Довгі роки мовчала українська література (і я разом з нею) про цю катастрофу, і лише недавно Олесь Гончар у оповіданні "Чорний Яр" та Павло Загребельний у романі "Південний комфорт" звернулися до подій того страшного передвесняного світанку... Чому ж я мовчав? Адже міг зібрати факти, свідчення-очевидців, міг знайти і назвати винуватців нещастя... Не зробив цього. Мабуть, не доріс тоді до розуміння якихось дуже простих, дуже важливих істин. Та й час був такий, коли б крик мій не помітили — був він тонший за комариний писк: за плечима тоді були лише перші публікації в "Юности", "Литературной газете", і ще тільки писав я свою першу повість "Як на війні"... Усе це кажу не для виправдання, а заради істини.
Чорнобиль я сприйняв зовсім інакше — не лише як своє особисте нещастя (мені в принципі нічого не загрожувало), а як найважливішу після Великої Вітчизняної війни подію в житті мого народу. Ніколи не простив би собі мовчання. Правда, виступаючи спочатку як спеціальний кореспондент "Литературной газеты", бачив своє завдання я досить вузько: розповісти про лікарів, які брали участь у ліквідації наслідків аварії. Але самий хід життя змусив мене поступово розширити коло шукань, зустрітися з сотнями найрізноманітніших людей — пожежниками й академіками, лікарями й міліціонерами, вчителями й експлуатаційниками АЕС, міністрами і солдатами, комсомольськими працівниками і митрополитами, американським мільйонером і радянськими студентами.
Я слухав їхні розповіді, записував голоси на магнітофон, потім, розшифровуючи вночі ці записи, ще і ще раз вражався правдивістю та щирістю їхніх свідчень, точністю деталей, влучністю міркувань. Переводячи ці магнітофонні записи в текст, я намагався зберегти і будову мови, і особливості термінології чи жаргону, й інтонацію моїх співрозмовників, вдаючись до редагування лише в крайньому разі. Мені здавалося дуже важливим зберегти документальний, невигаданий характер цих людських сповідей.
Мені хотілося, щоб збереглася правда.
Я усвідомлюю всю неповноту матеріалів, пропонованих читачеві: свідчення очевидців, що наводяться тут, стосуються переважно першого, найважчого етапу аварії; адже є що розповісти і про будівництво саркофага, і про дії, пов'язані з дезактивацією місцевості, і про пошуки інженерів та вчених, і про зведення на Київщині в найкоротші строки 52 нових сіл для евакуйованих, і про те, як держава компенсувала матеріальні втрати потерпілим, і, звичайно ж, про самовіддану працю медиків у Зоні та поза нею. Скільки надзвичайно цікавих людських доль, скільки невідомих героїв! Але я не вважаю свою роботу завершеною і продовжую збирати матеріали, щоб завершити цю повість.
ЦЕ ГІРКЕ СЛОВО ЧОРНОБИЛЬ
Чорнобиль.
Невелике миле провінційне українське містечко, занурене в зелень, все у вишнях та яблунях. Улітку тут любили відпочивати багато киян, москвичі, ленінградці. Приїздили сюди надовго, нерідко на ціле літо, з дітьми і домочадцями, винаймали "дачі", тобто кімнати в дерев'яних одноповерхових будиночках, готували на зиму соління і варення.
Збирали гриби, яких удосталь було у тутешніх лісах, загорали на сліпучо-чистих піщаних берегах Київського моря, рибалили. І здавалося, що навдивовиж гармонійно і нерозривно зжилися тут краса поліської природи і сховані в бетон чотири блоки АЕС, розміщеної неподалік на північ від Чорнобиля.
Здавалося...
Приїхавши до Чорнобиля на початку травня 1986 року, я (та хіба лише я?) неначе зазирнув у дивний, неймовірний світ Задзеркалля, забарвлений у невидимі і від того ще зловісніші тони підвищеної радіоактивності. Побачив те, що напередодні ще важко було уявити навіть у найфантастичніших снах, хоча взагалі усе мало досить буденний вигляд. А згодом, у наступні приїзди, все уже здавалося звичним...
Але вперше...
Це було місто без жителів, без дзвінких голосів дітлахів, без звичайного повсякденного, по-районному неквапливого життя. Наглухо позачинювані віконниці, замкнені й опечатані всі будинки, установи і магазини. На балконах п'ятиповерхових будинків біля пожежної частини стояли велосипеди, сушилася білизна. У місті не лишилося свійських тварин, вранці не мукали корови, лише бігали здичавілі собаки, кудкудакали кури та пташки безтурботно щебетали в листі дерев. Пташки не знали, що запилюжене листя стало в ті дні джерелом підвищеної радіації.
Але, навіть залишене жителями, місто не було мертве. Воно жило і боролося. Тільки жило за суворими і абсолютно новими для всіх нас законами надзвичайного стану атомної епохи. У місті і довкола нього було зосереджено велику кількість техніки: стояли потужні бульдозери і трактори, автокрани і скрепери, канавокопачі і бетоновози. Напроти райкому партії, поруч з пам'ятником Леніну, завмер бронетранспортер, з якого визирав молодий солдат у респіраторі. Під плямистими маскувальними сітками розташувалися радіостанції і військові вантажні машини. А перед райкомом і райвиконкомом, звідки здійснювалося керівництво всією операцією, стояли десятки легкових автомобілів — чорні "Волги", "Чайки",— так, ніби тут йшла нарада на високому рівні. Частину цих машин, що "набрали" радіацію, довелося потім лишити назавжди в Зоні... На підступах до Чорнобиля працювали численні пости дозиметричного контролю, на яких суворо перевірялися автомобілі й трактори; на спеціальних майданчиках солдати в зелених костюмах протихімічного захисту дезактивували техніку, що вийшла із Зони. Поливальні машини безупинно і щедро мили вулиці Чорнобиля, і стояли численні регулювальники ДАІ, мовби на рухливих київських магістралях у передсвяткові дні.
Яка ж історія цього містечка, якому випало увійти в літопис XX століття?
Переді мною невелика і — як би точніше висловитися — старомодно видана книжечка, що вийшла понад сто років тому, в 1884 р., під назвою, вельми привабливою для сучасного читача: "Місто Чорнобиль Київської губернії, описаний відставним військовим Л. П.".
Автор з пунктуальністю істинно військової людини, яка, перебуваючи на дозвіллі, не знала, що б таке корисне зробити, вивчив географію, історію та економіку цього заштатного містечка, розташованого за сто двадцять верст на північ від Києва. "Давні історики розповідають,— пише Л. П.,— що коли великий князь київський Мстислав, син Мономаха, в 1127 р. послав своїх братів проти кривичів чотирма шляхами, то Всеволоду Ольговичу було наказано йти через Стрежів до м. Борисова. Стрежів вважався найпівденнішим містечком Полоцького князівства, куди Рогвольд близько 1160 року посадив Всеволода Глібовича. За цього князя Стрежів, згодом названий Чорнобилем, вважався удільним князівством.
В 1193 р. у літописі Стрежів уже називається Чорнобилем. Записано: "Князь Вишгородський і Туровський, Ростислав — син великого князя київського Рюрика (княжив від 1180 до 1195), "ъха съ ловомъ отъ Чернобыля въ Торцийский".
Автор докладно виписує складні шляхи історії Чорнобиля— хто лише не володів ним. Наприкінці XVII століття Чорнобиль дістався польському магнату Ходкевичу; аж до самої Жовтневої революції Ходкевичам належало тут понад двадцять тисяч десятин землі.
Дивним чином назва містечка Чорнобиль майнула в історії Великої Французької революції: в період якобінської диктатури уродженка Чорнобиля, 26-річна красуня полька Розалія Любомирська-Ходкевич, тридцятого червня 1794 року була гільйотинована у Парижі за вироком революційного трибуналу, будучи обвинуваченою у зв'язках з Марією-Антуанеттою та іншими членами королівської сім'ї. Під іменем "Розалія з Чорнобиля" ця блакитноока блондинка увічнена в записах сучасників...
Стародавній Чорнобиль дав свою гірку назву ("Чорнобиль"— полин звичайний) потужній атомній електростанції, будівництво якої було розпочате в 1971 р. В 1983 р. працювало чотири енергоблоки потужністю чотири млн. кВт. Багато хто не лише за кордоном, а й у нашій країні і досі, численних публікацій та телевізійних передач, не зовсім ясно чи зовсім неясно розуміють, що Чорнобиль, залишившись скромним райцентром сільського типу, в роки, які передували аварії, майже не мав жодного стосунку до атомної електростанції. Головною ж столицею енергетиків молоде, бурхливо зростаюче місто Прип'ять за 18 кілометрів на північний захід від Чорнобиля. У випущеному 1986 року київським видавництвом "Мистецтво" фотоальбомі "Прип'ять" (фото і текст Ю. Євсюкова) сказано:
"Його назвали Прип'яттю по імені повноводної красуні річки, яка, примхливо звиваючись блакитною стрічкою, єднає білоруське та українське Полісся і несе свої води до сивого Дніпра. А своєю появою місто завдячує спорудженням тут Чорнобильської атомної електростанції імені В. І. Леніна.
Перша сторінка літопису трудової біографії Прип'яті написана четвертого лютого 1970 року, коли тут було забито будівельниками перший кілочок і вийнято перший ківш землі. Середній вік жителів юного міста становить двадцять шість років. ІЦороку тут народжується понад тисячу малят. Лише в Прип'яті можна побачити парад колясок, коли увечері мами й тата гуляють зі своїми малюками… Прип’ять упевнено крокує в майбутнє. Промислові підприємства нарощують виробничі потужності. У найближчі роки буде збудовано енергетичний технікум, ще одну середню школу, Палац піонерів, молодіжний клуб, торговельний центр, критий ринок, готель, нові будівлі авто — і залізничного вокзалів, стоматологічну поліклініку, кінотеатр з двома кінозалами, магазин "Дитячий світ", універсам та інші об'єкти. В'їзд до міста прикрасить парк з атракціонами. За генеральним планом у Прип'яті проживатиме близько вісімдесяти тисяч жителів. Поліський атомоград буде одним з найкрасивіших міст України".
Барвистий цей альбом подарував мені у порожньому головному адміністративному будинку Прип'яті, у її "білому домі", Олександр Юрійович Єсаулов — заступник голови Прип'ятського міськвиконкому, один з героїв нашої повісті. Ми ходили з ним вимерлими коридорами, зазирали до спорожнілих кабінетів: зсунуті меблі, розкидані на підлозі папери, відімкнуті сейфи, купи порожніх пляшок з-під пепсі-коли у приміщеннях, де засідала Урядова комісія (на згадку я зняв з дверей папірці з квапливими написами — хто де розміщається), підшивки газет, розгорнуті на даті "25 квітня", засохлі квіти у вазонах...