Чорнобиль

Юрій Щербак

Сторінка 4 з 49

Нічого я не передрікала, не дай боже бути Кассандрою — провісницею таких лих... Але в душі, якщо бути чесною, я завжди цього боялася. Не було спокою. Боялася, бо говорилося одне, а насправді було зовсім інше. Говорили про це люди, говорили з відділу техніки безпеки. Коли я почала боятися? Якось до мене підійшли, принесли документи, показали цифри, факти тощо — те, чого взагалі я не знала, та писати тоді у мене не вистачило сміливості. Знала, що таке зовсім не буде надруковане.

І боялася. І завжди хотіла поїхати — чесно вже скажу — і вивезти дитину. У мене десятирічна донька, вона хворіє".

АВАРІЯ

У травні 1986 року в одній київській лікарні я познайомився з цими молодими людьми: Сергієм Миколайовичем Газіним, двадцятивосьмирічним старшим інженером управління турбінами; Миколою Сергійовичем Бондаренком, апаратником повітророзділення на азотно-кисневій станції, двадцяти дев'яти років, Юрієм Юрійовичем Бадаєвим, інженером, тридцяти чотирьох років. Усіх єднало не лише те, що лежали вони в одній палаті, поступово виходячи з того тяжкого стану, у якому лягли в клініку, а й щось суттєвіше, що круто розділило їхнє життя на дві частини: до і після аварії. Тієї фатальної ночі усі вони працювали на АЕС, перебували у безпосередній близькості від аварійного блока.

Рівними голосами, докладно розповідали вони, як усе сталося: як два потужних поштовхи стрясли будівлю станції, як "вирубило" світло і все поринуло в клуби пилу і пари — тільки сполохи коротких замикань освітлювали зал, в якому містився блоковий щит — центр усього контролю Лише час від часу їхні зовні спокійні розповіді уривалися глибоким зітханням чи болісною паузою, коли насувалися спогади ТІЄЇ НОЧІ.

Юрій Юрійович Бадаєв, працював тієї ночі на інформаційно-обчислювальному комплексі СКАЛА.

"СКАЛА —мозок, очі і вуха станції. ЕОМ робить необхідні операції і розрахунки і все подає на блоковий щит управління. Коли СКАЛА зупиняється — вони як сліпі кошенята.

Посада моя — електрослюсар. Дивно? Але це так. За освітою я інженер-електронник. Звичайно на обчислювальних центрах працюють електронники, але у нас чомусь називається "електрослюсар".

Усе сталося дуже просто. Був вибух, я був на зміні за сорок метрів від реактора. Ми знали, що проводяться випробування. Випробування робилися за наперед підготовленою програмою, ми цю програму відстежували. Обчислювальна наша машина реєструє всі програмні відхилення і записує їх на спеціальну стрічку. Відстежували режим роботи реактора. Все було добре. І надійшов сигнал, який означав те, що старший інженер управління реактором натиснув на кнопку повного погашення реактора.

Буквально через п'ятнадцять секунд — різкий поштовх, і ще через кілька секунд — поштовх потужніший. Гасне світло, і відключається наша машина. Але подали якесь аварійне живлення, і з цієї миті ми почали рятувати наше устаткування, бо наша інформація потрібна всім. Більше того — це найважливіше, це діагностика розвитку аварії. Тільки-но подали живлення, ми почала боротися за живучість машини.

Одразу після вибуху ми зовсім нічого не відчули. Річ у тому, що нашій ЕОМ створюються тепличні умови, підтримується температура двадцять два — двадцять п'ять градусів, постійно працює нагнітальна вентиляція. Нам удалося запустити машину, накрити "шафи" (тобто ЕОМ.— Ю. Щ.) від води, що в цей час стала литися зі стелі. Машина працювала, діагностика тривала. Що вона реєструвала — важко було зрозуміти. Лише тоді ми подумали: що ж таки сталося? Треба вийти подивитися. Отож коли ми відчинили наші двері, ми нічого не побачили, крім пари, пилу і такого іншого. Але в цей час десь відключилися "шафи", які контролювали реактор. Ну, це свята святих, ми мусимо все зробити, щоб контроль був. І я мав зійти на двадцять сьому позначку, де стоять "шафи". Позначка — це мовби поверх. Я кинувся звичайним шляхом, але потрапити на позначку вже було неможливо. Ліфт був зім'ятий, сплющений, а на східцях валялися залізобетонні блоки, якісь баки, а головне — там не було освітлення. Ми все ще не знали ні масштабів аварії, нічого. Я все-таки хотів туди потрапити і навіть побіг по ліхтарик. Та коли повернувся з ліхтариком, я зрозумів, що не проберусь... Вода лилася з дев'ятого поверху, добряче лилася. Ми знімали запасні щити і накривали наші ЕОМ, щоб їх уберегти, щоб працювала СКАЛА.

Потім ми дізналися про масштаби аварії — мені самому довелося в цьому пересвідчитись. Буквально за кілька, хвилин до аварії до нас заходив Шашенок. Ну, це один з тих двох хлопців, які загинули. Ми розмовляли з ним, як з вами, він прийшов уточнити: "Чи є у вас зв'язок безпосередньо з приміщенням на двадцять четвертій позначці?" Ми сказали: так, зв'язок є. У них там мали виконуватися роботи, адже це був товариш із тих, хто провадив програму випробувань, знімав характеристики. У них в тому приміщенні свої прилади стояли. Він каже: "Хлопці, якщо мені потрібен буде зв'язок, я через вас буду зв'язуватися".— "Будь ласка",— кажемо.

І коли ми вже врятували устаткування, почався виклик з того приміщення, де працював Шашенок. Іде постійний виклик. Ми за трубку — ніхто не відповідає. Як потім виявилося, відповісти він не міг, його розчавило, у нього були зламані ребра, хребет пом'ятий. Я все-таки зробив спробу прорватися до нього, думаю, може, людині потрібна допомога. Та його вже винесли. Я бачив, як його несуть на ношах".

А місто спало.

Була тепла квітнева ніч, одна з найкращих ночей року, коли листя зеленим туманом враз проступає на деревах.

Спало місто Прип'ять, спала Україна, уся країна спала, ще не відаючи про величезне нещастя, що прийшло на нашу землю.

"УВЕСЬ КАРАУЛ ПІШОВ ЗА ПРАВИКОМ"

Першими сигнали тривоги почули пожежники.

Леонід Петрович Телятников, Герой Радянського Союзу, 36 років, начальник військово-пожежної частини № 2 Чорнобильської атомної станції, майор внутрішньої служби:

"У караулі лейтенанта Правика було сімнадцять чоловік, Тієї ночі він чергував. Якщо говорити про цей караул в цілому — на відміну від того, що пишуть у газетах, третій караул не був такий ідеальний. І якби не цей випадок, ніколи, звичайно, про нього не писали б. Це був дуже своєрідний караул. Це був караул особистостей, сказати б. Тому що кожний був сам по собі. Дуже багато було там ветеранів, багато своєрідних хлопців.

Володя Правик, здається, був наймолодший — йому 24 роки. Вдачею дуже добрий, м'який, ну й вони його інколи підводили. Він ніколи нікому не відмовляв на будь-яке прохання. Він вважав, що має йти на поступки. У цьому, можливо, була якась слабкість з його боку — траплялися й сутички, а він залишався винним, тому що в караулі були й порушення... але він додержувався своєї лінії.

Він дуже захоплювався, Володя Правик. Любив радіосправу, фотографію. Він був активний у нас працівник, начальник штабу комсомольського прожектора. Прожектор був, мабуть, найбільш діючою формою боротьби з вадами, різко шмагав по найменших навіть похибках. Він і вірші писав, і малював, виконував цю роботу із задоволенням. Йому багато допомагала дружина. Вони дуже пасували одне одному. Дружина його закінчила музичне училище і викладала музику у дитячому садку. Вони зовні навіть схожі були одне на одного, обоє лагідні, їхні погляди на життя, ставлення до роботи — дуже тісно все переплелося, було єдине. За місяць до аварії у них народилася донька. Останнім часом він просив, щоб його перевели інспектором, усі згоджувалися, але йому просто не було заміни...

Мабуть, найстаршим у варті за віком та строком служби був Іван Олексійович Бутрименко. Йому 42 роки. Це один з тих, на кому все тримається. На нього всі рівнялися. І начальник караулу, і секретарі партійної та комсомольської організації. Іван Олексійович був депутатом міської Ради, виконував велику депутатську роботу...

Працювали у нашій частині ще три брати Шавреї, білоруси. Наймолодший — Петро, він працював інспектором частини, а Леонід — найстарший — та Іван — середульший — працювали у третьому караулі. Леонідові 35 років, Іван років на два-три молодший, а Петрові 30 років. Працювали вони так: треба,— значить, зробили.

У житті як буває? Поки не тицьнеш пальцем — ніхто навіть не зворухнеться. Це не лише у нас, так скрізь. На заняттях, на навчаннях — хтось намагається відійти вбік, відпочити, взяти легшу роботу... Тут цього не було. Коли сталася аварія, незважаючи на якісь незгоди у караулі, незважаючи ні на що, весь караул пішов за Правиком, пішов, не озираючись... Там бітум горів. Машинний зал — горюче покриття, і головна вартість, якщо перевести на карбованці,— це машинний зал.

Усі відчували напругу, відчували відповідальність. Тільки-но назву, одразу ж підбігає: "Зрозумів". І навіть не слухав до кінця, бо розумів, що треба робити. Чекав лише команди.

І жоден не схитнувся. Відчували небезпеку, але всі зрозуміли: треба. Лише сказав — треба негайно змінити. Бігцем. Як бувало до аварії? "Чого я йду? Ну, чому?" А тут ані слова, ані півслова, і справді усе виконувалося бігцем. Це, власне, було найголовніше. Інакше пожежа гасилася б дуже довго, і наслідки могли бути набагато гірші.

Я, коли сталася пожежа, був у відпустці. У мене відпустка тридцять вісім днів. Мені подзвонили по телефону, уночі подзвонив диспетчер. Ну, транспорту нема, усі машини виїхали. Я подзвонив черговому міськвідділу міліції, пояснив ситуацію, мовляв, так і так, у них машини завжди є. Кажу: "На станції пожежа, покрівля машинного залу, будь ласка, допоможіть дістатися". Він перепитав мою адресу, каже: "Машина зараз буде".

Дах горів в одному місці, другому, третьому. Я, коли вибрався нагору, побачив, що горить у п'яти місцях на третьому блоці. Я тоді ще не знав, що третій блок працює, та якщо горить покрівля,— треба гасити. Великих зусиль з погляду пожежної справи це не потребувало. У машинному залі подивився — слідів пожежі нема. Добре. В "етажерці", на десятій позначці, де центральний блоковий щит управління, пожежі нема. А який стан у кабельних приміщеннях? Для нас це найважливіше. Треба було все обійти, оглянути. Тому я весь час бігав — п'яту, восьму позначку оглянув, на десяту подивився, водночас у заступника головного інженера з оперативним персоналом коригував — що важливіше, що і як...

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

Дивіться також: