Хто задля весілля, хто задля похорону, а хто вигадає собі що-небудь інше... Не дозволю: не прохай! Нехай твій шваґер підожде; повернеться з походу, — тоді й весілля справить. Де твій шваґер заручився?
— У козака Пилипа Куса, — відповів сотник, — дочка-одиначка у батька. Коли ніяк не можна залишити мого шваґра, так чи не можна тепер, у Петрівку, повінчати його, а весілля справляти тоді, як Бог дасть із походу повернуться?
— То вже не наше козацьке діло, а церковне, — промовив полковник. — Нехай просить владичного дозволу у преосвященного Лазаря, а я, полковник, од себе противності не маю. Нехай собі вінчаються, коли владика дозволить. Тільки ми в похід виступаємо у неділю, а післязавтра субота. Шваґер твій мусить бути в поході.
— Як-то? Невже це у вас можна? — здивувався воєвода. — Ви ж, здається, православної віри! Як же то? У Петрівку весілля справляти?
Полковник почав пояснювати:
— Власне забороняється в пісні дні весільна гулянка, а щоб повінчати їх, на те треба тільки дозволу від архиєрея; коли він знає, що свята весільного і гулянки в піст не буде, то дозволить. У нас, пане воєводо, такий звичай є із дідів-прадідів, що чоловік із жінкою живуть і вважаються перед усім світом у шлюбі, або як у нас говориться у малженстві[8], тільки з того часу, як відгуляються весілля у молодої та в молодого, за нашим звичаєм, як воно ведеться в нашому народі, а до тієї пори молода ходить як дівиця і головою світить, і ніхто її за молодицю не вважає, аж поки на весіллі покриють. Тим то у нас архиєрей може дозволити вінчання в піст, аби тільки знав, що до кінця посту не будуть справувати весілля.
У той час, коли полковник усе це розказував, сотник Булавка стояв похнюпившись, але зрідка поглядав на воєводу, а той зацікавлено слухав полковника.
— Дивні для нас, руських московських людей, речі розказуєш ти, пане полковнику, — вимовив здивований воєвода. — Такого нічого не робиться у нас у Московській землі. Одначе й те правду кажуть добрі люди: кожен край має свій звичай. На мою думку, тут нема гріха. У вас так здавна повелось, а в нас не так, а віра в нас таки одна, хоч, бач, у вас архиреї таке дозволяють, а в нас про це ніхто й просити не посміє до архирея піти. У вас, — додав він, звертаючись уже до сотника, а не до господаря, — може, й на вінчанні таке діється, чого в нас того нема?
— Не знаю, — відповів Булавка. — Я в Московщині не бував і не знаю, як у вас там діється.
— Конче піду до церкви подивитись, як вінчатиметься козак, шваґер цього сотника, — мовив воєвода і звернувся до Борковського. — Звели, пане полковнику, сповістити мене, я піду.
— Сам із твоєю милістю піду,— сказав Борковський.
Сотник хотів уже йти, але полковник звелів йому залишитися. Воєвода зрозумів, що полковник хоче сказати щось сотникові на самоті, попрощався з господарем, а той випроводив його в сіни, і воєвода пішов у свій двір, що був од полковницького сажень[9] на сто.
Повернувшись у світлицю, Борковський звернувся до Булавки:
— Пане сотнику, ти дізнайся мені, яку це чарівницю кликав до себе цей воєвода, як кажуть.
— Мені взнавати цього не треба, вельможний пане, — відповів той, — бо я вже знаю. Приходила до нього Феська Білобочиха, а приводив її стрілець Лозов Якушка. А чому її звано, того не знаю.
— Поклич її зараз до себе, а як прийде, пришли з вартовими козаками до мене, — наказав полковник.
І сотник, не гаючись, пішов.
Борковський звелів покликати обозного, суддю й писаря, довго говорив із ними про полкові справи та про похід. Нарешті слуга доповів, що козаки привели бабу Білобочиха.
Обозний, суддя й писар, почувши про бабу, разом засміялися.
— Що ви, панове, смієтеся? — запитав полковник, гостро глянувши на них.
Суддя відповів:
— Вибачай, вельможний пане, либонь яка справа точиться соромітна. Баба та Білобочиха відома звідниця в Чернігові.
— Еге ж! Добре, панове, що ви трапилися, — сказав Борковський, — увійдіть у другий покій і слухайте там, що стане казати мені ця Білобочиха.
Обозний, суддя та писар увійшли в іншу світлицю, що була зараз біля тієї, де вони розмовляли. Козаки ввели бабу Білобочиху. Це була невисока, короткошия жінка, яка мала маленькі простодушні, та разом із тим і лукаві очі. Було їй років із п’ятдесят.
Полковник, дивлячися дуже уважно та суворо, підійшов просто до неї:
— Бабо! Чаклуєш! Чарівничиш! Людям шкоди робиш! Ось я тебе пошлю до владики, щоб на тебе покуту накинув та в монастир на працю заслав років на два або ж і на довше.
— Я нікому шкоди не діяла, — відповідала баба, хитаючи головою та відважно дивлячися на полковника. — А коли хто покличе пособити в якій болісті, то не відмовляюсь, і твоя милість, коли позвеш, то прийду і все подію, що можна і як Бог поможе.
— Брешеш! — вигукнув полковник. — Чого ти ходила до воєводи?
— А присилав кликати, тим і ходила, — відповідала Білобочиха.
— А навіщо присилав по тебе? Чого від тебе хотів? — знову запитав полковник.
— Та, — заникуючись, почала баба, — казав про якусь хворобу, а я таки гаразд не второпала, що він там по-московському мені говорив, і відповіла, що нічого не знаю. Та й пішла від нього.
— Брешеш, брешеш, бабо! — розсердився уже полковник. — Не за тим тебе кликано, не те воєвода казав тобі, не так ти йому відповіла. Гей, козаки! — гукнув полковник до тих козаків, що привели Білобочиху. — Виведіть цю бабу на двір та сполосуйте їй спину дротянкою-нагайкою.
— Пане вельможний, — скрикнула Феська, — я не стану доводити себе до нагайки. Скажу й без неї. Воєвода питав мене, чи не можна добути йому дівчину красовиту. Бо, — каже, — одинокий я чоловік, нудно спати. Таку, каже, дівку, щоб до нього вночі ходила.
— А ти йому що на те сказала? — знову запитав полковник.
— Я сказала — не знаю... За таке діло ніколи не бралася, — провадила своє Білобочиха.
— Брехня! Не те ти відповіла йому, — ще з більшою злістю виговорив Білобочисі полковник, а тоді звернувся до козаків: — Покропіть їй нагайками плечі!
— Пане вельможний, змилуйся! — вигукнула Білобочиха. — Всю правду скажу, тільки не виказуйте мене воєводі; він мене тоді зі світу зжене, бо він звелів не виявляти нікому того, що мені казав.
— Моє полковницьке слово, що не скажу, — відповів полковник, — і бити не буду, аби тільки правду сказала. Кажи, та не таїся! Що відповідала? На яку дівку показала?
— От же всю правду повідаю, — говорила далі Феська. — Питав мене воєвода, яка у Чернігові красовитіша дівка? А я йому сказала, що як на моє око, так нема кращої над Ганну Кусівну, що оце, кажуть, засватано за козака Молявку. А воєвода далі каже, що де б її побачить? А я йому кажу, що де ж, як не у церкві. А він давай просить, щоб я довідалася, в якій церкві буде та дівчина, так він туди піде, щоб на неї подивитися. От і все. Більше розмови у мене з воєводою не було. От вам хрест святий! — і Феська перехрестилася.
Полковник, розмовляючи з ким-небудь, із очей, із голосу дуже добре вмів угадувати, чи правду йому кажуть, чи брехню. Цього разу він помітив, що Білобочиха не бреше, то він уже більше нічого не випитував і відпустив її. Феська чимдуж кинулася з хати, радіючи, що визволилася від страшної її плечам дротянки.
— Чули, панове? — звернувся полковник до судді, обозного й писаря, що повиходили з другого покою.
— Чули, все чули, — була відповідь.
— Так мовчіть поки до часу, а як час прийде, тоді ми заговоримо, і може пригодитися те, що тепер почули.
II
Багато квітів є по садах у заможного козацтва, та немає у світі косиці кращої над ту рожу-троянду[10].
Ні хрещатий барвінок, ні запашний васильок — ніщо не зрівняється, як каже про неї народна пісня, з тією трояндою, повнесенькою та прекрасною.
Багато в місті Чернігові красного дівоцтва, та немає кращої над Ганну Кусівну — доньку козака Пилипа Куса. Багато письменників уславляло у своїх писаннях красу жіночу, так багато, що якби позбирати докупи все, що написано по всяких краях та всякими мовами про жіночу красу, то немає такого палацу царського, щоби вмістив у собі все те написане. Та правду мовивши, коли б змогти прочитати все написане про жіночу вроду, — то не дуже багато знайшлося б там такого, що було б краще над одну справжню красуню, що не в книгах живе, а на світі.
Тим-то й я не буду розповідати, яка гарна була Ганна Кусівна, а скажу тільки, що ось уже три роки в Чернігові кого не запитай — яка з чернігівських дівчат найкраща, — кожен скаже, що нема гарнішої над Ганну Кусівну; може, той тільки не сказав би цього, хто вже іншу покохав, бо завжди закоханому найкраща на світі — його мила. Багато залицялося до Ганни, — та й щасливий же був той, кому подала красуня своє слово. А така доля щаслива судилася козакові Яцькові Молявці-Многопіняжному.
Ходить красуня в своєму рутяному садочку, стелеться козак перед нею хрещатим барвіночком, запашним василечком; ясним соколом лине козаченько крізь калинові віти, впіймати хоче пташечку співочу, понести в своє тепле гніздечко. Крізь віти зелених дерев мигтить опівнічне небо незліченними зорями, сходить ясний місяць — та й уподобав одну зірочку за всі зірочки, женеться за нею, хоче її пригорнути. Отак козак Яцько Молявка-Многопіняжний із усіх чернігівських дівчат уподобав над усіх красну Ганну Кусівну та й хоче привезти її господинею в свою господу.
А в хаті козака Пилипа Куса мигтить лампадка і сидить там немолода Кусиха зі свахою — жениховою матір’ю та з молодшою дочкою Ганною. Вони дожидаються старого хазяїна козака Куса з його молодим названим зятем: удвох пішли вони до владики Лазаря Барановича і вернуться з його присудом про Ганнину долю. Прислухаються нетерпляче мати й дочка до кожного руху за вікнами, в дворі та на вулиці, мало що й говорять, — все тільки слухають. Аж ось нарешті скрипнули ворота, хтось заїхав у двір. Ганна припала до вікна, вдивляється у двір, осяяний місячним світлом, і скрикує в тривозі:
— Матінко, це наші!
Увійшли в хату старий козак Пилип Кус та козак Яцько Молявка-Многопіняжний.
Познайомимося тепер із кожним поодинці.
Козаку Пилипові Кусу було вже більше сорока років, плечистий, білявий, з лоба лисий, волосся де-не-де сиве. Обличчя без зморшок, очі веселі та спокійні, — видно було, що не зазнав цей чоловік за життя ні великого нещастя, ні тяжкої журби.