Його батько — Віктор Вікентійович Ординцев, високий, кощавий чоловік, котрого в молодості запевняли, що він схожий на Блока, — після закінчення Петербурзької Академії художеств по класу живопису поїхав до Згежа — маленького містечка в Царстві Польському, що підлягало білому цареві російському і входило до складу Лодзинського повіту Петроковської губернії. Там Віктор Вікентійович викладав малювання і креслення в місцевій гімназії. Ніхто не знав — чому він обрав саме це непоказне містечко: казали тільки, що нібито до цього причетна одна польська пані, з якою він буцімто познайомився в Петербурзі, але чи правда це — так ніхто й не довідався. У 1914 році, під час літніх вакацій, він приїхав у Кременчук, до брата. Суспільно-літературна і політико-економічна газета Кременчука "Приднепровский голос" сповістила панів передплатників про перебування в місті "известного в артистических кругах Лодзи и Варшавы живописца г. Ордынцева, чьи произведения, льстим себя надеждой, в самом скором времени будут экспонироваться и в нашем городе".
Ординцев малював оголених дівчат на берегах озер, де зростали дивовижні неземні квіти. На його картинах дівчата грали в серсо, чи розчісували мокрі коси, чи задумливо милувалися грою гострих водяних скалок, що майстерно були виписані на поверхні озера: Ординцев брав білила і додавав до них трохи смарагдової зелені або ж зрідка крихту крапплаку — виходила дзвінка скалка. В Кременчуці стояли пекучі, невимовно тужливі дні. Наприкінці відпустки Ординцев захворів на черевний тиф. Звістка про загальну мобілізацію застала його в заразному бараці міської земської лікарні; всі його картини лишилися вдома. Він написав двадцять три картини (були там і портрети дівчини з обличчям дитини, яка щойно прокинулась), але наступ 9-ї німецької і 1-ї австро-угорської армій, що почався 29 жовтня 1914 року в районі Лодзі, якнайфатальніше відбився на долі мистецького доробку Ординцева: прямим влучанням важкого фугасного снаряда був дощенту зруйнований дім, в якому Віктор Вікентійович займав два покої. У 1920 році народився Жора. Ординцев жив тоді в Києві. Він став викладачем креслення і нарисної геометрії в будівельному інституті. В 1934 році у нього назбиралося кілька картин. Він поніс їх на виставку. "Нам потрібна колгоспна тематика, добродію", — пояснили йому. Ординцев у той час уже не малював оголених дівчат. Він захопився пейзажами (копиці сіна на березі Дніпра, вдалині — блаватний мазок правого берега і золота — кадмій оранжевий — крапля лаврської дзвіниці). В 1941-му, восени, коли од вибухів здригалися будинки на Хрещатику, до них постукали німці, — Ординцеви мешкали тоді на вулиці Карла Маркса. "Панове, — сказав Віктор Вікентійович, — я був за часів своєї молодості в Мюнхені". — "О! Я!" — захитали головами солдати. "Панове, як же так? Я дуже люблю Германа... Ганса Германа... ну і Ментцеля, ясна річ. Дозвольте забрати з собою хоча б кілька картин". — "Наша армія гарантує цілість ваших полотен", — відповів світлоокий рум'яний офіцер. "Як же так?! Зрозумійте. Мене колись виставляли в Кунстферейні". — "Гут, гут!" — захитали головами солдати.
Віктор Вікентійович повернувся до Києва у грудні 1943 року. Він був у валянках і солдатському бушлаті, підперезаному подертим шарфом, в руках палиця; вузька стежка, протоптана в снігу, вивела його на Хрещатик. Він повернув праворуч, продибав повз згорілий цирк і опинився в під'їзді. Підвів голову і довго дивився на понівечене сплетіння балок, що провиснули в порожніх прорізах поверхів. Згори сипались на нього колючі сніжинки та чорною картеччю падав воронячий грай. Тоді Віктор Вікентійович спустився в підвал і почав копирсатися в мотлохові, що звалився вниз разом з балконом та уламками перекрить: у підвалі було багато рам од піаніно — дзеркально-чорні скрині згоріли, у вогні розчинилися й зникли маленькі молоточки, вкриті ніжним фетром, залишилися лише скелети — металеві рами з мідними і сталевими струнами — примітивні, як первісні арфи. Віктор Вікентійович вдарив запальничкою по струнах. В підвалі затремтіли обгорілі, жалібні звуки. На кошлатих, вкритих памороззю струнах залишився шрам. Намети снігу в підвалі мали гострокутні обриси, наче побиті злитки скла. Потупцювавши трохи в підвалі, Віктор Вікентійович вийшов на вулицю. Перед війною він написав тридцять п'ять картин, серед яких були і портрети сина — великоголового, негарного підлітка в куцому сіренькому костюмчику і з книгою в руці. Після війни Ординцев написав чотири картини — знову оголені дівчата, тільки вони не пустували, а задумливо сиділи на мертвих, ніби випалених, берегах озер. Віктор Вікентійович писав землю газовою сажею, змішаною з вохрою; вода на його картинах застигла важка і непрозора — білила коштували дуже дорого, смарагдову зелень після війни дістати було неможливо; в 1946 році Ординцев помер од пухлини головного мозку. Він помирав довго й тяжко і перед кончиною просив Жору організувати посмертну виставку його картин. Він сповістив Жору, що кращі його картини можна знайти у Згежі, в будинку номер 28 по вулиці Чарнецького у пані Крістіни Волянкевич. Через три роки Жора Ординцев, його улюблений єдиний син, під час чергового запою продав останні картини батька огулом за 450 карбованців знайомому художникові, якого спокусили добротні підрамки й товсте, як мішковина, полотно, цупко натягнуте на підрамках.
— Жоро, — сказала, наздоганяючи їх, Ася Зельдич — працівниця вірусологічного відділу, жінка, схожа на ассірійського царя, котрому щойно поголили бороду. — Як температура?
Ігор здивовано подивився на Ординцева.
— Не міряв, — промурмотів той, підсмикуючи штани однією рукою. — І не збираюсь. Відчепись... Ти зайди до мене, — звернувся він до Ігоря. — Ти мені потрібен... Ван-Гога покажу.
— Гаразд, — сказав Ігор, — після досліду. О другій годині. Добре?
— Добре, — мовив Ординцев. — Як Баландін? Повернувся з відпустки?
— Ще в понеділок. Моторний, собацюга. Починає штовхати науку з нетутешньою силою.
— Заходь, — сказав Ординцев. — Я в третій кімнаті тепер. Поруч з Асею. Бувай.
Вони ввійшли у прохідну будку. Ординцев, не знімаючи номерка, шаснув через прохідну і швидко, майже бігом, гайнув розкислою стежиною вгору до мікробіологічного корпусу.
— Що з ним? — запитав Ігор.
— Послухайте, — зашепотіла Зельдич, ворухнувши багатозначно стрілоподібними царственими бровами. — Ординцев — геній. Ви коли-небудь зрозумієте. Він стоїть на порозі великого відкриття. Йому вчора зробили заштрик. Я наполягла на цьому. У мене в диспансері приятелька працює. В наркологічному. Спеціальний заштрик — температура сорок і повна відраза до горілки. Зрозуміло?
— Відраза?
— Людину треба рятувати, — знову ворухнула бровами Ася. — Він цілу ніч не спав. Погано йому було, не дай боже. Я дзвонила вночі. Температура сорок і шість, весь палає... А у нього серце слабке. Запій почнеться — пропаде. Ніяке серце не витримає... Білан його бачити не може. Пропаде Жора. Ні за що пропаде. Жінка від нього пішла. Дітей забрала і пішла. Йому хоча б до докторської дотягнути.
— Що за відкриття? — запитав Ігор, пригладжуючи рукою волосся.
— Докладно не знаю, — сказала Ася. — Знаю тільки, що щось, пов'язане з інтерференцією. Вдень і вночі працює. Не вилазить із віварію. Казна-що взагалі виходить. Ми спирт заховали весь... то він ефір дудлить.
— Дайте йому спокій, — порадив Ігор. — Він, коли вип'є, мухи не зачепить. Нікому не заважає. Працює собі — і нехай.
— Як вам не соромно? — обурилася Ася. — Вам легко казати. Ви нічого не знаєте. Коли він вип'є, то стає справжнім негідником. Ми його покриваємо, як можемо. Ховаємо під столом. Від Білана. Але він негідник. Він може сотворити будь-яке паскудство. Тільки між нами. Він вкрав у нашої препараторки три карбованці. З кишені халата. Чули? Для неї це капітал. Останнє забрав. А як він у відрядження до Чернігова їздив, чули? Теж не чули? Але без нього ми пропадемо. Всі теми шкереберть полетять. На ньому вся тематика тримається.
— Шкода Жору, — сказав Ігор. — Заженете ви його у домовину спеціальними заштриками. Глядіть. Бо незабаром здача тематики.
Він попрямував до своєї лабораторії.
Лабораторія Баландіна стояла осторонь від інститутських будинків, на схилі гори. Головний корпус, виробничий, біохімічний і мікробіологічний корпуси скупчились нагорі. Внизу розташувалися господарчі будівлі — механічна та столярна майстерні; звідси починались інститутські задвірки: тут зберігались тюки сіна для коней імунологічної стайні, тут у курних трав'яних закамарках були приховані розсипи бракованих ампул, які сяяли в сонячні дні гострим алмазним блиском. Майже поруч, метрів за сто від лабораторії, в найдальшому закутку, згідно з постановою місцевкому, був споруджений монументальний крематорій для спалювання лабораторних тварин; тут завжди валялись трупи: кролі — кудлаті, з брудною шерстю, морські свинки — кумедні задубілі тваринки, що загинули в ім'я науки і були принесені в офіру дивній, але могутній богині, яку звуть Дисертація і якій поклоняються тисячі людей.
Лабораторія Баландіна розташувалася в окремому цегляному приземкуватому будиночку, просторому й незручному. Колись тут була протичумна станція Південно-Західного краю. Цементовану підлогу в будиночку встелили лінолеумом, але все ж земляний холод відчувався у приміщеннях. Зате в лабораторії зроду не водилися ні миші, ні пацюки. Дикий виноград обплітав стіни, а біля входу в лабораторію Баландін і Дорошенко завели навіть невеличкий квітничок, посадили яблуню та сливу. Лозицький прикрасив вхід двома восьмикутними цементними вазами, знайденими на смітнику. У вазах росли айстри. їхні білі, наче вирізані з білого крейдяного паперу, пелюстки, позбавлені пахощів, символізували, на думку Баландіна, стерильний світ лабораторії — недосяжно ясний, дисциплінований, несхибний світ його керівничої фантазії.
В лабораторії Баландіна був свій власний віварій та своя трупоспалювальна піч — стара груба, в якій цілісінький день палахкотіло блакитне газове полум'я: в ньому згорали трупи тварин, чернетки статей Баландіна, любовне листування Лозицького з багатьма дівчатами, не потрібні вже кусні мозку, надіслані на вірусологічне дослідження, лабораторне сміття, проолієний папір, ватяні тампони, насичені хлораміном, та інша всячина.