Не сказав... Тільки-но я цих відправив, хлопці привели до мене пожежників. У плащах. Кілька чоловік. Вони просто не стояли на ногах. Я застосовував суто симптоматичне лікування: реланіум, аміназин, щоб "зняти" трохи психіку, біль...
Коли Толя Гумаров повернувся з мед санчастини, він привіз мені купу наркотиків. Я передзвонив і сказав, що не робитиму їх. Адже обпечених не було. А мені навіщось підсовували наркотики. Потім, коли я приїхав уранці в медсанчастину, у мене їх ніхто не хотів брати, тому що почали заміряти мене — фон іде надто великий. Я здаю наркотики, а вони їх не беруть. Я тоді видобув наркотики, поклав і кажу: "Що хочете, те й робіть".
Відправивши пожежників, я вже попросив, щоб прислали калій-йод, таблетки, хоча в здоровпункті на АЕС йод, мабуть, був. Спочатку Печериця, запитував: "А чому, а навіщо?" — а потім, очевидно, коли вони побачили уражених, більше не питали. Зібрали калій-йод і прислали. Я почав давати його людям.
Корпус був відчинений, та люди виходили надвір. Вони блювали, їм було незручно. Соромились. Я заганяю усіх їх у корпус, а вони в двір. Я їм пояснюю, що треба сідати в машини і їхати в медсанчастину та обстежуватися. А вони кажуть: "Та я перекурив, просто перехвилювався, тут вибух, тут таке..." І тікають од мене. Народ також не цілком усвідомлював те, що сталося.
Згодом у Москві, в 6-й клініці, я лежав у палаті з одним дозиметристом. Він розповідав, що у них одразу після вибуху зовсім зашкалило станційні прилади. Вони подзвонили чи то головному інженерові, чи то інженерові з техніки безпеки, а той інженер відповів: "Що за паніка? Де черговий начальник зміни? Коли буде начальник зміни, нехай він мені подзвонить. А ви не панікуйте. Доповідь не за формою". Відповів і поклав трубку. Він був у Прип'яті, вдома. А вони потім вихопилися з цими "депешками" (ДП — дозиметричний прилад.— Ю. Щ.), а з ними до четвертого блока не підійдеш.
Мої три машини весь час циркулювали. Пожежних машин було дуже багато, тому наші почали світити, щоб поступалися дорогою, подавати сигнали — пі-пі, пап-па.
Правика і Кібенка я не вивозив. Пам'ятаю — Петро Хмель був, чорнявий такий хлопець. З Петром я лежав спочатку в Прип'яті, ліжка поруч, потім у Москві.
О шостій годині і я відчув, що дере в горлі та болить голова. Чи розумів небезпеку, чи боявся? Розумів. Боявся. Та коли люди бачать, що поруч людина в білому халаті, це їх заспокоює. Я стояв, як і всі, без респіратора, без захисних засобів.
А чому без респіратора? А де його взяти? Я кинувся був — ніде нічого нема. Я дзвоню в медсанчастину: "Є у нас "пелюстки"?" — "Нема у нас "пелюсток". Та й годі. У марлевій масці працювати? Вона нічого не дає. В цій ситуації просто не можна було відступитися.
На блоці, коли розвиднилося, вже не було спалахів. Був чорний дим і чорна сажа. Реактор плювався — не весь час, а так: дим, дим, а потім — бух! Викид. Він чадів, але полум'я не було.
Пожежники на той час спустилися звідти, і один хлопець сказав: "Хай горить він синім полум'ям, більше туди не поліземо". Вже усім стало зрозуміло, що з реактором негаразд, хоча щит управління так і не дав якихось конкретних даних. На початку шостої приїхав на пожежній машині дозиметрист,— не пам'ятаю, хто і звідки. Він приїхав з пожежниками, вони були з сокирками і довбонули якісь двері на АПК, забрали щось у ящиках. Не знаю — чи то одяг захисний, чи то обладнання, повантажили в пожежну машину. У дозиметриста був великий стаціонарний прилад.
Він каже: "Як, чому ви тут стоїте без захисту? Тут рівень скажений, що ви робите?" Я кажу: "Працюю тут".
Я вийшов з АПК, моїх машин вже не було. Я ще запитав того дозиметриста: "Куди пішла ця хмара? На місто?" — "Ні,— каже,— у бік Янова, ледь-ледь стороною наш край зачепило". Йому було років п'ятдесят, він поїхав на пожежній машині. А я відчув себе зле.
Потім все-таки приїхав Толя Гумаров, за що я йому вдячний. Я на той час уже йшов на вихід, думав — хоч попрошусь на пожежну машину, щоб підвезли, поки ще можу пересуватися. Початкова ейфорія (почуття радісного збудження.— Ю. Щ.) минула, з'явилася слабість у ногах. Поки я був у роботі — не помічав цього, а тут почалося. Стан занепаду, давить, розпирає, був пригнічений, і лише одна думка: залізти кудись у шпарину. Ні рідних, нічого не згадував, хотілося якось залишитись на самоті, й годі. Втекти від усього.
Ми з Толею Гумаровим постояли ще хвилин п'ять-сім, ждали, може, хтось попросить допомоги, але ніхто не звертався. Я сказав пожежникам, що їду на базу, в медсанчастину. В разі потреби хай нас викликають. Там більше десяти пожежних машин було.
Коли я приїхав у мед санчастину, там було багато людей. Хлопці принесли склянку спирту, випий, треба, мовляв, дали таку вказівку, що помагає. А я не можу, мене всього вивертає. Попросив хлопців, щоб моїм, у гуртожиток завезли калій-йод. Але хто був п'яний, хто бігав і без кінця й краю відмивався. Я взяв тоді машину "Москвич" — не наш був водій — і поїхав додому. Перед цим помився, переодягнувся. Відвіз своїм у гуртожиток калій-йод. Сказав позачиняти вікна, не випускати дітей, сказав усе, що міг. Сусідам роздав таблетки. І тут по мене приїхав Дьяконов, наш лікар, і забрав мене. Поклали в терапію, одразу під крапельницю. Я почав "запливати". Стало мені гіршати, і я досить туманно все пам'ятаю. Потім уже нічого не пам'ятаю..."
...Того літа я дістав листа з Донецька від свого давнього друга, декана педіатричного факультету Донецького медичного інституту ім. М. Горького, доцента Володимира Васильовича Гажієва. Колись, у п'ятдесяті роки, ми разом з Гажієвим випускали сатиричну газету київського медінституту "Крокодил у халаті", яка мала популярність серед студентів і викладачів: малювали карикатури, писали дошкульні підтекстівки... У своєму листі Гажієв розповів мені про випускника педіатричного факультету Валентина Білоконя:
"За роки навчання в інституті він був у цілому середнім, звичайним студентом... Ніколи не намагався справити вигідне враження на оточення — викладачів, адміністрацію та ін. Робив доручені йому справи скромно, з гідністю, добротно.
У ньому відчувалася надійність. У навчанні долав труднощі самостійно, зривів не було. Йшов до поставленої мети (хотів бути дитячим хірургом) гідно, виконуючи усе потрібне. Його природна порядність, доброта характеру викликала стабільну глибоку повагу до нього передусім усіх його товаришів по групі і курсу, а також викладачів. Коли в червні ми дізналися про його достойну поведінку двадцять шостого квітня у Чорнобилі, то перше, що сказали,— він, Валик, інакше вчинити не міг. Він справжня людина, надійний, порядний, до нього тягнуться люди".
...З Валентином Білоконем я зустрівся восени у Києві, коли вже в минулому у нього були лікарня, перебування в санаторії, неабиякі клопоти з одержанням квартири та влаштуванням на роботу в Донецьку, всяка бюрократична тяганина (скільки зусиль довелося йому докласти, щоб одержати належну йому зарплату... за квітень, не кажучи вже про отримання матеріальної компенсації, належної кожному жителю, евакуйованому з Прип'яті).
Переді мною сидів худорлявий, плечистий, соромливий хлопець, у кожному слові і поруху якого була витриманість і глибоке почуття гідності — лікарської і людської. Лише на третій день я випадково дізнався, що його діймає задишка, хоч до аварії він захоплювався спортом — важкою атлетикою — і витримував великі навантаження. Ми поїхали з ним до професора Л. П. Кіндзельського на консультацію...
Валентин розповів мені про своїх дітей (він батько двох дівчаток — п'ятирічної Тетянки і зовсім маленької Каті, якій під час аварії минуло півтора місяця), радів, що нарешті працюватиме за фахом, який свідомо обрав собі у житті: дитячим хірургом. А я думав про те, як тієї ночі він, перший лікар у світі, що працював на місці катастрофи такого масштабу, рятував потерпілих, охоплених жахом, уражених радіацією людей, як вселяв у них надію, бо тієї ночі це були єдині його ліки, сильніші від реланіуму, аміназину і всіх наркотиків світу.
КОЛОНА ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
Олександр Юрійович Єсаулов. 34 роки, заступник голови міськвиконкому м. Прип'яті;
"Уночі мене підняли, 26-го, на початку четвертої. Дзвонила Марія Григорівна, наш секретар, сказала: "Аварія на атомній станції". Якийсь її знайомий працював на станції, він прийшов уночі, збудив її і розповів.
За десять до четвертої я був у виконкомі. Голову вже повідомили, і він поїхав на атомну станцію. Я одразу ж подзвонив нашому начальнику штабу цивільної оборони, підняв його по тривозі. Він мешкав у гуртожитку. Примчався одразу. Потім приїхав голова міськвиконкому, Володимир Павлович Волошко. Ми зібралися всі разом і стали міркувати, що робити.
Ми, звичайно, не зовсім знали, що робити. Це, як кажуть, поки грім не вдарить над головою.
Я у виконкомі голова планової комісії, відаю транспортом, медициною, зв'язком, дорогами, бюро працевлаштування, розподілом будматеріалів, пенсіонерами. Взагалі заступник голови міськвиконкому я молодий, лише вісімнадцятого листопада 1985 року мене обрали. В день мого народження. Мешкав у двокімнатній квартирі. Дружини з дітьми під час аварії у Прип'яті не було — вона поїхала до своїх батьків, тому що була в післяпологовій відпустці. Син у мене народився у листопаді вісімдесят п'ятого. Доньці шість років.
Ну, от. Поїхав я в наше АТП, вирішив організувати миття міста. Подзвонив у виконком Кононихіну, попросив прислати мийну машину. Прийшла. Та це ж пісня! На все місто у нас було — не повіриш...— чотири поливально-мийні машини! На п'ятдесят тисяч жителів! Це незважаючи на те, що виконком і міськком — у нас взагалі був задиристий і той, і другий орган — виходили на міністерство, просили машини. Не передбачаючи аварії, а просто для того, щоб у місті підтримувати чистоту.
Приїхала машина з баком, де вони її відкопали — не знаю. Шофер був не її і не знав, як включити насос. Вода зі шланга лилася тільки самопливом. Я погнав його назад, він приїхав хвилин через двадцять, вже навчився включати цей насос. Ми почали мити дорогу біля заправки. Тепер я вже розумію заднім числом, що це була одна з перших процедур пилоосаджування. Вода йшла з мильним розчином.