відчувала, що її слова розради розбиваються об глухий мур скам'янілої душі Василя, але потрібних виразів і речень у ту мить не могла знайти. Вона була у відчаї, бо знала, що зараз нічим не може допомогти коханому.

До кав'ярні завітала четвірка студентів із сусідньої групи. Здається, вони вже про все знали, бо, угледівши Василя, мовчки зійшли на перший поверх, хоча зазвичай привіталися би і з Олею, і з самим Василем, а тут їхні усмішки стерлися з уст, ніби вони уздріли ворога українського народу.

— Ось так, — сумно по паузі усміхнувся Василь, який починав приходити до тями. – Навіщо я тобі? Твоя мама права.

Він стрімко зірвався й побіг униз. Оля не поспішила за ним. Сльози заблищали на її очах.

Офіціантка принесла рахунок.

— Нічого, помиритесь, — по-своєму витлумачила вона події. Оля нічого не сказала, лише помітила, що помаранчевий сік "У Наталі" коштував дорожче, ніж звичайний. Їй ще вистачило сил з іронією подумати: "Що й казати, фірмовий!".

Морозне повітря не здатне було охолодити Василя. Щоки йому палали. Він біг додому, не дивлячись людям в очі, ніби вони його знали і ніби саме він був винен за ті газети. Але ж люди не знають, що це все брехня! Тато завжди пише лише правду, якою б гіркою вона не була!

Він прибіг додому похмурий як ніколи. Втішати батька не було потреби. Мабуть, він теж бачив той виступ по телевізору. Що він пережив, коли палили його газети? Але, здавалося, він був спокійний, хоча, Василь знав це, у нього в душі все вирувало.

Натомість старший Чернюк помітив хвилювання сина і все зрозумів:

— Ти що, Василю? Перестань! Подумаєш, гітлери розвелись у Дрогославі! Ті теж палили книжки на вогнищах. І де вони зараз? На смітнику історії!

Слова були правильними, але саме їхня правильність не могла розрадити Василя.

Батько говорив і говорив, що все минеться, що не варто на цьому зациклюватись, але Василь думав про своє, бачив ніби наяву, як палять газети його батька.

Від потрясіння він ліг рано і швидко заснув. Уже пізно вечером прийшла sms-ка від Олі: "Сонечко, як ти? Я тебе кохаю".

Глупої ночі Василь прокинувся. Нив живіт. Там поселився страх.

20

Від природи Ромко Хробак був боягузливою та ницою людиною. Звісно, на людях він цього не показував, а, навпаки, своєю поставою, ходою, поведінкою намагався вивищитися над двоногими створіннями, з якими, в силу обставин, змушений був спілкуватися.

Як і мільйони людей, він не сподівався, що революція так стрімко втрутиться в його долю. Ще вчора – ситне й спокійне життя, а нині – згусток народної енергії, що виплеснувся на майдани й вулиці міст і сіл.

Вночі Ромко Хробак майже не спав. Він клепав вірш, якого хотів прочитати завтра на мітингу біля ратуші. Він нервував, що сьогодні на мітингу Дмитро Бац, вічний дрогославський революціонер, як його називали в народі, прочитав свого вірша про революцію. Вірш був неоковирний, любительський, але народ плескав, змучений прозою життя. Саме в революційні дні поезія найшвидше доходить до людських сердець і запалює їх на подвиги. А в перший день революції Хробак не спромігся на щось геніальне, тому свято душі й влаштовували собі такі, як Дмитро Бац.

Ромко перекидався з боку на бік, підбираючи риму до слова "революція", але нічого путнішого ніж "проституція" на думку не йшло. Зрештою, до ранку вдалося склепати п'ять строф, запозичивши, правда, дещо з попередніх творінь, трохи переінакшивши їх, але Хробак сподівався, що народ просто не знає його геніальних віршів, аби перейматися тим, що вже десь це чув.

Зазвичай Ромко Хробак запам'ятовував свої вірші, але тут був особливий випадок. Не можна було ганьбитися перед натовпом (а раптом забуде написане?), а тому, на всякий випадок, він під ранок записав те, що створив вночі. Це дало й перший відчутний результат. Йому вдалося підсилити третю строфу несподівано знайденим свіжим словом – і це підняло Хробакові настрій.

Все ж він відчував себе сонним, і навіть кава не змогла збадьорити його. Втім, справа була, мабуть, не в тому, що він майже не спав уночі, чи кава була не вищої якості, аби моментально підняти не лише настрій, а й дух людини. Ромко інтуїтивно розумів, що потрапляє не в свою стихію. За великим рахунком, це було йому чужим – оці стихійні мітинги, палаючі очі — як, зрештою, й бесіди з олігархами, кінцевим результатом яких мала стати дещиця грошей на його чергову книгу. Все це вимагало якихось надзусиль, не було природним для нього. Але він розумів, що треба принаймні підвести свою сідницю, зробити зусилля, аби домогтися хоча би маленької долі того, на що він претендував у цьому житті.

З легким відчуттям знервованості Хробак плівся на черговий мітинг, котрий мав відбутися біля ратуші. Його дратувало, що за цим усім він забув почепити бодай клаптик помаранчевої матерії на свій одяг. Зрештою, він і не мав його чи чогось подібного до символу української революції, але ж це не могло виправдати його в очах дрогославської громади. Ба, більше! Ця сама громада могла згадати йому нещодавню співпрацю з народним депутатом України, котрий свого часу переметнувся з "Нашої України" до Партії регіонів. А тепер ще й відсутність помаранчевого на всьому грішному хробаковому тілі могла бути неправильно потрактована людьми. Здається, нині у кожному зустрічному-пересічному він бачив особистого ворога і виглядав таким в очах дрогославців. Вони мали помаранчеві клаптики матерії на грудях, помаранчеві шалики і шапочки, а він ішов, як турок небесний, — і ще й прагнув прочитати склепаного вночі вірша перед тисячним натовпом!

Але за таких, як Ромко Хробак, думали прості дрогославські жіночки, які повірили Ющенку й молилися на нього, як на Бога. Одна з них підскочила до дрогославського журналіста, краєзнавця і поета, як він сам себе частенько іменував:

— Романе Івановичу, доброго ранку вам!

Він не знав цієї жіночки, лише вихопив поглядом її блакитні очі й русяве волосся, що вибивалося з-під помаранчевої в'язаної шапочки. Але йому було не звикати до цього. Все-таки він відома людина – і не зобов'язаний знати всіх дрогославців.

Без зайвих слів вона пришпилила йому до грудей чималий шмат помаранчевої матерії, і поки він вимовив у відповідь своє: "Доброго ранку!", то вже нічим не відрізнявся від оточуючих. А жіночка побігла далі, відшукуючи в натовпі непомаранчевих своїх співгромадян, і не чула хробакового: "Дякую".

Настрій у Ромка піднявся, залишки сну покинули його тіло. Хробак готовий був читати свої вірші не лише дрогославській громаді, а й усьому світові, будучи свято переконаним у тому, що ніхто краще за нього не напише.

І раптом він зупинився, мов вкопаний у землю стовп. О, Боже! Хробак згадав, що бачив уві сні. Вже над ранок йому це наснилося. Коли він прокинувся, не міг того згадати, та й не силкувався дуже це зробити, бо мав важливішу роботу: переписував на аркуш паперу вірша.

Коли він отак несподівано зупинився, на нього наштовхнулася зграйка студентів і студенток. Почувся сміх, якесь дівча грайливо зваблювало його поглядом, але Хробак того не помічав. Він лише машинально відійшов убік, аби не заважати тим, хто йшов на мітинг до ратуші чи податкової, і так стояв доволі довго у глибокій задумі.

Покійний редактор газети Петро Степанович ніколи йому не снився. Після його смерті минув уже добрий десяток літ, і жодного разу уві сні вони не зустрічалися. Хробак згадав, що уві сні редактор махав перед ним листком паперу й, несамовито сміючись, кричав йому в вічі: "Це тобі догана за сметану і за банку огірків!".

Хробак уже й сам став забувати цю історію, коли він був ще парторгом у редакції й завідував промисловим відділом. Працівники однієї з їдалень поскаржилися, що їхній завідувач краде продукти. Мала вийти непогана стаття. Петро Степанович сам любив писати щось подібне, але того дня мав якусь нагальну справу. Тому й доручив Хробакові перевірити лист трудящих, як тоді казали.

Ромка не треба було довго вмовляти, і він хутко пішов до тієї їдальні. Завідувача закладом уже попередили (всюди мав своїх людей!), що до нього має завітати сам парторг редакції. Справа була серйозною, але не безнадійною. У бенкетному залі він накрив шикарний стіл, вдав, ніби в нього день народження. Одне слово, Хробакові не залишалося нічого іншого, як сісти за святковий стіл. Скінчилося тим, що викривальної статті про завідувача їдальні він не написав, а ще йому з собою надавали різноманітних продуктів, в тім числі слоїк сметани і баночку консервованих огірочків, які засмакували редакційному парторгові.

Зрозумівши, що статті не буде, працівники їдальні, яким уже нічого було втрачати, написали другого листа до редакції, в якому викрили парторга. Гніву Петра Степановича не було меж. Він вкатав парторгу догану й наполягав, аби того з партійних керівників відкликали. Але за Хробака горою стояли в міському комітеті партії, так що на цім історія й скінчилась.

Але що це за знак згори, аби нині давним-давно забуте наснилося? І саме тоді, коли він має читати свого геніального вірша перед помаранчевим натовпом, аби потім описати те все у своїй майбутній книзі, — саме тоді він згадує про цей страшний сон. Недобрий то знак, ой, недобрий...

— Романе, ти йдеш? – хтось гукнув до нього.

— Романе Івановичу, пішли, — казав хтось другий.

Але він отямився лише тоді, коли Дмитро Бац, котрому він не те що заздрив, а просто ненавидів, напівжартома-напівбрутально сказав, виринаючи з-за його плеч:

— Хробаче, пішли, а то мітинг без тебе не розпочнеться.

Оте "Хробаче" вивело його з себе, він ладен був вчепитися в Баца та й, чого гріха таїти, перегризти йому горлянку, бо тепер вбачав лише його одного винного в тому, що з ним трапилося.

12 13 14 15 16 17 18