Жила в Царському селі, утримувала разом з чоловіком перукарський салон, народила п'ятьох дітей. Після того, як у 1904 році помер її чоловік, діти роз'їхалися, а будинок згорів, вона згадала про Тараса Шевченка. Часто приїздила на його могилу в Канів, каялася, замовляла заупокійні служби і деякий час жила тут наїздами. Померла в Каневі 17 лютого 1917 року і похована там на одному з цвинтарів.
Утім, Ликера Полусмак зовсім не була останньою любов'ю й нареченою Шевченка. І це багатьох сьогодні здивує.
Радянський дослідник ленінградського архіву М. Мо-ренець віднайшов багато цінних матеріалів про Шевченка, зокрема і про останюю любов поета, встановив її ім'я і клопотання про дозвіл на шлюб. Та то була, на превелике здивування, не Ликера Полусмак. Відома радянська шевченкознавець М. Шагинян підтвердила це відкриття ще за свого життя.
І от 2014 року, коли ми усі святкували 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка, сталося неймовірне — ця тема "виринула" із забуття. Олег Вареник, ретельний петербурзький дослідник (до речі, наш земляк — уродженець Черкащини, доля якого ще в радянські часи закинула у Північну Пальміру), нарешті ставить крапку у Шевченко-вих пошуках знайти свою світлу натхненну половину, яка розірве коло його самотності. О. Вареник називає ім'я дівчини, з якою Шевченко був заручений за десять днів до своєї смерті, й про яку ніхто з його оточення не знав. А передувало цьому ось що.
Олег Павлович у 1990 році захопився історією Стрельни, що за 19 км від Санкт-Петербурга. У1996 році заснував на громадських засадах музей "Морська Стрельна". Написав і видав 40 брошур та опублікував близько 200 статей у періодичній пресі про Стрельну та її видатних мешканців: Олександра Суворова, Михайла Лермонтова, Олександра Грибоєдова, Наталію Пушкіну-Ланску, Івана Айвазовсько-го, Олександра Одоєвського, Олександра Блока та інших. Одна з перших публікацій — про Тараса Шевченка. Відомо, що в цьому дачному селищі Петергофського повіту поет часто бував улітку 1860 року у своїх земляків — Олександри Куліш (письменниці Ганни Барвінок), її сестри Надії Забіли (у дівоцтві Білозерська), яка жила там із дочкою Надією (майбутньою письменницею Наталкою Полтавкою) і невінчаним чоловіком Матвієм Симоновим. До сестер на дачу часто приїздив один із організаторів слов'янського Кирило-Мефодієвського братства Василь Білозерський з дружиною Надією та інші. І саме в Стрельні Шевченко закохався Ликерою Полусмак.
У лютому 2014 року було закінчено багаторічну працю і видано музеєм "Морська Стрельна" брошуру великого формату під назвою "Искушение любовью. История одного экспромта. Тарас Шевченко, Лукерия Полусмак и плеяда украинцев в Стрельне". Після публікацій в міських газетах, присвячених перебуванню Шевченка в Стрельні, й за допомогою співробітників петербурзьких архівів вдалося віднайти в 2014 році цінні документи про невідому наречену Шевченка, раніше ніколи не згадувану. Відкрилася ще одна таємниця великого страдника.
Олег Вареник пише, що "Шевченко после своей неудавшейся свадьбы с Лукерией Полусмак, которую так подло, коварно и жестоко расстроило ближайшее его окружение, стал скрывать от всех свои новые намерения жениться на простой девушке. Теперь Тарас Григорьевич никому не доверял. Будучи десять лет под строгим военным и полицейским надзором, Шевченко постиг все тайны конспирации. Никому не раскрыл ни имени своей новой невесты, ни посвящение последнего стихотворения. Приготовление и само таинство обручения были сделаны в таком строгом секрете, что понадобилось истечь 200 годам после его рождения, чтобы смогли открыться документы об этой таинственной истории, которая произошла перед самой неожиданной смертью Шевченко, скрыв надолго эту тайну".
Із нового дослідження Олега Вареника дізнаємося, що одного дня наприкінці 1860 року в Петербурзі Шевченко зустрів свого старого знайомого, колишнього дворецького садиби "Холухович", а тепер міщанина Івана Севастіано-вича Шарікова, який привіз у столицю, аби видати заміж, одну із своїх дочок — Анну. Шаріков розповів Шевченкові, що відпускну від поміщика він отримав за те, що виростив названу дочку Анну, яка була "дитиною любові" великого землевласника Ренні та заміжньої жінки середнього кола, котра жила у свого звабника, переховуючись від чоловіка. Мати Анни померла ще при її народженні. Шевченка, як поета вищої чутливості, ця історія не могла не схвилювати. Та й Анна йому сподобалася, хоча й панночка по крові, але вихована в селянській родині. Саме про таку дружину він і мріяв. Вирішили придивитися один до одного ближче. Анна почала приходити до Тараса в Академію мистецтв. Але тільки-но хтось з його знайомих навідувався до нього, він швиденько її випроваджував, ніколи не знайомлячи і не представляючи.
Прийшов 1861 рік. Бажання повернутися на батьківщину посилювалося. Здавалося, що в Україні й хвороби відступлять, і особисте життя владнається. Вже був накреслений і план майбутньої хати, віддано вказівку свояку Варфоломію Шевченку, аби купив на двері дуба і ясеня, а для підлоги — липи. Домовився з Анною заручитися, а потім повінчатися. Усе відбувалося таємно. Як переконливо стверджує Олег Вареник, посилаючись на архівні документи, заручини Тараса Шевченка і Анни Шарікової відбулися 15 лютого 1861 року. Батько Анни благословив їх образом "Святе Сімейство" художника Рафаеля. Цього дня Шевченко купив собі золотий годинник фабрики Тобіаса з золотим ланцюжком, який так пасував до весільного фрака. Цього ж дня поет написав свій останній вірш "Чи не покинуть нам, небого.", де він кілька разів звертається до Анни: "Моя сусідонько убога", "дружино святая!", закінчуючи словами про мрію, що збулася:
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу. Через десять днів, 26 лютого (10 березня н. ст.), Шевченко раптово помер, забравши у могилу свою останню таємницю.
Труну з тілом поета було встановлено в Академії мистецтв.
Вона була вся вбрана лавровими вінками. Художники робили останні малюнки з назавжди заснулого побратима. А скульптор Петро Клодт зняв з покійного поета гіпсову маску.
На похоронах були присутні Некрасов, Достоєвський, Костомаров, Куліш, Чернишевський, Салтиков-Щедрін, Лєсков, Михайлов, Панаєв, Лев і Володимир Жемчужни-кови, Пом'яловський і багато інших видатних представників культури. Герцен в "Колоколе" помістив некролог. За домовиною йшла юрба народу. Без кришки білий гріб несли на руках всю дорогу — від Академії до кладовища. Позаду їхали похоронні дроги, нагружені вінками. Над розкритою могилою лунали прощальні слова виступаючих друзів, студентів... В своїх спогадах про останню розлуку з Шевченком на цвинтарі в Петербурзі М.С. Лєсков зазначив один украй цікавий факт: "Найулюбленіша мрія поета здійснилась і голосно заявила про своє існування. Малоросійське слово здобуло право громадянства, пролунавши вперше у формі ораторської промови над домовиною Шевченка. З дев'яти прощальних промов, виголошених над могилою Тараса Григоровича, шість було сказано малоросійською мовою. З решти трьох промов дві були виголошені російською і одна польською, ніби на знак спільного горя слов'ян, які прийшли віддати останню шану малоросійському поетові-страдальнику".
Похований Шевченко був спочатку на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. А згодом, за його заповітом, прах весною того ж таки року урочисто перевезений на Україну і 10 травня 1861 року (22 травня н. ст.) о 7 годині вечора похований в Каневі на високому березі Дніпра (Чернечій горі), недалеко від тих місць, де він народився, виріс і мріяв оселитися. До настання темноти зборища людей — старе й мале, хлопці й дівчата — невтомно носили землю шапками, пеленами й пригорщами і насипали над батьком Тарасом величезну могилу, яка й нині розповідає тим, хто пливе Дніпром, що тут спочиває прах улюбленого українського поета.
Так здійснився його поетичний заповіт.
Згодом поховання Тарасове на Україні стало обростати легендами. Доводилося чути різне, як-от: в труні не він, а освячені ножі як символ визволення України. Не хотілось вірити у смерть Батька нації. Тож автор статті "Світло з Тарасової гори", що була надрукована в "Подільських вістях" до 150-річчя перепоховання Т.Г. Шевченка в Україні, Зоя Діденко, спростовуючи ті легенди, сповістила про таке.
У 1980 році жителька Канева Надія Цвинтарна (за походженням вона була циганка, партійна активістка, обіймала свого часу в районі всілякі номенклатурні посади) розповіла музейним працівникам, що перед спорудженням монументального пам'ятника Т.Г. Шевченку (відкритий 1939 року) створили комісію для визначення потужності склепу. Була необхідність додатково його зміцнити, аби майбутній пам'ятник своєю вагою не обвалив існуючого склепіння. Комісія складалася з представника НКВС, Цвинтарної та ще кількох осіб. Розкопали в одному місці могилу, прибрали частину стіни гробниці, складеної з валунів, що колись валялися по схилах Чернечої гори.
Члени комісії залізли до склепу через отвір першими, а Цвинтарна зачекала, доки його розширять, бо була жінкою при тілі. Всередині під стіною, на ослоні з дубових колодок, стояла велика дубова домовина прямокутної форми. Її розкрили. В ній знаходилась покрита червоною китайкою металева (цинкова?) труна з призматичним віком. За порадою активістки почали шукати ключа, який лежав десь під сподом на ослоні. Знайшли й місце відмикання у торці труни. Віко розчинилося в обидва від середини боки, як двостулкові двері чи розведений міст. Перед глядачами лежав Тарас Григорович, за словами Цвинтарної, "такий, яким його малюють", з майже натуральним кольором обличчя, повитий навкіс з лівого плеча широкою китайковою стрічкою (а це по козацькому обряду тих часів була остання честь, з якою сходив з цього світу вільний козацький лицар), на якій гарусом було вигаптувано: "Т.Г. Шевченко". В головах з одного боку містилася ікона, зображення на якій розібрати було неможливо, а по інший бік — спорохнявіла книжка (звичайно ж, "Кобзар"!), назву її також годі було прочитати. При світлі ліхтаря люди з острахом помітили, що через півхвилини-хвилину поетове обличчя раптово почало біліти дедалі дужче й дужче, а потім геть усе осипалось, оголюючи кістки.