А коли сусідки забігали до Кусихи, так вона їм розказувала про свою суперечку з Молявчихою, а ті, слухаючи, ще й собі направляли на сварку; трапилися й такі, що почали переносити до Кусихи, що про неї Молявчиха говорить, а до Молявчихи — що Кусиха каже.
Відійшла Петрівка. Ганна не верталася. Кус ходив іще кільки разів і до городового отамана, і до війта, і до воєводи. Ніхто не сказав йому нічого доброго. А отаман, так той ще сказав, що Кус через свою нетерплячку вже й обрид йому своїми наріканнями на долю, що в нього, в отамана, і своїх турбот багато, без Кусових. Війт розповідав, що вже все зробив, що міг зробити, і не його вина, що нічого не виявилось; а тоді ще й докинув Кусові: "Був би не пускав дочки, то б і не пропала!". Найласкавіший був до Куса воєвода: все жалів його, разом із ним угадував, куди б вона могла подітися, і втішав усіма можливими способами, навіть говорив, що якби сталося так, що його дочки вже немає на цьому світі, то все-таки добрій людині залишається розрада, що він побачиться з нею на тому світі. При цьому Тимофій Васильович благочестиво зітхнув.
Тим часом після зникнення Ганни стали розходитися вигадки, найбезглуздіші, потворні, недоладні або й зовсім неможливі, але образливі для сімї Кусів.
Це все вигадували баби з тих дворів, що небагаті були, бо там завидували на Кусові достатки. Базікали, що Кус нажив своє добро,— а добро те здавалося завидющим ще й більшим, ніж справді було, — що він здобув його, діяти заодно, у згоді з зв’язавшись із нечистою силою: наче б то як іще парубкував він, так йому нечистий допоміг знайти заклятий скарб: ніхто не міг того скарбу добути, і за те, щоб його викопати, відписав Кус нечистому дитину свою, якщо будуть у нього діти. Після того Кус оженився, та діти все вмирали змалку, тільки дочка одна дійшла до зросту і того саме дня, як вона пішла заміж, повінчалася, нечиста сила й почала домагатися, щоб батько додержав свого слова, віддав дочку за те, що йому допоможено було тоді викопати скарб. Ганну Кусівну не люди вхопили, а біси, — то вже тепер її й знайти не можна, бо вона ж у пеклі. Дорого, казали, обійшовся Кусові той скарб: тепер би він радніший був і вдесятеро дати проти того, скільки тоді здобув, та вже не можна! Інші ж казали, що Кусиха відьма, перекидається і свинею, і клубком, і копою, і жабою, і кажаном; так вона тієї ж відьомської науки і дочку навчила; через те дочці не треба було йти в церкву святий шлюб брати, а вона як пішла, то нечиста сила за це розсердилася та й ухопила її. Базікали ще й таке: мов би то покохала Кусівна Молявку та й причарувала його до себе з бісівською допомогою. Молявка й жити на світі без неї не міг, тільки не треба було їй святий шлюб із ним брати, а як узяла, то нечиста сила її й ухопила, бо хотіла, щоб Кусівна жила з Молявкою по-бісівському, а не по-божому. А то ще й таке вимудрували: продав Кус свою дочку ченцеві, а про людське око віддав її за Молявку на те, щоб як Молявка піде на війну, він свою дочку віддасть ченцеві, щоб жила з ним, а між люди поголоску пустить, мов у нього дочку вкрадено. Багато ще всякої всячини плескали та все дуже погане. Кумасі усе те відносили Кусисі та й казали, що все те повигадувала Молявчиха, і тим дратували Кусиху. Лютість на Молявчиху так її обняла, що вона за тим лютуванням і журбу за дочкою забувала. Під’юджували кумасі й Молявчиху, так та й собі Богові дякувала, що її синові несподівано пощастило збутися такої негарної жінки, благала Бога, щоб живий із війни повернувся та швидше іншу жінку знайшов собі.
Отак поминула й Спасівка. Обробились уже селяни в полі. Уже вранці холод осінній віщував, що скоро прийде дощова осінь, а за нею морози та сніги. Ганни все не було, і ніхто не міг сказати, де вона: мов вода її змила.
VI
Під містом Чигирином, на широкій долині, де в’ється річка Тясмин, стали табором козаки: козацькі намети стоять купами, кожен полк окремо. Між цими наметами рябіють намети козацької старшини: поли в них квітчасті, а вгорі на них пучки павиного пір’я. Геть далі від козацького табору, над рікою Янчаркою, розташувалося царське московське військо під приводом Григорія Івановича Косагова.
Це було військо, що вислали до Чигирина гетьман Самойлович та боярин Ромоданівський; інше своє військо вони залишили в таборі під Воронівкою.
Наказним гетьманом над посланими козаками настановлено генерального бунчужного Леонтія Полуботка, що тоді дочасно був переяславським полковником. Зібрались у нього в наметі полковники: чернігівський, гадяцький та миргородський. Наказний гетьман оповістив, що Григорій Іванович Косагов посилає до Дорошенка "грамоту", умовляючи його коритися, то й козаки повинні послати такого саме листа від свого гетьмана.
Полуботок голосно прочитав листа, що писар склав, і, подаючи його Борковському, сказав:
— Пане Василю! Вибери, кого послати із цим листом. Значного урядового не посилай. Годі шанувати цього пройдисвіта. Пошли до нього якого рядовика, такого тільки, щоб потрапив придивиться, що там діється в Чигирині.
— У мене саме такий знайдеться, — відповів Борковський і пішов із листом до свого становища, що від Полуботкового було сажень на п’ятдесят.
Хто залишився в наметі в Полуботка, почали пити й закушувати, а Борковський, прийшовши в свій намет, покликав Булавку:
— Пане сотнику! Посилай шваґра свого Молявку з оцим листом до Дорошенка й накажи, щоб він, будучи в Чигирині, що можна там роздивився та вислухав. Він не дурень, зрозуміє.
Булавка, віддаючи шваґрові грамоту, повчав:
— Оце тобі, мій голубе, значне полегшення. Тепер час тобі і випадок показати себе усім людям і панству. Клич із собою сурмача.
Молявка, вдвох із сурмачем, вирушив до околиці нижнього міста Чигирина, що був більше як верству від козацького табору. Це нижнє місто то тільки й було справжнє місто, бо те, що звалося верхнім містом — то був тільки замок, цитадель. Нижнє місто оточували земляні укріплення у вигляді ровів з насипом, а на укріплення було ще поставлено збиту з дерева стіну; накруги шанців, зокола було прокопано рів сажень у три завширшки і завглибшки. Молявка завив собі голову в білу хустку, а сурмач із усієї сили засурмив. Вартові козаки з башти, що була над брамою, загукали до них, але Молявка, не озиваючись, надів на шаблю свою шапку, повиту білою хусткою, та замахав нею. Міст через рів був піднятий на ланцюгах, — вартові спустили його, тоді відчинили хвіртку, зроблену в тяжкій брамі. Молявка разом із сурмачем увійшов у місто. Його зараз обступив людський натовп. Питали чого, до кого приїхав, що привіз. Молявка відповів, що з листом до гетьмана.
— А хоч би він швидше сам зрікся того нещасливого гетьманування! — почулося серед людей.
— Чому вже тепер йому впиратися? Сам же, збираючи громаду, каже, що вірним царським слугівцем хоче залишитися, так чого ж, коли цар велить їхати й здавати своє гетьманство, так уже б і робив, як цар каже. Так ні! Каже: підождемо. Турок нехай, каже, москаля ще полякає, так москаль здатніший буде на умову. А щоб його! Чого там ще дожидати? Вже вся Україна до вас на слободи втекла, а в Чигирині тільки що тижнів на два стане чим жити. Тоді всі так юрбою й сипнуть до вас. Не пухнути ж усім із голоду!
Таке почув тоді Молявка від народу, тільки ввійшовши.
— Де він? — запитав Молявка. — Либонь, там, на горі. Ведіть мене до нього.
Він показав на гору, де біліли стіни недавно побіленого гетьманського будинку, що стояв посеред замку.
— Ні, там його нема, — відповів хтось. — Он чуєш: музика грає. Це він розважає своє горе, чуючи, що приходить кінець. Накликав музик: скрипки, кобзи, бандури, сопілки, сурми, бубни, — ходить по місту, від шинку до шинку, удаючи, ніби він уже не гетьман, а простий козарлюга-запорожець. І старшина з ним, і тесть його Яненко й інші — ідуть, співають та танцюють.
— Еге! — докинув ще хтось. — Як відчув, що над шиєю гостре залізо висить, то такий став доступний, простий та до всіх приязний, а перше пишався.
— Тепер що хоч йому кажи, так не розсердиться, хоч і не послухає ради, а не сердитиметься за неї, а перше скажи йому таке, що проти шерсті, — так опісля сам стережися: присікається, неначе за що інше, та в дибу заб’є, а то й голову стяти накаже, — додав чигиринський сотник Блоха, що стояв тут серед людей.
Молявці вже чути було музику і ставало все чутніше її та чутніше. Пройшовши кільки десятків кроків далі, до повороту в іншу вулицю, він побачив купу людей, що виступала з цієї поперечної вулиці. Бігла юрба народу: чоловіки й жінки, старі й молоді — починаючи з білобородих дідів та згорблених бабів аж до дітей у самих сороченятах; в оксамитовому темно-червоному жупані, в червоних чоботях і в заломленій набакир шапці з діамантовим пером, гетьман Дорошенко садив гопака; коло нього те саме робили писар Вуєхович, обозний Бережецький, суддя Уласенко, гетьманів тесть Павло Яненко, — усі повбирані в святкові кунтуші всякого кольору: хто в темно-жовтому, хто в кармазиновому, хто в зеленому. Коли б хто придивився і до облич, то побачив би відразу, що вони більше з примусу, ніж зі своєї охоти, робили те. За танцівниками йшли музики. Вельможні гульвіси, пританцьовуючи, приспівували гуртом:
Павутина по дорогі повилась, повилась,
А дівчина з новаком понялась, повилась.
— Не цю! — гукнув раптом Дорошенко, — а ту, що грали, коли із замку виходили.
Музики замовкли, а тоді заграли на інший голос. Дорошенко заспівав:
Нікому я не дивуюсь, як сам я собі,
Пройшли мої літа з світа, як лист по воді,
А вже ж мої стежки — доріжки позаростали,
А вже мої вороні коні поіз’їжджали,
А вже моє золоте сідельце поламалося,
А вже моя родинонька відцуралася.
Коли заграли цю пісню, покинули танцювати. Молявка подумав: чи не підійти та подати листа Дорошенкові, але не зважився, міркуючи, щоб ще він і не розсердився, подумавши, що глузують із нього. Але гетьман зі старшиною, трохи пройшовши та приспівуючи пісню, підійшли просто до шинку, де на рундуку стояв шинкар, по-святковому вбраний: видно було, що і він приготувався, знаючи, що відвідають такі вельможні гості.
— Шинкарю! Чого стоїш, йолопе? — гукнув Дорошенко. — Своєму панові-батькові горілки піднось!
"О, — подумав собі Молявка, — він не соромиться, і тут же сам себе гетьманом величає.