Інтуїція

Анатолій Власюк

Сторінка 15 з 26

Не встиг я ступити й декілька кроків, втікаючи від смертельної мовчанки майдану, як мало не вдарився лобом об бетонну стіну. Заприсягаюся Богом, що ще декілька хвилин тому на майдан із тунелю був лише один шлях, без жодних розгалужень. Я вже звик до таких несподіванок у своєму житті, але видавалося нереальним, що хтось невідомий за декілька хвилин звів за моєю спиною бетонну стіну.

Я іронічно посміхнувся сам до себе, розуміючи, що потрапив у пастку. Хтось невидимий робить наді мною незрозумілий експеримент, штовхаючи до чогось невідомого. Гадати у цій ситуації, що хочуть зі мною зробити, не було сенсу.

Я пішов на декілька десятків метрів управо від того місця, де, на мою думку, закінчувався тунель, намацуючи стіну, повернувся назад, пішов наліво. Стіна, мабуть, була китайською – у значенні довжини, обійти її за людське життя не було жодної можливості. Залишалося змиритися з долею й виходити на майдан перед ратушею, наштовхуючись на непередбачувані складнощі, які могли мені дорого коштувати.

18

Раптом на майдані почувся якийсь шум. Крики стали все більше долинати до мене, сковуючи тіло страхом.

Не встиг я отямитись і зрозуміти, що відбувається, як до мого сховку скочив невиразний чоловічок у мишачому фірменому одязі і загорланив до мене:

— А ти чого тут сховався, маципуро?! Ану виходь на майдан, коли всіх збирають!

Я, мабуть, був занадто оптимістичним, коли гадав, що страх остаточно вивітрився з мого тіла і душі, як тільки я покинув осоружний заклад. Після криків мишачого чоловічка страх скував мене по руках і ногах, що я не годен був ступити й кроку.

Не розуміючи, в чому справа і чому я не виконую його наказу, мерзенний чоловічок, підстрибнувши на своїх мишачих ніжках, вхопив мене за комір і підштовхнув до виходу. Він бив і штовхав мене у спину, але болю я не відчував, хоча й слухняно йшов, здавалося, до місця своєї страти.

Незабаром майдан ущент був заповнений людьми. Не можна було зробити зайвого кроку ні вперед, ні назад, ні вправо, ні вліво. На підсвідомому рівні й чисто інтуїтивно я затямив, що не можна роззиратися навкруги і втупився поглядом у спину чоловіка, що стояв переді мною. Я чув важкі дихання людей, які були поруч, дозволив собі, не повертаючи голови, покрутити очима, але людських облич не побачив, а лише тіла роботів.

Шум на майдані ущух, і я почув чийсь верескливий голос:

— Зараз перед вами виступить наш комісар Богдан Соловкевич. Слухати уважно і негайно виконувати те, що він скаже.

Коли я почув перші слова цього невідомого комісара, то на інтуїтивному рівні зрозумів, що це саме той Богдан, якого кохає Софія і який переслідує мене. Не було в мене жодного сумніву, що це саме так.

Мені кортіло визирнути з-за спини і глянути на мого екзекутора, але я розумів, що цього робити не можна. Принаймні зараз треба бути таким, як усі, аби твою незвичність не зафіксувала камера спостереження.

Я не розбирав слів, які, підсилені мікрофоном, розносилися майданом, але суть полягала у тому, що з в'язниці утік небезпечний злочинець, якого повинен упіймати кожний чесний громадянин нашої держави.

— За недонесення про те, що бачив цього злочинця, — смерть! – Голос у Богдана був твердий, як криця. – За переховування небезпечного злочинця – смерть господарю та всім членам його родини!

Його слова тупо, мов молотом, били по голові й не спонукали до особливих роздумів про те, що діється навколо.

19

Коханий Софії ще довго монотонно й грізно говорив, і в кожному реченні було оте моторошне слово – смерть. Смерть, смерть, смерть чигала на кожному кроці, підстерігала законослухняного громадянина. Складалося враження, що з її грізних лабетів нікому не вирватись, і питання полягає лише в тому, наскільки довго людина зможе уникнути смерті. Те, що кожний рано чи пізно буде покараний, — причому альтернативи нема: тільки смерть! – було зрозуміло кожному. В буденному житті думки про смерть теж доволі часто приходять до пересічного громадянина. Але в моєму місті, як я здогадувався, це стало невід'ємним атрибутом життя – і смерть засіла голкою в голові кожного міщанина.

І раптом я зрозумів, що оцей небезпечний злочинець – це я. Здавалося, що оця трагіфарскомедія влаштована заради мене одного, смертного, і всі дивляться на мене й чекають, коли я зізнаюся у скоєному мною злочині й на колінах випрошу для себе єдиного, що можливе в цій ситуації, — смерті.

Звісно, на мене ніхто не дивився, і кожному було байдуже, що я стою поруч з ним. Всі, хто був на майдані, стояли сумирно, приголомшені думкою про смерть, яка може настати наступної миті. Здається, сама смерть була би меншим болем, ніж думка про неї.

Раптом усі люди підвели голови й на великому екрані, що засвітився за спиною у Богдана, побачили фотографію небезпечного злочинця. Я на мить запізнився і не з усіма разом глянув на екран, з жахом думаючи, що камери стеження вихопили оцю мою запізнілу реакцію, і вже невідомі нишпорки пильно вдивляються у мене, метикуючи, чому це я виділився з цієї маси зігнаних на майдан людей.

Коли ж я глянув на екран, сумнівів бути не могло: мій величезний портрет красувався на весь майдан перед ратушею. Я ледве стримався, аби не зробити фатального й непоправного кроку: рвонути що є сили з цього майдану, сховатися десь, аби мене ніхто не знайшов. Звичайно, це була наївна думка, і я би не ступив і кроку, як був би роздертий на шматки вірнопідданими і законослухняними городянами.

Я стояв ні живий ні мертвий, чекаючи своєї останньої хвилини. Але ніхто не дивився на мене, не показував пальцем, не намагався вбити, ніби це був не я. І це справді був не я. Аж тепер мені стало зрозуміло, що на великому екрані була моя фотографія – але ще з того часу, коли я не був в осоружному закладі. Я згадав себе. Це був я, тодішній. А тепер у мене було інше обличчя – і ніхто на мене не звертав уваги. Я не знав, що мені робити: радіти чи плакати?

20

Нарешті екзекуція на майдані закінчилась, і той же верескливий голос, що розпочинав дійство, скомандував:

— Розійтися! Всім до робити! Хто знайде злочинця, отримає винагороду!

Мабуть, це була одна світла новина того дня для всіх мешканців міста.

Люди, мов роботи, почали розходитися з майдану, і я пішов за ними, навмання втупившись у спину одного з городян. Я не смів піднести голови, озирнутися навкруги, боячись, аби мене не вихопило недремне око камери спостереження.

Чолов'яга, здавалося, йшов неквапливо, але впевнено розсікав натовп, ніби це він був справжнім господарем майдану і всього міста. Думка, що моєю свідомістю маніпулювали і я недаремно обрав собі у поводирі оцього чоловіка, загніздилась у моїй голові, але я не годен був змінити рішення, аби втупитись поглядом у спину комусь іншому й мандрувати за ним.

Майдан закінчився, і чолов'яга звернув у провулок. Не так уже й багато людей ішло попереду нього і поруч, але в мене не було вибору. Мов невидимий магніт був причеплений у нього на спині, і він притягував мене усе більше й більше.

Я мимохіть глянув на таблички, що були на перехресті майдану і вулички. Майдан був майданом Свободи, а вулиця – вулицею Героїв. Таке можна було побачити лише в дурному сні.

І раптом мій погляд уперся у камеру спостереження. Щось клацнуло в ній, блимнуло червоне світло, ніби невидимий спостерігач сфотографував мене. Мій героїзм і прагнення до волі були остаточно прибиті страхом, і я на собі переконався, що значить, коли душа втікає у п'ятки.

21

Ми йшли так доволі довго, аж поки не залишились я і той чолов'яга. Люди ніби розсмоктались у повітрі, наче їх і не було взагалі.

Чолов'яга зупинився, обернувся й подивився на мене. Я не мав іншого виходу й теж зупинився, аби глянути йому у вічі. Мені здалося, що вже десь я його бачив, але це було так давно – і, мабуть, в іншому житті.

— А я вас упізнав, пане редакторе, — скрипучим, незмащеним голосом проторохтів чолов'яга. – Я криво усміхнувся, бо зрозумів, що він бреше. Як він міг мене упізнати, коли я дивився у дзеркало сам на себе і бачив зовсім інше обличчя? – А ви сміливий чоловік. Втекти з закладу і на очах у всіх з'явитись на майдані...

Його слова зависли у повітрі, ніби він прочитав щось потаємне на моєму обличчі. Очевидно, я не ховався і дав волю своїм відчуттям.

— Ви будете переховуватись у мене, — чолов'яга перейшов на рішучий тон. – Нам у підпіллі потрібні такі люди, як ви.

Я мимоволі нервово сіпнувся, і незнайомець по-своєму розтлумачив це.

— Не переживайте, тут камер спостереження ці пси ще не наставили.

Запала гнітюча тиша. Я не міг вимовити жодного слова. Я переконував себе, що страху вже нема, але тіло не хотіло цього усвідомлювати. Саме моя мовчанка була захисною реакцією організму.

— Завтра вас відвідає Софія, — байдуже сказав чолов'яга, повернувся і пішов, а я, мов вірний пес, побіг за ним.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ВЕЛИКА СЕРПНЕВА КОМУНІСТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

1

Коли він назвав ім'я Софії, я готовий був іти за ним куди завгодно.

Ми підійшли до звичайнісінького п'ятиповерхового будинку, яких так багато було у старій частині мого міста. Вони нагадували добрі часи, коли люди жили, мов одна сім'я, все про всіх знали. Натомість у нових кварталах міста, нашпигованих сучасними будівлями, оцієї єдності між людьми вже не було, кожний був чужий один одному.

Услід за незнайомцем я зайшов у під'їзд, але ми не піднялись догори, у квартиру, а спустились у підвал. Чолов'яга мовчки відчинив двері однієї з комірчин і пропустив мене уперед. Я не наважувався зайти у темінь. Радше відчув, ніж побачив його єхидну усмішку. Він обминув мене, зайшов усередину, підняв догори руки і трохи повернув лампочку в патроні, що свисав на шнурку зі стелі.

Тьмяне світло виокремило стіл, двійко стільців, щось схоже на шафу. В кутку були збиті на цементній долівці дошки, застелені якимось шматтям, — і я зрозумів, що це ліжко.

— Ось тут я й живу, — весело сказав незнайомець. Він справді сказав це весело, бо вже звик до свого житла, а моя спантеличеність, нічого, крім сміху, й не могла викликати. Я відчував, що цей його оптимізм не є підробленим, бо людина справді сподівалася на щось краще і знала, що світле майбутнє може настати навіть завтра.

— Ви тут живете? – Це все, на що я спромігся.

— Після Великої Серпневої комуністичної революції наші квартири дістались активістам.

12 13 14 15 16 17 18