помаленьку... власними силами. Нагорі про це знають. І підтримують нашу ініціативу. І я повторюю, що зараз не час і не місце вишукувати винних. Треба людей рятувати.
— Ні, саме час!!! — верескливо сказав Верхратський. — Святий час! Коли ви планували з Баландіним цей експеримент, ви подумали про можливі наслідки? Треба було тоді людей рятувати! Тоді, а не тепер! І залиште, прошу вас, усі ці ваші сміхотворні надії на Крастлі. Вони для дурнів.
— За п'ятнадцять хвилин я збираю термінове засідання вченої ради, — сказав Білан. — Треба створити комісію для розслідування всіх обставин аварії. Може, відкладемо цю розмову...
— Ні, ні, ні! Ні в якому разі!
"У нього шкіра — як оббивка на моїй "Волзі", — подумав Осадчий, дивлячись на вкрай розгніваного старого академіка. Інтимно усміхнувшись, сказав Біланові:
— Несторові Івановичу, мабуть, потрібна спокутна жертва. Для заклання. Що ж, я згоден бути нею. Якщо тільки він зможе довести мою провину. Але експертиза підтвердить необхідність аерозольного зараження тварин при перевірці вакцини. Даремно ви хвилюєтесь, Несторе Івановичу. Зовсім даремно. Лопнув провід. Хто винен? Ніхто. Якір згорів. Хто винен? Ніхто. Коли ми планували експеримент, ми думали про можливі наслідки, мушу вас запевнити, Несторе Івановичу. І конструкція камери теж не винна. Ось ви не поцікавилися цією камерою, Несторе Івановичу, а я оглянув її. Чудова річ. Щодо конструкції — це чудо науки. Послухали б, що про неї говорили американці... Вони в ЖМЕІ1 прочитали опис. Повне захоплення. Ну, а нещастя... така вже наша робота. Адже ми епідеміологи. Нічого не вдієш. Вся наша робота — риск. Тут уже як на війні... Можуть і вбити. Не мені доводити ці істини вам, Несторе Івановичу.
1 ЖМЕІ — журнал мікробіології, епідеміології та імунології.
"Навіщо я з ним зв'язався? — втомлено подумав Верхратський. — За ним сила. Цей зауряд-професор, ця бундючна нікчема тримає всіх у своїх руках. Повірять йому, а не мені. Як на війні... — подумав Верхратський. — Як на війні. Під час війни цей тип був держсанінспектором у Середній Азії. Перевіряв якість маринованих огірків".
Він давно називав Осадчого Івана Івановича (з селянської сім'ї, робітфак, медичний інститут, державна санінспекція, міністерство, лабораторія) зауряд-професором — з того часу, як познайомився з ним ближче. Осадчий півжиття просидів у заступниках міністра по кадрах і, природно, в запалі турбот про чистоту міністерського апарату не зміг замолоду збагатити світову науку відкриттями; до того ж, навіть і не у відкриттях була справа, — відкривачі завжди знайдуться, — Осадчий мав унікальні здібності до керівної роботи найвищого льоту: не базікав багато, був розумний, де треба — чемний ("вольовий" стиль керівництва — окрики, лайка, гримання кулаками по столу — йому не подобався), не був він також помічений у згубному гребуванні одношлюбністю (відзначався поміркованістю), зразу ж запам'ятовував відсотки (особливо сприйнятлива була його пам'ять до радісних цифр зростання і розширення), був дисциплінований, красномовний. Легко і з якоюсь принадною делікатністю підкорював людей (завжди казав при цьому — не в службу, а в дружбу); першим здоровкався з прибиральницями міністерства, а у відрядженнях не відмовлявся од самогону і в найглухіших селах охоче ручкався з фельдшерами, які остовпіло дивились на закурений лімузин та надмірно приязне, незрозуміле якесь начальство. Потім все ж таки потягло Осадчого Івана Івановича в науку — і в тому була велика рація. Зустрічаючись часто-густо з ученими з підвідомчих установ, чуйно помічав у декого інтелектуальну вбогість. І не те щоб відчував бодай зловтішні почуття — ні, цього не було (була, сливе, легка журба), але закрадались таємні сумніви: а чи правильно чинить, зариваючи хист свій у землю, не приносячи його на олтар вітчизняного фактодобування? Обережно прозондував грунт і доручив деяким лабораторіям глибше вивчити одну надзвичайно важливу проблему. Він, звичайно, не мав на меті власну користь; були, навпаки, самі лише турботи: довелося надавати лабораторіям додаткове устаткування, нести тягар непотрібних організаційних турбот. І якось воно само так сталося, що років через два на його столі вже лежав скромний, але зі смаком оправлений стос паперів — перший, нехай невеличкий, але все ж не марний внесок Осадчого Івана Івановича в епідеміологічну науку. Захист пройшов блискуче — була, щоправда, неприємна дрібниця, яка боляче дряпнула Івана Івановича: коли він демонстрував з трибуни графіки, обірвався аркуш картону, приладнаний до мотузки білизняними защіпками. На цьому аркуші карлючилися червоні і зелені лінії, що наочно показували, як знизилася за останні роки захворюваність на інфекційні хвороби. Так ось, не встиг Іван Іванович ступити крок до цього аркуша, як біля графіка опинився один із офіційних опонентів і підняв картон з підлоги. Довго потім Осадчий картав збентеженого опонента: терпіти не міг підлесників.
Коли Іван Іванович став кандидатом наук, у нього вистачило відваги на божевільний, як на думку багатьох співробітників, крок: він поїхав у провінцію, де став директором маленького НДІ, в якому ледве жеврів вогник науки. Вчинив так необачно Осадчий тільки через те, що захотілось йому випростати крила (особливо приваблювала його вірусологія), але почати сміливий політ у міністерстві він не міг: перешкоджали заземлені, вузько утилітарні масштаби цієї інституції. Незабаром про Осадчого майже й забули: така — гай-гай! — невдячна властивість людської пам'яті — забути того, хто пішов геть, того, хто ще зовсім недавно здавався таким вічним і могутнім... Але через кілька років поширились різні чутки про інститут Осадчого: там були виділені невловні віруси інфекційної жовтяниці; щоправда, прямих доказів того, що ці віруси викликають жовтяницю, не було — тут потрібен був дослід на волонтерах, а до таких дослідів Осадчий ставився несхвально. Але докладний опис всіх властивостей таємничих вірусів був належним чином оцінений в Києві та Москві.
Доктором наук і професором повернувся Осадчий в рідні краї. Окрилений і готовий до вельми важкого сходження. Та тут — наче кістка поперек горла — опинився на його зореносному шляху академік Верхратський. Непримиренними ворогами стали вони після бурхливої сутички на з'їзді епідеміологів і мікробіологів. Осадчий, посилаючись на наказ міністерства, закликав делегатів до повної ліквідації цілої низки інфекційних хвороб. Верхратський же з суто ослячою впертістю бубонів, що не можна в Житомирі ліквідувати дифтерію, доки вона буде в Полтаві, чи в Кустанаї, або ще в якомусь іншому місці. Старий запекло накинувся на сам вислів — ліквідація, — доводячи, що міністерські звітові форми дають чудову можливість лікарям займатися окозамилюванням, ховати дифтерію під виглядом ангін. "Чи не таку ліквідацію має на думці Іван Іванович?" — гримів Верхратський, багровіючи і грюкаючи по трибуні міцною долонею. І розповів відомий усім випадок, як у Чернігівській області одна запопадлива ліквідаторка викоренила дифтерію, у неї вже почали переймати передовий досвід, але тут сталася катастрофа: не виліковані як слід хворі спричинилися до виникнення у районі великої епідемії дифтерії, під час якої п'ятеро дітлахів померло.
Але Осадчий теж був парубок моторний: він спритно боровся із лихомовством старого: "Чи є в цій залі бодай одна людина, яка була б проти поставленого перед нами почесного завдання: повної ліквідації заразних хвороб?— питав він, обводячи очима притихлий зал. Таких шаленців у залі не знайшлося. — У нас є всі передумови для ліквідації інфекційних хвороб, і ми виконаємо цю історичну місію", — резюмував, переможно всміхаючись, Осадчий. Резолюцію ухвалили на з'їзді правильну, потрібну. За неї було подано переважну більшість голосів.
— Так! Мені потрібна спокутна жертва! — вибухнув Верхратський. — І я дуже хочу, щоб нею були ви, шановний Іване Івановичу. Я докладу всіх зусиль... Аж до самого ЦК дійду, а таки доб'юсь...
— Даремно ви так гарячкуєте, Несторе Івановичу. Адже вам не можна. Ви неправі, повірте, глибоко неправі, — лагідно мовив Осадчий, злегка торкаючись великої, вкритої склеротичними фіолетовими венами, руки Верхратського. — Ви трошки прохолонете і тоді самі погодитесь зі мною, запевняю вас. Ну, як же це все буде, далебі, виглядати? Ваш престиж... Даруйте, але це буде схоже, знаєте, на... те, що ви зводите особисті рахунки. Наші стосунки ні для кого не таємниця.
— Ну добре, — пробурмотів Білан. — Годі вам лаятись. Коли дзвонив Баландін, то заявив, що повністю бере всю провину на себе. Він просив занести це у протокол засідання вченої ради.
— Яка шляхетність! — сказав Верхратський, соваючись у своєму кріслі. — Так і хочеться заплакати від розчулення. Але вам, Іване Івановичу, навіть і це не допоможе. Я все ж таки зведу з вами особисті рахунки. І розповім, де треба, про вашу авантюру з зараженням.
Осадчий дбайливо-звично підтягнув вузлик краватки. Застебнув піджак асфальтового кольору. Заховав руки в кишені — Білан добре бачив бічні розрізи на піджаку — пола піджака піднялася трохи. "Зручно, — подумав Білан. — Піджак не зімнеться".
— Що ж, — миролюбно сказав Осадчий. — Ваша воля. — Тільки, Несторе Івановичу, це дуже бридко — використовувати людське нещастя для влаштування своїх власних справ. Зважте на це. Нам час іти на засідання ради. Ходімо, товариші.
Білан теж підвівся, обсмикнув коричневий піджак, довгий, без бічних розрізів.
— Ви йдіть, — махнув рукою Верхратський. — Я зараз...
Він почекав, аж поки закриються двері. Туманність на стінках колби і склянки давно зникла. По шийці колби повзли самотні водяні амеби. Чай вистиг, китайська заварка тхнула трав'яною осінньою гіркотою. Хрумкаючи цукор, Верхратський набрав номер телефону вченого секретаря.
— Наталочко? — мовив він. — Негайно зв'яжіть мене з Москвою. Так, по терміновому. Академія медичних наук. Солянка, чотирнадцять. А також інститут Шумакова... Так, так. Номер Інституту нових антибіотиків у вас є? Знайдіть.
На дивані з присвистом хропів Ординцев. Його босоніжки вже залишили брудний слід на простирадлі. "Не кабінет, а витверезник, — подумав з відразою Верхратський.