Мазур не читав цих творів, хоча Марта переконувала його в їх геніальності. Гай, гай, Франко не завжди був геніальним, бо був звичайною людиною, якій властиві злети і падіння, вершини і низини, а тут Нагачівський!
Він пристав на умовляння Марти взяти й прочитати хоча б один із романів Борислава Нагачівського, аби скласти про них власну думку. Вже декілька днів носив цю книгу у своєму портфелі, але ніяк не міг приступити до читання. Нагальні справи переважали над потребою читати Нагачівського. Марта мало не щодня телефонувала йому, запитувала, чи читає він Борислава, а професор щось жартував у відповідь, інтуїтивно відчуваючи, що таким своїм ставленням ображає кумира Марти. Зрештою, дав собі слово сьогодні розпочати читати той клятий роман, хоча був переконаний, що не здолає й десяти сторінок.
До реального життя професора Мазура повернули студенти університету, які мали би бути на заняттях о цій порі. Натомість вони – чоловік сто, якщо не більше, — скупчилися біля приміщення податкової інспекції. Студенти тримали у руках якісь плакати, але професор через слабкий зір не міг прочитати, що там було написано. Не допомагали й окуляри з потужними лінзами. Лікарі давно пропонували йому зробити операцію, обіцяли мало не стовідсотковий зір, але Богдан Зеновійович був консерватором у житті. Йому вистачало того, що він бачить тексти Франка, може прочитати ту чи іншу статтю про нього – і цього було достатньо.
Цікавість узяла гору, і професор наблизився до будинку податкової інспекції. Це справді були студенти, здалеку він їх не бачив, але відчув, що це саме вони. Згодом Мазур упізнав навіть декого з тих, хто через декілька хвилин мав би сидіти й слухати його лекцію. Юнаки явно не переймалися цим, а Богдан Зеновійович відчув неспокій на душі. Так бувало завжди, коли він потрапляв у незручну ситуацію. Здається, що йому до того? Ну, не буде декілька студентів на лекції, вони зайняті політикою, але абсолютна більшість прийде, аби послухати професора. Мазур не тішив себе ілюзіями, що студенти люблять Франка так само, як він. Але їм просто треба здати екзамен, так що вони повинні ходити на лекції.
Він підійшов занадто близько, хоча ще не бачив того, що написано на плакатах. Ззаду підходили люди – одні з цікавості, інші, аби взяти участь у цьому політичному заході, — і професор опинився затиснутим з усіх боків. Його маленький зріст не дозволяв оглянути всю панораму, а то би він побачив, що люди прибувають і прибувають. Не розуміючи що відбувається, Богдан Зеновійович, забувши про Марту, про Франка і Нагачівського, але пам'ятаючи, що має за декілька хвилин читати лекцію, спробував вирватися з кола людей, які обступили його. Дивно, але це йому вдавалося. Він інтуїтивно знаходив такі місця, де міг пройти, майже не застосовуючи сили. Та й яка могла бути сила в тендітному тілі пожиттєвого франкознавця?
Натовп гудів, зміст людського шуму був зрозумілий, всі обговорювали подію номер один у світі – у Ющенка хочуть забрати перемогу і приписати Януковичу. Але професор мав читати лекцію, мав переконати Марту, аби та писала про Франка, а не про Нагачівського – і це було для нього, здавалося, головнішим.
— Ющенко – лідер, Янукович – підер! – Професор раптом почув голос якогось басистого студента, і натовп уже за мить скандував ці слова.
Це не був сором за своїх студентів, але якась невідома сила гнала Богдана Зеновійовича від приміщення податкової інспекції. Він хотів заховатися від себе, від усього світу. Йому здалося, що саме аудиторія, де він буде читати лекцію, стане цим прихистком, саме там він знайде душевний спокій, і ніщо не заважатиме йому робити те, що він робить і хоче робити.
Так траплялося завжди, коли професор чув мат чи грубу лайку. Пекучий сором гнітив йому душу, ніби це він сам осквернив українську мову. Він ніколи не робив зауваження цим людям, — мабуть, боявся, що вони можуть його вдарити, і ніколи не зізнався би сам собі, що боїться їх. Після подібного він був хворий. Це не була якась конкретна хвороба, але організм боляче реагував на лайку і мат.
Він уже підходив до корпусу філологічного факультету, де мав читати лекцію, шум з боку податкової сюди не долинав, але у вухах стояло оте "Ющенко – лідер, Янукович – підер!". Професор не знав, як зітерти з пам'яті оті слова, аби вони не дошкуляли йому, не муляли душу.
Назустріч йому йшли гуртом студенти, ніби не помічаючи старого і хворого професора. Зазвичай вони би привіталися з ним, а зараз були на сьомому небі від щастя, що беруть участь у революційних подіях, та й на лекції ходити не треба.
Швидше за звичкою, ніж за потребою, він зайшов на кафедру, хоча б і не мав цього робити. Коли відчинив двері, викладачі, побачивши його, замовкли. Завідувач кафедри, ніби чимось завдячував професору, відводячи погляд убік, сказав:
— Богдане Зеновійовичу, сьогодні лекцій не буде. Ви ж бачите, що діється...
— Я розумію, розумію, — сказав професор, хоча нічого не міг зрозуміти. Як це так, не буде лекцій? Чому?
Він зачинив за собою двері й непевною ходою пішов до аудиторії, де мав читати лекцію. Там сиділо двоє студентів — він і вона. Вони встали, коли він зайшов. Юнак і дівчина уважно дивилися на викладача, ніби він міг їм щось пояснити. Молоді були явно закохані, і жодна революція не могла стати їм на заваді.
— Сьогодні лекцій не буде, можете бути вільні. – Професор і сам здивувався, як спокійно він сказав ці слова, ніби й справді нічого незвичного не трапилося.
В аудиторії було тихо. У світі творилися революційні події, а тут панував спокій.
Богдан Зеновійович не помітив, як вийшли студенти. Він прийшов до тями, сів на одне зі студентських місць ближче до вікна, вийняв з портфеля роман Борислава Нагачівського "Дрогославські оповідки" і почав читати.
17
Редакція газети "Дрогославщина" містилась у гуртожитку філармонії. Редакція – це гучно сказано. То була одна кімнатка з двома столами, трьома кріслами, диванчиком, комп'ютером, телефоном-факсом. На стінах висіли картини, подаровані Степаном Сосновським. Під час передвиборчої кампанії довірена особа Януковича в окрузі, відвідавши редакцію, особисто почепила плакат свого патрона. Після його від'їзду я сховав плакат до сейфу. Політика політикою, симпатії симпатіями, але в редакції має панувати своя атмосфера, без нашарувань і чужого впливу – так я вирішив.
Десь з півроку тому, коли на рахунку з'явилися грошенята від людей, які підтримували Януковича, я зміг дозволити собі розкіш. Я підібрав на біржі праці секретарку, яка вміла користуватися комп'ютером, згодом вона навчилася й сама писати статті, і деякі з них я навіть друкував. Газету на комп'ютері мені макетував Славік з "Дрогославської зорі", але просив, щоб його шеф нічого про це не знав. З редактором "Дрогославської зорі" у мене склалися давні приятельські стосунки, мені здавалося, що той знав про мою співпрацю зі Славіком, але нічого про це не казав. "Дрогославщину" на плівку видавав той же Славік у редакції "Дрогославської зорі", і мав дозвіл на це від свого редактора, з яким я домовився. Усіх усе влаштовувало. Славік отримував готівкою від мене за кожний номер газети, між двома редакторами зберігалися нормальні взаємини, хоча інколи наші газети друкували матеріали, протилежні за своєю суттю й ідеологічним забарвленням.
І саме десь з півроку тому, коли розпочалася передвиборча кампанія, сусідом "Дрогославщини" у гуртожитку філармонії став міський штаб Віктора Ющенка. Штабістам не подобалось те, що я писав у своїй газеті, але я неодмінно для них залишав декілька номерів свіжої газети, які ющенківцям заносила Галя, секретарка. Вони самі часто заходили до редакції, аби попросити то ножа, то чайника, то стаканів. Я давав усе необхідне, а за моєї відсутності це робила Галя. Певна напруга у стосунках була, але все відбувалось у рамках пристойного.
Швидше інтуїтивно, ніж розумом, я розумів, що тепер усе має змінитись: і взаємини з тими, хто допомагав мені робити газету, і з дрогославськими штабістами, прихильниками Віктора Ющенка.
Десь перед дев'ятою Славік зателефонував мені на мобільний і, затинаючись, сказав, що не зможе макетувати газету, а редактор "Дрогославської зорі" просив передати, що не зможуть виводити "Дрогославщину" на плівку. Комп'ютерник не виправдовувався, а просто ставив мене до відома, ніби це були нормальні речі і про них вже всім відомо, а тепер стосовно мене здійснили формальний акт, який мали зробити давним-давно.
Я, як не дивно, сприйняв усе спокійно, хоча розумів, що труднощів тепер додасться. Макетувати газету я вмію сам, навчився, хоча роблю це не так добре і швидко, як Славік, газету на плівку мені видадуть у друкарні, там вона і побачить світ. Правда, буде затримка на день-два, але це не смертельно.
Я подякував Славіку за інформацію й іронічно сказав: "Якщо тобі потрібна буде колись допомога, звертайся, не відмовлю, чим зможу — допоможу". Комп'ютерник іронії не зрозумів або витлумачив її по-своєму і мовчки відключив телефон, навіть не попрощавшись.
Уже коли я виходив з хати і йшов на роботу, мені спало на думку, що Славік мене ненавидить. Мабуть, у цьому була доля істини. Макетуючи мою газету, він пробігав очима особливо дражливі тексти, які стосувалися Ющенка і Януковича, ніколи не висловлював своєї думки, хоча я бачив, що не все, написане мною, подобалося комп'ютерникові. Той робив свою справу заради грошей, яких йому не вистачало, бо недавно одружився, і я це розумів. Зі Славіком мені ніколи не стати хорошим приятелем з різних причин – той і молодший на років двадцять, і має зовсім інші погляди на життя, — так що нехай працює дитина, заробляє свої гроші, а мені, Чернюкові, своє робить. Але щоб ненавидіти? Втім, я, можливо, й перебільшую.
Перед тим як піти до своєї редакції, я вирішив усе ж завітати до "Дрогославської зорі", аби самому пересвідчитися, чи справді редактор відмовляє мені виводити газету на плівку. Сумнівів у цьому не було, Славік не міг надурити, але все це я хотів почути сам, як кажуть, з перших вуст.
Біля податкової інспекції я побачив багато людей, вони про щось гомоніли, розібрати було неможливо, але мітинг ще не розпочався. Здалеку помітив професора Мазура, в якого давно хотів узяти інтерв'ю як у визнаного франкознавця, але пробитися до нього не було можливості, а кричати крізь натовп людей якось не хотілось.
Услід за зграйкою податківців, яких пікетувальники не пускали на роботу і які вирішили перечекати у редакції "Дрогославської зорі", що містилася поруч, я увійшов до приміщення і попрямував до редакторського кабінету.