Вони сказали: "Так, справді, треба гасити дах, бо у нас там третій блок ще працює, а якщо станеться обвал, хоча б одна плита впаде на діючий реактор,— значить, може бути додаткова розгерметизація". Мені треба було знати усі ці питання, місць багато, станція дуже велика, і скрізь треба було побувати.
З Правиком я тоді так і не встиг поговорити, Тільки коли відправляв у лікарню, тільки вже в цю мить буквально кілька слів… О 2 годині 25 хвилин він уже був відправлений у лікарню. Нагорі вони хвилин 15–20 перебували...
Десь о пів на четверту мені стало погано. Я закурив сигарету, задихався, як і раніш, був постійний кашель. Слабкість у ногах, хотілося посидіти... Сидіти було ніколи. Ми поїхали оглянути пости, я показав, де ставити машини. Поїхали до директора, власне, мені потрібен був телефон — доповісти обстановку. А на станції не було звідки подзвонити. Багато приміщень було зачинено, нікого там не було, а в директора кілька телефонів, та вони були зайняті. Говорив директор. В той час він аж розривався по телефонах. Ми звідти не могли подзвонити. Тому виїхали в частину".
А тривога зростала.
Тут треба пояснити одну важливу деталь. Крім караулу лейтенанта Правика ВПЧ-2, по бойовій тривозі було негайно піднято і караул лейтенанта В. Кібенка СВПЧ-6. Далеко не всі знають, що караул Кібенка належав зовсім до іншого підрозділу пожежної охорони — до пожежної частини №6, розміщеної у Прип'яті. Вона й зараз стоїть — ця невелика будівля СВПЧ-6 на околиці Прип'яті, за скляними дверима в безгомінні назавжди завмерла потужна пожежна машина — як пам'ятник подвигу караулові Кібенка.
Л. Телятников: "Наша частина номер два — а в її складі караул В. Правика — охороняла атомну станцію. Це була об'єктова частина. А міська частина, в якій працював Кібенок, вартувала у місті. Вони одразу ж дізналися про пожежу. У нас під час пожеж автоматично дається підвищений номер, одразу повідомляється на центральний пункт пожежного зв'язку. Повідомляється по радіостанції чи телефоном через міську частину. Міська частина щодо нас вважається головною. Тому, одержавши повідомлення, що виникла пожежа, вони автоматично знають, що повинні виїхати.
Як я вже казав, караул Правика спершу перебував на машинному залі. Там погасили, і відділення залишили на чергування під його керівництвом, тому що машинному залу загрожувала небезпека. А міська частина, оскільки вона приїхала трохи пізніше, була направлена на реакторне відділення. Спочатку машинний зал був головний, а потім — реакторне відділення. Отож Правик потім навіть лишив свій караул, подався на допомогу міській частині. З нашого караулу загинув лише Правик. Решта п'ять чоловік, що загинули,— це були хлопці з шостої міської частини. Так вийшло, що вони перші почали гасити на реакторі. Там було найнебезпечніше. З погляду радіоактивної небезпеки, звичайно. А з погляду пожежної — на машинному залі, тому там наш караул і діяв у початковий момент аварії".
А тривога зростала.
З самого початку аварії Правик дав сигнал тривоги усім пожежним частинам Київської області. За цим сигналом у бік АЕС висилалися пожежні підрозділи сусідніх населених пунктів. Терміново готувався резерв.
Григорій Матвійович Хмель, 50 років, водій пожежного автомобіля Чорнобильської районної пожежної частини:
"Я люблю грати в шахи. Тієї ночі чергував. Грав з шофером. Кажу йому: "Не те, Мишко, робиш, помилки робиш". Він програвав. Десь до дванадцятої години ночі тяглася наша розмова, потім я кажу: "Мишко, я піду, мабуть, спати". А він каже: "А я буду ще з Борисом гуляти".— "Ну, гуляй".
У нас там лежаки, я поклав лежак, матрац поклав, ковдру взяв чисту, ковдру у шафці, то я під голову поклав і ліг. Не знаю, довго я дрімав чи ні, потім чую щось: "Так, так, поїхали, поїхали!" Я розплющую очі і бачу: Мишко стоїть, Борис, Гриць. "Поїхали".— "Куди?" — "Зараз Володя візьме зведення". Потім він тільки-но прийняв зведення — ву! ву! — загула сирена. Тривогу зробили. Я запитую; "Куди?" — "На Чорнобильську АЕС".
Мишко Головненко, водій, з ходу їде, я від'їжджаю другим. Це дві машини, які стоять у нашій частині,— в одній я, у другій — він. Ну, бачите, часто так буває, що, коли ми від’їжджаємо, дверей не зачиняємо, а ті двері скляні, і тоді і б'є нам вікна вітер. Так звичайно, хто останній їде, треба, щоб зачинив гараж. Я з Прищепою зачиняємо гараж. Я думаю — Мишка наздожену, у мене ЗІЛ-130. Ну й поїхали, погнав я десь кілометрів вісімдесят на годину. У мене над головою тріщить рація — викликає Іванків, Поліське, диспетчер викликає. Чую, що викликає по тривозі, це щось не те...
Потім я наздогнав машину Головненка вже під самою щоб не плутати по будівництву, щоб зразу дві машини йшло. Наздогнав його, сів йому на хвоста своєю машиною. Під'їздимо. Тільки-но туди, де дирекція АЕС, під'їхали, одразу нам видно — горить полум'я. Як хмара, полум'я червоне. Думаю — ну й роботи буде. Прищепа каже: "Так, дядьку Гришо, багато роботи, буде". Приїхали ми туди за десять чи за п'ятнадцять хвилин до другої години ночі. Дивимося — жодної машини нашої — ні з другої, ні з шостої частини. Що ж таке? Вони, виявляється, поставали з північної частини блока. Ми вийшли — куди, що? Бачимо — графіт там розкидано. Мишко каже: "Графіт, що таке?" Я його відкинув ногою. А боєць на тій машині взяв його в руки. "Він,— каже, — гарячий". Графіт. Шматки були різні — великі й маленькі, такі, що можна взяти в руки. Їх вивалило на доріжку, всі там тупцювали по ньому. Потім бачу — біжить Правик, лейтенант, який загинув. Я його знав. Два роки разом з ним працював. А мій син, Петро Григорович Хмель,— начальник караулу, такий як Правик. Лейтенант Правик— начальник третього караулу, а Петро — начальник першого караулу. Вони разом з Правиком училище закінчували... А другий мій син — Хмель Іван — начальник пожежної інспекції Чорнобильського району.
Так... Значить, біжить Правик. Я запитую: "Що, Володю?" А він каже: "Давайте ставте машини на сухотруби. Давайте сюди". І тут під'їжджають машини з другої та шостої частини, повертаються до нас. Наших дві і їхніх три — цистерни і мехдрабина. П'ять машин з цього боку. Ми одразу — раз! Підганяємо машини до стіни на сухотруби. Знаєте, що таке сухотруби? Ні? Це порожні труби, в які треба підключити воду і тягти її аж туди, на дах, а нам треба рукави брати, приєднувати рукави і треба гасити полум'я.
Машину ми ставимо на сухотруби, зразу близько підганяємо — це у нас силенна машина, Пивовара Петра з шостої частини, поруч ставимо на гідрант, моїй вже нема куди, нема місця. Тоді я з Борисом і з Миколою Тітенком кажу: "Давайте гідрант!" Ну, там раз-раз, гідрант знайшли, це вночі, важко знайти. Коли були навчання, ми знали, що наш гідрант по той бік за планом, а виявилося — по цей. Знайшли гідрант, підганяємо машину, викидаємо швиденько рукави, і вони — Тітенок і, по-моєму, Борис, я не пам'ятаю,— поперли до Мишкової машини. Три рукави по двадцять метрів — це шістдесят метрів.
Толком про радіацію ми не знали. А хто працював — той і уявлення не мав. Машини пустили воду, Мишко наповнював водою цистерну, вода йде нагору — і ось тоді ці пацани, що загинули, подалися нагору — і Ващук Микола, й інші, і той самий Володя Правик. Тільки Кібенка тоді не бачив. Вони по драбині, що приставна, подряпалися туди нагору. Я допомагав встановлювати, швидко все робилося, оце все зробили, і більше я їх не бачив.
Ну, працюємо. Полум'я видно — горіло воно з жаром, такою собі хмарою. Потім труба там — пристрою я не знаю, щось квадратне,— звідти теж горить далі. Коли бачимо — полум'я не горить, а вже починають летіти іскри. Кажу: "Хлопці, це вже гасне".
Приходить Леоненко, заступник начальника другої частини. Ну, ми знаємо, що Правика вже повезли, Телятникова повезли — отоді ми зрозуміли, що радіація. Кажуть нам — заходьте сюди в їдальню, одержуйте порошки. Тільки-но я зайшов, запитую: "Петра нема?" Петро мав заступити Правика о восьмій ранку. Кажуть: "Нема". А його підняли по тривозі. Коли я тільки вийшов, хлопці кажуть: "Діду, Петра Хмеля повезли на підміну туди". Думаю — все, гаплик.
Тут машин наїхало повно, прибуло наше керівництво, "Волга" прийшла з управління, поприбували, поприїжджали до нас машини з Розважева, Димера. Я бачу — Якубчик з Димера, ми знайомі, він водій. "Це ти, Павле?" — "Я". Сіли в машину, поїхали до першого корпусу, там нас завели в одну кімнату і почали перевіряти на радіацію. Усі підходять, а він пише: "Брудний, брудний, брудний, брудний". А так нічого не кажуть. Це було вночі. Повели нас у лазню — митися. Кажуть: "По десять чоловік роздягайтесь, одяг кидайте тут".
У мене були ялові чоботи, штани, брезент мені, як водієві, не належить, куфайка, роба, захисна сорочка. Він каже: "Документи беріть з собою і ключики і прямо в душ". Добре. Помилися, виходимо на інші двері, там нам видали одяг, бахіли. Усе серйозно. Я вийшов на вулицю — глянув, уже все було видно, ясно, бачу — Петя мій іде, у формі, в плащі, ремінь пожежний, картуз, чоботи на ньому ялові. "О, ти синку, туди ж?" — кажу. Тут на нього нагримали, бо він зайшов туди, де ми перемились, і забрали, повели, не пустили, коротше кажучи. Він лише сказав: "Ти тут, батьку?" — і його забрали.
Потім нас повели в підвал цивільної оборони. Там тиша, ліжка такі, це було о сьомій годині. Вже восьма, вже дев’ята година, коли бачу — Петя йде. Перевдягнутий. Ну, приходить син, сідає, розмовляє зі мною, свої домашні питання, навіть про це нічого. Каже він: "Я не знаю, батьку, що вдома робити, щось мене нудить". Потім: "Я, батьку, мабуть, піду в санчастину".— "Ну, йди". Він і пішов.
Я й не запитував його, що він там нагорі робив,— не було коли питати.
А Йвана, другого сина мого, теж по тривозі підняли. Він підлягав райвідділу Чорнобиля. Його десь о шостій ранку підняли. Послали його в дозір чи куди, у нього "уазик" і він мотався туди-сюди.
А я спочатку наче нічого почувався. Але, по-перше не спавши, потім перехвилювались, потім я налякався, а потрясіння таке, розумієте, оце все..."
Герой Радянського Союзу лейтенант Володимир Павлович Правик.
Герой Радянського Союзу лейтенант Віктор Миколайович Кібенок.
Сержант Микола Васильович Ващук.
Старший сержант Василь Іванович Ігнатенко.
Старший сержант Микола Іванович Тітенок.
Сержант Володимир Іванович Тишура.
…Шість портретів у чорних рамках, шестеро прекрасних молодих хлопців дивляться на нас зі стіни пожежної частини Чорнобиля, і здається, що їхні погляди скорботні, що застигли в них і гіркота, і докір, і німе запитання: як могло таке статися? Але це вже зараз здається.