Достоповажна комісія сполошилася, віко спішно замкнули і полишили гробницю. Подію вирішили не розголошувати, бо, відімкнувши труну самочинно, перебільшили свої повноваження. Пізніше склали акта про вилучення китайки, що покривала металевий гріб, для передачі музеєві Т. Шевченка на Тарасовій горі.
Отже, ще раз напрошується думка про нетлінні мощі праведників.
Між іншим, щось подібне трапилося, як розповів на зустрічі в Хмельницькій обласній науковій бібліотеці 15 лютого 2017 року відомий український письменник В.Ф. Шовкошитний, і при перепохованні в Україну Василя Стуса (а він був одним із виконавців перепоховання). Обидва поета-страдника (Т. Шевченко і В. Стус) прожили тільки 47 років та знаходилися однакову кількість літ в засланні. І їхній дух був настільки потужний, що після смерті не дав можливості тілам розложитися. Тож через багато років при перепохованнях присутні виявили їх нетлінними.
А тепер продовжимо почату оповідь про дальші дослідження долі останньої Тарасової нареченої — Анни.
Марієтта Шагінян у своїй дисертації про Шевченка в 1941 році звернула увагу на його останній вірш, вказавши такий здогад: "Теплая человеческая любовь все же блеснула "улыбкой прощальной" на его закат. В последнем стихотворении Тараса Шевченко это подтверждается... Имени этой кроткой утешительницы не сохранилось..."
Рецензент праці М. Шагинян О. Грушин відзначив: "Особо следует выделить страницы, посвященные интимной жизни великого поэта. Писать о любви большого человека — сложнее, не многим удается искусство. Шагинян сумела найти нужный для "личной" темы тон".
У виносці, що її Шагінян поставила у виданні 1975 року, вона пояснила свій здогад так: "Неутомимый архивный работник Ленинграда т. Моринец, нашедший много ценных документов о Шевченко, собрал, впрочем, новые данные и об этой последней любви поэта, ее имя и его ходатайство о разрешении на брак".
Утім, М. Моренець у своїй книзі "Шевченко в Петербурге" повідомляє, що Анна Іванівна Шарікова "писала биографию поэта", посилаючись на архів Академії наук. Але у названій архівній справі О. Вареник знайшов зовсім інші відомості, де йшлося про те, що Анна Іванівна Шарі-кова в 1896 році допомагала поверненню викраденого у неї архіву поета, стверджуючи, що вона була заручена з Т.Г. Шевченком.
Ці "розходження" Олег Павлович пояснює лише тим, що в радянський час існувало ідеологічне обмеження на публікацію відомостей про особисте життя видатних особистостей, а досвідчений архівіст Ленінградського історичного архіву Моренець, таким чином, залишив зашифровані відомості для майбутніх дослідників. Виявилося, що Справу Канцелярії Академії наук "Переписка по адмистратив-но-организационным вопросам" за 1896 рік, що складається з 292 аркушів, оглянуло лише три дослідники.
За допомогою працівників архівів вдалося встановити ще дві справи таємної нареченої Шевченка, за якими стало відомо, що Анна Шарікова після раптової смерті нареченого повернулася в Лугу (Луга — з 1802 року повітове містечко Санкт-Петербурзької губернії, розташоване на "столбовой дороге Петербург — Варшава" в 140 км на південь від Санкт-Петербургу), жила на Воскресенському провулку в домі Панова. У війну 1877-1878 років служила сестрою-жалібницею. Довго берегла посаг нареченого. У 1867 році невідомі загалу рукописи поета віддала на розгляд лужсь-кому міщанину Орлову, котрий їх не повернув, повідомивши, що вони згоріли разом із будинком.
У 1892 році в неї було викрадено і листи Шевченка до її батька, в яких підтверджувалися права її літературної власності, і те, що вона була заручена з Шевченком. Коли викрадені рукописи Шевченка спробували опублікувати, Шарікова зрозуміла, що її ошукано, і подала позов по поверненню рукописів свого нареченого. У 1896 році написала звернення до Президента Академії мистецтв і до Секретаря Академії. Від великого князя Володимира Олександровича отримала таку відповідь: "Следует искать судом".
Анна Іванівна написала заяву прокурору окружного суду Санкт-Петербурга, міністру юстиції і міністру фінансів. Її допитував слідчий. Справа виявилася не легкою та ще й політичною. Адже, як відомо, раніше за свої антицар-ські десять рядків комедії "Сон" Шевченко був засланий в солдатчину і служив там десять років. Після чого до самої смерті був під суворим наглядом поліції. І от минуло стільки років і тут з'являються відомості про якісь невідомі вірші, статті і замітки опального поета про імператорський "Маніфест про Скасування кріпосного права" 1861 року. Це дуже насторожило слідство. Простіше було оголосити прохачку божевільною. Але цього зробити не вдалося. Тоді вирішили усунути Анну іншим чином, аби не мала можливості більше нікому подавати клопотань. Її відправили під нагляд до Свято-Духова Новгородського монастиря, де вона і дожила до Жовтневого перевороту. Померла таємна і остання наречена Шевченка близько 1920 року.
Анна Іванівна Шарікова зберегла Шевченку вірність, так і не вийшла заміж, залишилася "девицей". Тому вона справді єдина, хто має повне моральне право називатися нареченою Тараса Шевченка. То ж знадобилося 153 роки, аби невтомний дослідник Олег Павлович Вареник зібрав по крихті дорогоцінні Шевченківські архівні матеріали й віддав нам для роздумів. Уся ця історія змушує нас докорінно по-інакшому оцінити останні дні життя українського генія.
Шевченко був не тільки великим поетом, а й видатним художником. Він створив більше тисячі творів живопису (із них зверх 160 не збереглися). Серед них — картини, пейзажі, портрети. Особливе місце в його творчості посідають автопортрети, в яких він відобразив себе в різні пори життя, в різних настроях і переживаннях — від юнака байронів-ського настрою і зовнішності (всім нам відомий автопортрет 1840-1841 років, бо ж кожний бачив його на стогривенній купюрі) до вистражданого, але незламного чоловіка середніх літ (автопортрет 1861 року). Є серед великої кількості намальованих Шевченком портретів і декілька портретів жінок, в яких поет був тимчасово закоханий і про яких згадувалося вище (Г. Закревської, А. Ускової, М. Максимович, Л. Полусмак).
Тарас дуже любив дітей — майбутнє кожного народу, —а діти неабияк любили його. Сердечно змальовуючи образи дітей в своїх поезіях, Шевченко не облишав їх і в малярстві. Тож важко знайти хоч одного знаменитого художника, який 28 своїх полотен присвятив би своїм юним друзям!
За деякими припущеннями, Тарас зробив і портрет свого діда Івана в альбомі за 1839-1843 роки.
Як відомо, 22 березня 1845 року Рада С-Пб. Академії мистецтв удостоїла Т.Г. Шевченка звання некласного художника і подала документи на затвердження загальними зборами Академії. Коли ж через деякий час, а точніше 18 листопада того ж року, загальні збори ухвалили постанову Ради про надання Шевченкові звання некласного художника, він, не дочекавшись, поки випишуть Атестат про закінчення Академії, поїхав на омріяну Україну, що вдихнула в нього свіжі, життєдайні сили. А з тим Атестатом трапилася ще одна цікава історія із життя Тараса. За спогадами Олександра Кониського, друзі намагалися відрядити Шевченка за кордон для вдосконалення малярських здібностей. На той захід треба було відшукати кошти. Якусь частину жертвувала дружина П. Куліша — Олександра, що згодом стала українською письменницею і друкувалася під псевдонімом Ганна Барвінок. Решту коштів вирішили відшукати через Київський університет від держави. За допомогою княгині Репніної, правнучки останнього гетьмана України Розумовського, почали влаштовувати Шевченка викладачем університету. В грудні 1846 року поет попросив надіслати Атестат з Академії мистецтв, передав його в Київський учбовий округ і більше вже ніколи його не бачив, бо відбувалося все після цього ніби в жахливому сні. 5 квітня 1847 року Шевченка заарештовують. Учбовий округ ставить на ньому "хрест". Із спогадів Кониського можна зробити висновок, що Шевченко хіба що тільки один-єдиний раз бачив свій Атестат і тримав його у своїх руках. Бюрократи від освіти не сподівалися, що він залишиться живим і, мабуть, викинули Атестат на смітник, де й підібрав його якийсь урядник. І тільки в 1891 році, через 30 років після смерті поета, нащадок урядника якийсь Домбров-ський в газеті "Галицька Русь" зізнався, що Атестат у нього зберігся.
Про цей епізод розповів в своїй статті "Такий суперечливий "Заповіт" праправнучатий племінник Великого Кобзаря педагог і знаний в Україні шевченкознавець Олександр Андронікович Відоменко з м. Хмельницького ("Подільський кур'єр", № 51, 21.12.2000 р).
Аж ось настав час чергового епізоду життя поета, на який я хотів би звернути особливу увагу читача, — це те, що поетичні, прозові, драматичні твори, а також статті, щоденники, листи, безліч малюнків Тарас Григорович —син кріпака з Керелівки — створив за надзвичайно короткий строк свого життя (а він прожив тільки 47 років, з яких 10 перебував на засланні). Як міг він досягти таких вершин в мові, літературі, живописі? Тож цілком резонно виникає питання: якого ж роду був поет, геній і пророк Тарас Шевченко? Справжнім дивом багатьох поколінь було те, що кріпацька родина Шевченків відзначалася своєю письменністю. Багатьох дослідників цікавило питання: хто ж вони, ті Шевченки? Шукаючи відповідь, їм довелось перегорнути не одну сторінку історії, яка так чи інакше пов'язана із біографією Великого Кобзаря. Ось як відгукується на ці запитання Олександр Відоменко в своїй публікації "Тарасове коріння — у Запорізькій Січі" ("Подільський кур'єр", №10, 6-12.03.2008р).
Аналізуючи історичні документи, співставляючи дати, таки пощастило отримати відповіді на вищезгадані запитання. Не багатьом спадало на думку шукати Тарасове коріння у Запорізькій Січі. Та виявилося, що саме звідти взяла початок шляхетна історія роду Шевченка, яка залишалася таємницею біля трьох сторіч. А сталося таке.
Рідний прадід поета Андрій, круглий сирота, про рід якого нічого невідомо, ще малою дитиною був завезений до Запорізької Січі. Хлопчик виявив неабиякі здібності і потрапив до кошової школи, яка на той час була на досить високому рівні. Київська академія направляла до неї викладачами своїх кращих випускників, а кошові отамани —найвідважніших командирів.