В котлі, захованому в просмолених нутрощах печі, грілася вода для душу — душова кімната була навпроти кабінету Баландіна. Спеціальної роздягальні не було, тому всі, йдучи до заразної кімнати — заразки, — переодягалися в кабінеті Баландіна. Вікна кабінету виходили на стрімкий схил гори, що звисав над будиночком, заступаючи півнеба. Кабінет Баландіна стояв на самому кордоні двох держав, кожна з яких жила за своїми особливими законами: за два метри од дверей кабінету починалася режимна зона — заразка. В заразці — аскетичному похмурому приміщенні з маленькими заґратованими вікнами — стояв холодильник "Саратов", де зберігалися культури мікробів; до стіни був присунутий старий, але дуже надійний термостат, у якому протягом десятиріч утримували сталу температуру на відмітці 37°; біля вікна стояв білий, холодний, з гострими непримиренними гранями секційний стіл, прикрашений газовими пальниками, невеличким настільним боксом та трилітровою банкою з хлораміном, де мокли пастерівські піпетки. Невеличке віконце, прорізане у заразку і завжди щільно зачинене, виходило на чисту половину, в серологічну кімнату, яка спершу призначалась для дослідження крові; але ця кімната давно вже використовувалась не за призначенням: тут стояла двометрова, сяюча нікелем, світло-небесного кольору, обплутана хитромудрою системою коралових гумових рурочок, забезпечена великим пультом із плексу для приладів камера МАКБ-4 — "мікробіологічна аерозольна камера Баландіна", модель четверта, побудована спеціально для зараження лабораторних тварин, — вона випорскувала з металевого сопла у закритий резервуар найдрібніші крапельки водяного пилу: ці крапельки містили в собі смертоносний заряд вірусів. Камеру охрестили "Макбетом".
Легка, засклена перегородка відокремлювала цю кімнату од препараторського покою. Лаборанти розташувались окремо — у найсвітлішій, теплій кімнаті, суміжній із кабінетом Баландіна. Лікарі ж, вільні від експериментів, сиділи в незручному канцелярському приміщенні, поблизу входу в лабораторію: сама лабораторія починалася з маленького передпокою, де стояли вішалки та висів телефон. Кілька років тому спритний господарник Ізяслав Якович Кизименко закупив у якоїсь військової організації три десятки морських телефонних апаратів, знятих, мабуть, з підводних човнів. Добрячі, сіро-голубі настінні апарати мали сигнальні лампочки, пронизливі дзвінки і ваговиті, схожі на гантелі, трубки. У вертикальному стані трубку міцно тримала масивна нікельована защіпка. Все це було зроблене на совість.
...Лозицький ліниво вийшов по сходах і штовхнув ногою двері Вони були зачинені зсередини. "Бісова душа, — вилаявся мовчки він, — що це за міщанські звички. Запізнився всього на нуль годин п'ять хвилин..." Він подзвонив. Двері відчинив Баландін.
— Де ви тиняєтесь? Я вас просив прийти сьогодні раніше, — процідив він. — Ох і люди у нашій лабораторії! Махова теж нема.
Він вийшов із передпокою, гримнувши дверима.
"Нічого, — мовив подумки Лозицький. — Переб'єшся. Нічого з тобою не станеться".
Скинув плащ, надів халат. "Халат треба було б випрати. Скоро в ньому можна буде продавати квашену капусту", — подумав Лозицький, потягуючись.
II
— Чули новину? — спитав Лозицький, заходячи в серологічну кімнату. — Вчені ступені скасовуються, зарплата підвищується.
— Чергові плітки? — іронічно посміхнулася Дорошенко.
— Із найавторитетніших джерел. Під прапором боротьби з формалізмом... платитимуть згідно з посадою.
— А зарплата?
— Зарплату підвищують пролетарям. Молодшим науковим. Завам і старшим знижують. Під прапором урегулювання.
— Брехня, — похмуро сказав Баландін. — Нікому поки що підвищувати не будуть. І знижувати.
— Зменшити різницю все ж таки можуть, — єхидно мовив Ігор. — Тим більше, що держава врешті-решт однаково вигадає.
— У мене Ілько застудився, — сказала Дорошенко. — Нежить, кашляє. Боюсь, захворіє.
— Не захворіє, — обізвався Баландін. Він сидів навпочіпки і регулював ультрамікроскоп, пристосований для обліку аерозольних часток, що поступали в камеру. — І чого це ви завжди панікуєте? Між іншим, у лабораторії протікає стеля. Ви що — не могли потурбуватись, щоб полагодили дах?.. Нічого без мене не можете.
— Я була у Кизименка, — стала виправдовуватись Євдокія Іванівна. — Як горохом об стінку.
— Треба було спирт дати, — сказав Баландін. — Літра півтора. Миттю б зробили. Невже так важко здогадатися? Ви емульсію приготували?
— Так. Миколо Петровичу, відпустіть мене сьогодні трохи раніш, добре?
— Я вас на ланцюгу не тримаю, — буркнув Баландін.
Лозицький перевіряв компресорний пристрій і систему гумових рурок, якими в камеру подавалося під тиском повітря.
— Лілю! — сказав Баландін. — Свинки готові? Давайте сюди! Ігорю Станіславовичу, трошки жвавіше, прошу.
— Зараз, — озвалася з-за перегородки Ліля. — Ось номери тільки запишу.
— Добридень, — промовив голосно Махов, з'являючись у кімнаті.
Він неквапливо застібав халат, повільно, діловито обмацуючи кожен ґудзик. Махов погладшав за останні роки — на підборідді та на шиї з'явилися складки (довелося міняти сорочки, бо на старих не сходилися комірці), і рухи його стали повільні, а колір обличчя так і залишився дитинно-чистим, зморщок не було; але найбільше він пишався зубами — білими, впритул посадженими, міцними, такими, що полюбляють м'ясо і яблука.
— І ви теж спізнилися, — сказав Баландін. — Чортзна-що діється.
— Я був на нараді культоргів, — образився Махов. — Можете запитати у Твінга.
— Гаразд, — відрізав Баландін. — Сідайте скоріш. Вестимете протокол.
— Що ж, — задумливо протягнув Махов, начебто йому хтось дозволив вибирати. — Сісти можна.
"Бреше про нараду", — байдуже відзначив Баландін.
— До речі, — Махов заклопотано потер долонею підборіддя. — На нараді лабораторію лаяли. За культроботу. Це і тебе стосується, Дусю. Казали, що ти погано ведеш щоденник політінформацій.
"Бреше", — вирішив Баландін.
— Лілю! — нетерпляче заволав він. — Несіть тварин!
Ігор увімкнув компресор, і кімната заповнилася гуркотом мотора, який подавав стиснене повітря в камеру; цей гуркіт увібрав у себе всі розмови та гомони, зробив їх однотональними, і тепер люди, готуючись до експерименту, беззвучно ворушили губами і беззвучно усміхались, наче їм хтось вимкнув голоси (це було схоже на те, як жінки, котрі дома готують обід і об одинадцятій годині ранку дивляться телевізійні передачі, залишають на екранах лише зображення, а звук вимикають; телегерої пристрасно відкривають і закривають роти під стукіт сікача, що перетирає яловичину на крихку червону масу).
— Бісова скриня, — вилаявся Ігор. Баландін запитливо подивився на нього. Ігор одвернувся. — Помісь казанка і синхрофазотрона. Так, так, і не дивись на мене, божевільний винахіднику.
Баландін ввімкнув другий насос, який відсмоктував заражене повітря з камери. Гуркіт посилився. Ігор тепер уже не чув власного голосу.
— За що я так страждаю? — почав зухвало декламувати Лозицький. — Баландін занапастив мою молодість. Його снопов'язалка... це ж ганьба нашої атомної цивілізації. Російський самоук Баландін. Подивіться-но, який він бундючний. Він скоро лусне од власної величі. Ні, громадяни, ви тільки гляньте. Це ж сам Баландін — батько чхального апарата!
— Що таке? Нічого не чути. Що з камерою?
Це Баландін, підійшовши до Лозицького, кричав, прикладаючи рупором масивну долоню до рота.
— Все о'кей!
— Що? — не зрозумів Баландін.
— Можна починати. Повний порядок!
Дорошенко принесла із заразки пробірку з мозковою емульсією кроля, який вмер од хвороби Джосера. У Дорошенко боліли соски — вранці спраглий Івасик покусав їх так, що в неї сльози навернулись на очі, але скрикнути побоялася, — вона примусила себе сидіти мовчки, щоб не злякати дитину, котра здригалася навіть при голосній розмові.
Ця по-селянському гарна блакитноока жінка народилася 26 липня 1925 року у селі Носівка Чернігівської області третьою дитиною, і звали її, звичайно, не Євдокія, і навіть не Дуся, а Явдоха, на честь її осліплої бабуні Явдохи, що пам'ятала кріпацтво, як вигонили людей на панщину, і кожен четвертий зжатий сніпок був їхній, а потім пан Цвєтков, якщо бував у доброму гуморі, пригощав дівчат наливкою. Але в 1925 році баба Явдоха померла, і тоді її онуку нарекли Явдохою: вона з'явилась на світ у родині не дуже багатого (одна корова), але й не дуже бідного (сім десятин землі, ще й півдесятини саду) селянина Івана Герасимовича Ткача; їй було вісім років, коли помер батько; вона стала кандидатом медичних наук у 1959 році, захистивши дисертацію на тему: "Спалах грипу А (Азія) 57 в деяких областях України та його епідеміологічна й вірусологічна характеристики"; коли помер батько, мала Явдошка пішла в сад і залізла на високу занедбану яблуню; вона просиділа на яблуні до вечора; їй подобалися запахи харчів — із запаху борщу почалося її дитинство, потім помер батько, і з хати наче вивітрились запахи свіжої кров'янки (кабанчика кололи на Різдво), смаженого сала, гострий, апетитний запах солоних, хрумких огірків, яєчні, ароматний дух жирних оселедців і солодкі пахощі меду — все в хаті стало прісним, все стало голодним, наче господар забрав із собою те, що мало якесь відношення до їжі. У неї було троє дітей — Андрій (1944 року народження), Ілько (1952 року народження) та найменший, Івасик, — той, що покусав їй соски; її чоловік, Федір Степанович Дорошенко, народився у 1921 році в селі Ярмолинці на Поділлі, де золотий православний хрест і золоте сонце із дванадцятьма променями-протуберанцями сяють на блакитному тлі подільського герба. А знайшовся конопатий Федько в родині ветеринарного фельдшера Степана Тодосьовича Дорошенка, який помер од дистрофії, коли Федькові було лише дванадцять років; батько передав синові у спадок білу шкіру та світле, наче вигоріле на сонці, волосся. Федір Степанович Дорошенко викладав історію партії в університеті; обоє вони (Євдокія Іванівна Ткач і її майбутній чоловік — Федір Степанович Дорошенко) вступили до лав ВКП(б) взимку 1941 року; тої зими в землянках стояв липкий запах цукрових буряків, викопаних з-під снігу на замерзлих полях, — накришені буряки Явдоха кидала в казан, і потім всі, обпікаючись, сьорбали брунатну, гірко-солодку водицю, в якій плавали м'які, нудотні скибки буряків.