Щось з ним, клятим, сталося.
— Ну й що?
— А нагнітальний працював. Тямиш? Тиск підвищився. Тітонька Дуся не помітила вчасно. Ось і все. Відсмоктування нема. Аерозоль ішов у камеру. Трубопровід взяв і зіскочив... Зі штуцера. Гумова рурка. І вірус пішов у кімнату... Поки чухались — хвилини три-чотири минуло... Зрозумів?
— Ясно.
Ординцев потер кінчик носа.
— Місцевком тепер розориться.
— Що?
— Місцевком, кажу, розориться. Вінки, духовий оркестр...
— Іди ти... — проказав Ігор. — Сміхач...
— Кинь, Ігорю, — поплескав його по плечу Ординцев. — Ти загруз у побуті... Тобі не вистачає філософського загартування. Що таке твоя смерть? Ніщо. Перехід від одної форми матерії до іншої. Щодня на земній кулі вмирає сто тисяч чоловік... Краще б сто грамів приніс... серйозно.
— Давай, давай, — Ігор підштовхував Ординцева до дверей. — Набрид ти мені... Іди геть... Спіноза.
— Де твоя внутрішня культура? — варнякав Ординцев, пручаючись. — Я, може, хочу побалакати з тобою. Я тобі роблю ласку. Стій... Адже мене ніким не заміниш... Я — неповторне явище буття! Три п'ятих всіх геніальних людей — ще первістки. Зваж на це. Я — перший син у сім'ї. Перший! І останній. Рафаель, Мольєр, Данте, Бюффон, Гете... цей, як його... Хайне... Гейне, як кажуть у нас... Байрон, Шопенгауер... Россіні! Ось так. А також Ординцев. Ординцев! Це звучить гордо!
Він зареготав, обдаючи Ігоря запахом горілчаного перегару. Потім поліз до кишені, витяг потерту записну книжечку, знайшов зім'ятий клаптик паперу.
— Ось, — помахав папірцем. — Письменний? Управління міліції. Одержано від громадянина Ординцева Г. В. ...сума прописом... за надані послуги в міському витверезнику. Я — почесний алкоголік міста Києва і околиць... У нас там гарне товариство... Еліта... Інтелектуали... Поет Сирко... Ну, хоча б п'ятдесят принеси, — благав він. — Що тобі, важко? У вас море розливне! Літрів десять, либонь, виписуєте?
— П'ять, — відповів Ігор, беручи Ординцева на оберемок.
— Рятуйте! — заволав той. — Мордують!
В коридорчик ступив Баландін. У сусідньому приміщенні горіли бактерицидні лампи, і темна, громіздка сильветка Баландіна випромінювала фіолетово-блакитне кварцеве сяйво.
— Миколо! — зойкнув Ординцев. — Прошу тебе...
— Ти ще не пішов? — розлютувався Баландін.
Ігор відпустив Ординцева і попрямував помалу до дверей; боляче ударився ногою об гострий кут підставки; довелося притулитись до стіни, бо Баландін стояв нерухомий і заступав прохід.
— Стій! — заметушився Ординцев. — Юначе... Куди ж ти? Хоч наперсточок принеси. Хоча б суміші Никифорова... Для наукових потреб. У борг, Миколо, накажи... Що тобі, важко?
— Я тобі краще антабус принесу, — сказав Ігор.
Він зачинив за собою двері і подався через анфіладу засклених боксів на чисту половину.
— Ось тобі сучасна молодь, — розвів руками Ординцев, залишаючись віч-на-віч з Баландіним. — Хлопчики атомного віку... Бачив? І він теж у вихователі лізе... всі тепер вихователі. Кому не ліньки. Ми живемо в епоху вихователів...
— Йди, поки не пізно, — сказав Баландін. — Ми заразилися Джосером.
— Знаю, Миколо... Я все розумію, не думай... Нейротропний вірус СТ-12. Все знаю. Гадаєш, що я п'яний? Брешеш. Я мислю! Спирт каталізує процеси мислення... прискорює... Я помітив: горілка значно збільшує кількість асоціативних зв'язків у мозку. Коли я вип'ю, то можу порівняти дерево в тумані... з атомним вибухом. Я нічого не забув. Навіть те, що Осадчий казав колись щось про вакцину... було таке?
— Вакцину ми виготовили.
— Ну й що?
Ординцев сунув руки під халат і підсмикнув штани.
— Нічого не відомо. Щойно почали перевіряти.
— Тоді помрете, — оголосив Ординцев. — Ви своє вже відспівали. Пиши статтю до журналу "Здоров'я": "Як запобігти хворобі Джосера".
— Годі, — обірвав його Баландін. — Іди виспись.
— Стривай. Я промову скажу... Слухай. У мене давно вже готова. Про всяк випадок. Померла людина, але хваліть людину у святилищі її... в лабораторії. Хваліть її на тверді слави її... це вона для вас вивчала хворобу Джосера... Хваліть людину по справах могутності її... вона вивела вірус... вона запропонувала вакцину... Хваліть її по високій величі її... заради вас вона померла... від хвороби Джосера. Хваліть людину при звуках труби. Хваліть людину з тимпаном... Хваліть її на струнах та органі... ми оркестр наймемо... на швейній фабриці... Хваліть людину на кимвалах громогласних. Все, що дихає, нехай хвалить людину. Алілуя. Ось як я можу. Сила!
— Іди вже.
— Стій. А боржок?
— Який боржок?
— Грамів сто... для наукових потреб. Він тобі ні до чого тепер. Ніхто вам не допоможе. Ні бог, ні цар, ані герой... Опричник цей твій, га? Розгнівані молоді люди пішли... Злі, — ремствував Ординцев. — Шкода йому сто грамів Ординцеву піднести. А ти не гребуй мною... Я те можу... ого!
— Стривай, — сказав Баландін і вийшов.
Ординцев ковтнув слину. Він притулився до пронизливо холодної, пофарбованої в палевий колір стіни і заплющив очі. І в ту ж мить закрутилася велика чорна дзига, і простір, який оточував Ординцева, розсипався, задзвенів, загув, дитячі голоси співали хорал, Ординцев сопів, приспаний цим чистоголоссям, раптом йому стало не по собі, він хитнувся, розплющив очі й схопився за ручку дверей, що вели у віварій. Її було обмотано вогкою марлею. Ординцев понюхав руку. Долоня смерділа хлораміном. Ординцев знову проковтнув слину.
— Тримай.
Баландін подав йому двохсотграмову пляшечку, закриту гумовим корком, обгорненим сріблястою фольгою.
Ординцев витяг корок і понюхав спирт, з насолодою вдихаючи його чистий, натхненний, п'янкий запах. Потім втупився в Баландіна розгубленими, щасливими очима —незграбний, неголений, розчулений, цинічний, ніжний. "Добре йому", — подумав Баландін. Глибоко запалі пивні очі Ординцева відтанули, повеселішали, на щоках проступив рум'янець.
— Поцілував би тебе, — мовив Ординцев, виходячи у двір, — та не можна. Ще заражуся. Біс тебе знає... Можливо, ти й справді нанюхався цього Джосера. Шкода, якщо з тобою щось станеться. Де я спирт діставатиму?..
— Нічого, — сказав Баландін. — Я заповім особисто тобі п'ять літрів спирту.
— Тоді вмирай, — крикнув Ординцев, піднімаючись схилом гори. — Тільки не забудь написати заповіт. Тримайся!
— До біса! — сказав навздогін Баландін. — Йди! Холодно. Тільки цур — не озиратися.
Ординцев весело подався вгору, ковзаючись і погойдуючись. Він не обертався.
— Де Ординцев? — гостро спитав Махов, з являючись ззаду.
Баландін заступив вихід у двір — обома руками учепився за одвірок — і сказав:
— Ген там він. Нагорі. Бачите?
— Гей, Ординцев! — крикнув Махов. — Негайно поверніться! Чуєте?!
Ординцев сягнув уже рогу мікробіологічного корпусу. Він зупинився і обернувся, здивований.
— Повертайтеся! — крикнув Махов.
Ординцев нарешті зрозумів, у чому справа. Він підняв руки до носа і заграв щось на пальцях, як на кларнеті. Потім, пославши Баландіну поцілунок рукою, сховався за рогом двоповерхової будівлі.
Баландін негайно замкнув двері віварію. Іржавий гак, упавши в дверну скобу, глумливо брязнув.
VI
Савельєва казала якось Лозицькому, що цікаво було б зробити гістологічне посмертне дослідження мозку Верхратського, особливо ретикулярної його формації. І ще вона запевняла всіх, що в брунатно-чорних, пофарбованих сріблом абстракціоністських зчепленнях виросткових нейронів академіка можна буде легко віднайти сліди логічної моці, що так приголомшувала колег, недругів і палких прихильників Верхратського протягом усього його бурхливого життя, од котрого він відпочивав зараз у тихій гавані професорського кабінету на другому поверсі мікробіологічного корпусу. Патологоанатом Савельєва про всіх людей казала так, наче вони вже спочивали на її секційному столі. Щодо Верхратського вона, мабуть, не помилялась: йому змалку було притаманне органічне (дехто казав: німецьке) прагнення до ладу, ясності, недвозначності й точності. Можливо, що справа була зовсім не в нейронах, а в чомусь іншому, чого не розшукаєш навіть на найтонших гістологічних зрізах, але мозкова машина Верхратського десятиріччя працювала напрочуд продуктивно й організовано. Щоправда, останнім часом Верхратський змарнів, подався.
Його стомили люди. Зморили вони його — тисячі настирливих, безцеремонних, гомінких відвідувачів, які повсякчасно — щодня і щохвилини — чогось чекали від нього, вимагали, просили, радились, підсовували йому свої дисертації на відгук, на рецензію чи просто так —із честолюбного бажання почути похвалу самого Верхратського. Люди, між яких починав він життя, вже відійшли, — вимерло ціле покоління тих колишніх молодих ідеалістів, бородатих лікарів-земців, з якими він працював у провінційній бактеріологічній лабораторії Кам'янця-Подільського. Загинули або ж були згодом розстріляні більшовики з підпільної одеської організації, куди вступив, не вагаючись, у 1906 році рафінований дворянин, нащадок гетьманського роду, син царського адмірала Нестор Верхратський, назавжди скорений геніальною музикою Енгельсового "Анти-Дюрінга". Померли у закутках Сербії, Польщі і Франції або ж були розстріляні "надзвичайною" ті чепуристі жандармські офіцери, котрі його заарештовували і котрі, будучи вірними синами своєї вітчизни, на допитах наставляли Верхратського на шлях істини. Не залишилося в живих жодного лікаря, жодної сестрички милосердя (що відчуває чоловік, коли ховають його перше кохання, його дівчину?) з російського протичумного загону, що був кинутий у смердючі фанзи Харбіна взимку 1911 року на епідемію легеневої чуми. Поступово пожовклі групові фотографії, яких так багато висіло на стінах його квартири, почали нагадувати братські могили, а збірки праць по холері, висипному і поворотному тифах — поминальні грамотки. Поволі підкрадалася стареча самотність, спочатку непомітна в коловороті наукових конференцій, з'їздів, засідань, комісій, вчених рад, лекцій — але до болю усвідомлювана під час безсонних ночей, кожна з яких була завдовжки з сторіччя.
Верхратський був обважнілий, кремезний, великоголовий, сивий. В молодості вважався красенем — видовжене, значуще обличчя з густими чорними бровами, з-під яких висвердлював співбесідника пронизливий погляд очей кольору найлегшої берлінської лазурі; брови посивіли, очі зблякли — з'явилася в них стареча байдужість; вуса оточували рот сивою акуратною підковою; шия в глибоких брижах обвисла над тугим коміром сорочки.