Як на війні

Юрій Щербак

Сторінка 11 з 32

Американець весь час допитувався у Баландіна — скільки той має авто. "Два, — сказав Баландін, — щоправда, одне вже застарілої конструкції" (він мав на увазі поламану заводну машину, придбану тоді, коли він чекав сина; крім того, у Маринки було зовсім новеньке педальне авто). Стейблфортс скуповував у ДУМі грамофонні платівки з музикою Прокоф'єва, яскравих матрьошок та дерев'яний, бронзово-зелений російський посуд. Баландін пригадав, як Стейблфортс робив доповідь на симпозіумі: в залі було темно, стиха дзижчав епідіаскоп, через екран повзли формули, що характеризували режим роботи аерозольної камери динамічного типу, Стейблфортс, худорлявий, в дешевому зім'ятому темно-сірому костюмі, захоплюючись, часто підходив до екрана, його обличчя вкривалося тоді плетивом формул і, невиразно освітлене ліхтарем, ставало зловісне, схоже на обличчя істоти з іншої планети, де все підкорене лише законам-формулам, позбавленим сенсу, жахним законам, які не відають винятків, абсолютним, всюдисущим, невблаганним, а тому — жорстоким. На шиї Стейблфортса виднівся великий пруг — мабуть, прооперовано було лімфатичні вузли: шия скидалася на тонку стеблину, і через те голова американця здавалась надто великою, а нижня щелепа особливо масивною.

Баландін забрав фотографію зі столу.

— Чудово. Звільняю вас од будь-яких обов'язків по лабораторії. Можете йти.

— Це ще не все, — обізвався Махов.

— Я слухаю.

— Скажіть мені: яке ви мали право взагалі піти на експеримент? Ми вам що — кролі піддослідні, га?

— Перепрошую, колего, — сказав Баландін. — Я не дочув ваших останніх слів. Повторіть, будь ласка.

В кабінеті запанувала неймовірна тиша.

— Хто дав вам право розпоряджатись нашим життям?

— Треба було йти в духовну семінарію, — відрубав Баландін. — А не в медичний. Наша професія немислима без риску.

— Це демагогія, — сказав Махов. — Чули ці гасла: риск — благородна справа. Чули.

— Ви що — з ланцюга зірвалися? — спитала Дорошенко.

— Найкумедніше те, що вони виступають в різних вагових категоріях, — похмуро вимовив Ігор. — Це буде не бійка, а мордування. Справжнісіньке мордування.

Махов сидів нерухомо, ухопившись за край дивана обома руками — так сидять в автобусі, який рине по шосе з великою швидкістю. "Він як целулоїдна лялька, — подумав Ігор. — Занадто вже нерухомий. Краще б побігав по кімнаті. Білий, наче занурив лице в крохмаль. Краще б побігав. Здобуде собі хлопець гіпертонію".

— Ви просто свята людина, — з посмішкою сказав Махов. — Інтелігентна. Ми це знаємо. Через це вам на всіх наплювати. Ось у чому справа. Нехай всі ми виздихаємо. Наплювати. Вам тільки б кар'єру зробити.

Баландін все ще водив олівцем по паперу, прокладаючи тонкі білясті борозенки, які ніде не перехрещувались.

— Сергію, — сказала Дорошенко. — Що ти плетеш? Ти при своєму розумі?

— Кажу правильно. Ви всі так думаєте.

— Кажіть, кажіть, колего, — заохочуюче похитав головою Баландін. — Бийте цю гнилу інтелігенцію. Ату її. Правду матом ріжте.

— Він ще не втратив почуття гумору, — сказав Махов. — А чому ви не вжили ніяких заходів безпеки... чому не було масок? Ні в кого таке запитання не виникло?

Баландін методично то вимикав, то вмикав світло. Настільна лампа заблимала, наче це був сигнальний пристрій для передавання морзянки.

— У вас, Сергію Онисимовичу, від жаху, мабуть, в голові замакітрилося. Марлева маска при дрібнодисперсному аерозолі допомагає як мертвому кадило. А спеціальних респіраторів нема. Які ще будуть запитання?

— Ні, ви тільки подивіться, — сказав Махов, усе ще тримаючись руками за диван. — Як усе просто пояснюється. Масок нема. Того нема, сього нема. Трубка на соплях висить. Навіщо ж "Макбета" запускали? Це злочин. Кримінальний.

— О господи, — зітхнула Ліля. — Яке це тепер має значення?

— Має! — вигукнув Махов. — Величезне!

Ігор штовхнув Махова ліктем і сказав:

— Слухай. Кінчай цю волинку. До лампочки тепер. Ходімо поснідаємо. У мене смачна ковбаса. Голодна смерть ще гірша.

— Не заважай, — відмахнувся Махов.

Баландін встав, підійшов до умивальника, одкрутив кран, підставив під струмінь руку. "Він знову схожий на шматок мила", — подумав Ігор.

— І мовчати я не буду, — сказав Махов. — Не думайте. На нашому горбі докторські заробляти... Лауреатами ставати...

— Що? — обернувся Баландін. Він витирав руки рушником. — Лауреатами?

— Не прикидайтеся. Тут усі дорослі. Я ще в Стефанівці все зрозумів. Гасає по хатах, хворих обсмоктує. Герой... Знаємо ці фокуси.

Махов говорив, не встаючи з дивана, він говорив усе повільніше й тихше, він втупив некліпні очі в Баландіна, він майже не ворушився; він заціпенів, хоча всередині у нього бухтіла пожадлива, темна, лиха сила, як у вівчарки, що йде по сліду і чує запах здобичі; відчував, як переможно напружуються м'язи — тіло стало тверде, вугласте, все в ньому кликало до помсти, йому здавалося навіть, що він став гнучкий, сухорлявий, легконогий, а ситість тіла зникла, наче її не було.

"Йому треба все ж таки поворушитися", — подумав Ігор.

— Про Дусю подумали? У неї немовля на руках. Подумали? Чи тільки про те, щоб звалити на неї провину? Про Лілю? Про Ігоря? Хоча б про кого-небудь подумали? Про людей подумали? В ім'я чого ми тут сидимо? В ім'я вашої докторської? Відповідайте!

— Облиш, — простогнала Дорошенко, махаючи руками так, ніби вона держала сулію з вершками, яку треба струшувати, щоб нарешті в сулії народилася бурштинова кулька масла. — Припини негайно! Сергію!

Баландін наблизився до вікна, відтрутив Дорошенко, одчинив фрамугу. Вкрадливе шамотіння дощу почулося в кімнаті.

— Не заважай, Дусю, — сказав Махов. — Ти що, боїшся його? Він тобі в обличчя плюнув. Не захищай. Дарма йому це не минеться. Так і знайте. Вбивця! А йому вірили... Думали — вчений. Ось він який вчений... Прикидається, бачите, жертвою культу... А дурні його жаліють. Вуха розвісили. Дзуськи! Хіба його жаліти треба? Боягуз. Ось хто він. Коли притиснули його трохи, він на колінах плазував... Я все знаю! Все! Мало йому тоді дали.

— Сергію!

Дорошенко стала навшпиньки, щоб зачинити фрамугу. Баландін закляк біля столу — він стояв струнко, фельдшерський халат із засуканими рукавами, погляд порожній та ясно-байдужий: в шухляді лежав сталевий патрон зі стерильним шприцем та дві ампули платифіліну. Так стояв він, прислухаючись до шамотіння дощу; зрідка скреготали пружини в дивані.

— Що ти робиш?

Дорошенко, яка нарешті зачинила фрамугу, подивилася на Махова:

— Не можна так розпускати нерви. Можеш його не любити, це твоє особисте діло. Але ти переступив усі межі. При чому тут його минуле? При чому тут його забаганка? Вакцина потрібна. Ти забув про спалах? Як тобі не соромно? Наклепи чиїсь повторюєш?

— Наклепи? — майже покірливо спитав Махов, підводячи голову. — Ні, Дусю, це не наклепи. Я повністю відповідаю за свої слова. Його посадили свого часу правильно. Було за що. І шкода, що випустили. Нехай він не прикидається ягнятком. Багацько зараз розвелося таких... артистів. Жертв невинних... Ні, Дусю. Бережи краще серце. Чи боїшся його?

Він глузливо посміхнувся.

— Неправда! — вигукнула Дорошенко. — Не боюсь я його. Але і зводити наклепи я нікому не дозволю!

— Дайте мені спокій, — перебив Баландін померхлим голосом. — Всі ви гарні. Захисники. Він не бреше. Він правду каже. Всі правду кажуть. Тільки ідіть геть звідси. Всі. Щоб я вас нікого не бачив.

VIII

"Людина тривимірна, — подумав Баландін. — Вона живе минулим (система виміру — роки), вона живе теперішнім (система виміру — хвилини) та майбутнім (ми захворіємо в суботу). Людина, як бог, триєдина, ні, вона може мати п'ять, дев'ять облич, і кожне належить їй неподільно, хоча жодне з них ще не визначає людину, хоча кожне обличчя — це лише креслення: фундаменту, підвалу, поверхів, це фотографія фасаду й водночас закурені лабіринти горища; лише в поєднанні ці обличчя визначають людину. Хто ти такий, Баландін? — запитав він самого себе. — Яке твоє обличчя — справжнє? Чи ти знаєш його? Такі люди, як Махов, потрібні, — подумав він згодом, не відчуваючи ні люті, ні навіть іритації. Вони конче необхідні кожному, навіть найдосконалішому, суспільству. Махов — носій мого безсмертя. Він не дасть мені забути минуле. Він зберігатиме моє минуле вічно, аж доти, доки я перестану існувати на землі: якщо я помру через два дні, він сприйме це як тяжку втрату. Бо якщо людина вмирає, з усіх її вимірів залишається тільки один: минуле, Моя смерть одразу ж обезцінить моє минуле, і я нарешті вирвуся з-під контролю махових.

Але я не винен! — подумав з відчаєм Баландін. — Не визнаю себе винним. Не визнаю себе винним ні в чому. І ніколи. Навіть тоді..."

...Вони вирушили на відкритій полуторці о пів на п'яту, коли гуснула сутінь, коли небо і сніг посіріли і де-не-де в хатах засвітилися каганці. Баландін умовився з інструктором райкому партії — неголеним, стомленим чоловіком в окулярах із тріснутим скельцем, — що завтра ополудні з району пришлють авто.

Вони вирушили пунктуально о пів на п'яту — три змерзлі автоматники, сержант та інструктор райкому — всі у шинелях, вкритих інеєм, в шапках-вушанках мишачого кольору, в сизих валянках. Мотор розігрівали паяльною лампою. Баландін у куцому темно-синьому пальті з потертим каракулевим коміром і кишенями-клапанами — такі пальта чомусь називались "москвичками" — скидався на огрядного колгоспного бригадира. Він носив тоді свій армійський френч без погонів, шерстяну камізельку, коричневі штани, заправлені у добротні юхтові чоботи, що їх одержав у Києві на промтоварну картку.

— Тільки б шлях не замело, — мовив Баландін на прощання.

— Нічого. Доберемося, — сказав інструктор. — У нас є лопати. Значить, завтра чекайте авто. О дванадцятій. Гаразд. На все добре.

— Дезінфекційну камеру не забудьте прислати! — крикнув Баландін.

Потім вони ходили по хатах — Баландін та старий Зенон Шепта, який закінчив військово-фельдшерське училище в 1909 році у Відні. У них було лише три термометри, тому вони подовгу затримувались в кожній господі. Вони виявили ще дев'ять чоловік з гарячкою. Баландін з Шептою все обмірковували — де б краще розташувати вошобійку, бо дезінфекційних камер в районі не вистачало: весь край був охоплений жорстокою епідемією висипного тифу.

8 9 10 11 12 13 14

Інші твори цього автора:

Дивіться також: