А опісля інші примірники були вже набагато кращі. З усіх прижиттєвих видань творів Шевченка "Кобзар" 1840 року був найбільш привабливий зовні: непоганий папір, зручний середній формат, чіткий шрифт, рівний набір, продуманий розподіл тексту та його частини. Вдало розташовано посвяти. Цікава особистість "Кобзаря" — офорт на початку книжки за малюнком художника В. Штернберга: народний співець-кобзар із хлопчиком-поводирем. Призначення офорта —створити відповідний настрій, ввести читача в образний світ "Кобзаря". З м'яким, соковитим офортом вдало поєднується лаконічний шмуцтитул з напівсвітлим набором на ньому одного лише слова "Кобзар". У всьому відчувається піклування про те, щоб надати книжці гарного вигляду. І заслуга в цьому приписується передусім тому ж таки Гребінці.
Що текст "Кобзаря" зазнав правки в коректурі, сумніву немає. В цензурному рукопису "Кобзаря" був підзаголовок "Малороссийские песни и стихотворения". В друкованій книжці підзаголовка немає. Ясно, що його знято десь у коректурі.
Безпосередньо перед виданням збірки Шевченко написав спеціально для неї вступний вірш-заспів "Думи мої, думи мої...", який вмістив до початку "Кобзаря".
Тираж першого його видання навряд чи перевищував тисячу примірників (по-перше, тогочасний книжковий ринок був взагалі вузький, а для української книжки і поготів; по-друге, для уміщеного у "Кобзарі" офорту більшої кількості відтисків офортна дошка відбитків не витримувала).
Розійшовся "Кобзар" швидко. У книгарів він не залежався. Згодом у автора не залишилось жодного лишнього примірника, щоб задовольнити прохання тих, що просили книгу. Видатки на друкування "Кобзаря" були відшкодовані досить швидко, та ще й принесли видавцеві П. Марто-су прибутки. Сам же автор, як слідує із його спогадів, при розрахунках з видавництвом одержав непомірно малу винагороду.
Успіх "Кобзаря" у читачів був величезний. Жодне з попередніх українських видань не набуло такого великого поширення.
Ця невеличка книжечка з восьми творів молодого поета, недавнього кріпака, одразу ж поставила ім'я Шевченка на перше місце в українській літературі. "Кобзар" по-новому розв'язував проблему народності літератури, питання літературної мови й стилю. Ця збірочка представила небачені в українській літературі зразки досконалого володіння поетичною формою. Яскравий, свіжий, самобутній талант молодого поета признавали всі тодішні рецензенти, в тому числі і з реакційно-консервативних видань.
Заборона й вилучення "Кобзаря" після арешту Шевченка 1847 року зробила цю реліквію української літератури раритетом ще за життя автора. Повернувшись із заслання, не мав свого першого "Кобзаря" й сам автор.
Факсимільні ж видання "Кобзаря" 1840 року виходили 1914 року у Львові, 1962 року — у видавництві АН УРСР. Третє факсимільне видання "Кобзаря" 1840 року відтворює примірник, що зберігається у відділі рукописів інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України і вийшло вже в 1976 році у видавництві "Дніпро" (Київ). Воно якраз у мене і є.
Більшість сучасних українців, без сумніву, читала в тій чи іншій мірі вірші Шевченка, його прозові твори, бачила малюнки (якщо не в оригіналі, то в репродукціях). Впевнений, що вони читали і його безсмертного "Кобзаря", виданого у різні роки, де сам народ впізнав свою душу, свою історію і передчув своє майбутнє. Але тільки деякі читачі бачили копію "Кобзаря" 1840 року, яка, як дві каплі води, подібна на оригінал.
Я не збираюся детально характеризувати всю творчість Великого Кобзаря. Скажу лише, що крім віршів і поем, у нього є прозові і драматичні твори, щоденники, листи (а повне зібрання творінь Шевченка видавалося АН УРСР в 1963-1964 роках аж у шести томах). Щоправда, проза, як правило, написана автором не українською мовою (чому дехто із читачів сьогодні дивується), а мовою, що панувала в той час на розлогих просторах імперії, — російською. Власне таким чином Шевченко прагнув донести для най-ширших інтелігентних кіл Росії (серед яких на схилку життя став культовою особистістю) свої думки про мистецтво, про мораль, людські взаємини і вчинки, "про милую Украину" і навіть декому з російських друзів присвятив свої прозові твори, як от блискучу "Прогулку с удовольствием и без морали" російському письменнику Сергію Тимофі-йовичу Аксакову "в знак глубокого уважения". У художньому сенсі проза Шевченка на рівні творчості найкращих російських стилістів.
А зараз хочу зупинити вашу увагу на останньому творі Шевченка —"Букварі", про який знає нині далеко не кожний читач (у п'ятитомному зібранні творів 1978-1979 років його, по крайній мірі, немає). Яка ж історія написання і видання цієї книжечки?
Детальну відповідь на це питання дає Н. Околітенко в газетній статті "Остання Шевченкова книжка" ("Література та життя", №1, 2015). Ось як авторка написала на основі архівних матеріалів про Шевченків "Буквар".
До початку 1857 року в Києві діяло сім прогресивних нелегальних гуртків, у яких більшість членів були українцями. Вони пропагували твори Тараса Шевченка, а також по руках ходив герценівський "Колокол". І ось 14 вересня 1859 року ініціативна група так званих "галушкоїдів" звернулася до опікуна Київського навчального округу М.І. Пирогова з "прошением" дозволити їм відкрити в приміщенні Києво-Подільського дворянського училища недільну школу для хлопчиків тутешнього ремісничого училища, щоб доставити їм засоби до початкової освіти. Пирогов задовольнив прохання студентів, після чого недільні школи для дітей кріпаків, робітників та ремісників почали відкриватися в різних містах — не тільки при промислових підприємствах, а й при церквах і костьолах. І що цікаво, саме в таких школах запроваджувалася нова педагогіка, вільна від учительського деспотизму та схоластики, базована на розумінні людської психології, яка давала поштовх до самовдосконалення.
Влітку 1859 року в Україну приїхав Тарас Шевченко і проявив величезний інтерес до недільних шкіл. Адже одним із завдань Кирило-Мефодіївського товариства, до якого великий поет належав, було заснування таких шкіл, де навіть точні науки мали б викладатися українською мовою. Боротьбу за ідеали волі та правди на Землі поет пов'язував із поширенням серед народу освіти. Досить пригадати його вірш, щоб це зрозуміти:
І день іде, і ніч іде, І голову схиливши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?
На той час Пантелеймон Куліш вже випустив свою "Граматку" й переслав її до Нижнього Новгорода, де поет, який повертався із заслання, затримався, чекаючи від влади дозволу на проживання в Петербурзі, тож прочитав її. З цього приводу в щоденнику Тарас Шевченко лишив захоплені рядки: "Як гарно, розумно й шляхетно укладений цей зовсім новий буквар. Дай Боже, аби він прищепився в нашому бідному народові. Це перший промінь світла, що може проникнути в задавлену попами невільницьку голову". А у листі до Куліша Шевченко написав: "Граматка" твоя так мені на серце пала, що я не знаю, як тобі й розказать. Розкажу колись, як дасть Бог, побачимось, а тепер тільки дякую, ще раз дякую, і більше нічого".
Але навчальна Кулішова книжка мала один недолік: вона була надто розкішно видана, відтак і дорога: заплатити за неї 50 копійок міг не кожен. І Шевченко доходить висновку, що для безплатних недільних шкіл потрібна дуже дешева книжка з великим накладом і береться таку написати, ще й видати власним коштом. Але де взяти гроші? Для цього у вересні 1860 року на виставці в Петербурзькій
Академії мистецтв представляє п'ять офортів та автопортрет. На цій картині, яка зберігається в музеї Українського мистецтва, Шевченко зображує себе парубком у вишиванці, свитці й смушеній шапці, щоправда з дуже сумними очима. Який душевний стан спонукав його до відходу від реалізму? Невдале залицяння до Лукери Полусмак, від якої він почув "старий та поганий"? Чи передчуття близької смерті?
З цього приводу в "Русском художественном листке", що його в Петербурзі видавав Василь Тімм, написано: "Відомий малоросійський поет Т.Г. Шевченко виставив п'ять дуже вдалих гравюр і свій власний портрет, намальований олійними фарбами. Ми чули, що художник має на меті розіграти цей портрет у лотерею, збір від якої він призначив на видання дешевої малоросійської абетки. Від щирого серця бажаємо, щоб ця чутка підтвердилася і щоб задуманому Т.Г.Шевченком сприяв усілякий успіх".
І це побажання справдилося: за офорт "Версавія" Шевченка було удостоєно звання академіка гравюри.
Невідомо, чи автопортрет було розіграно в лотерею, чи за нього одразу заплатила гроші дружина молодшого брата царя Миколи Першого. Дуже цікава особистість! Колишня вюртембурзька принцеса Фредеріка Шарлотта Марія, перехрещена на Олену Павлівну, була жінкою виняткового розуму й енциклопедичних знань. Сам імператор називав свою невістку "вченим", до якого він відсилає "європейських мандрівників", та розумом царської сім'ї, а Олександр Пушкін писав про неї, що "при дворе она не ко двору".
За відгуками сучасників, їй "приносило щиру радість давати крила таланту-початківцю і підтримувати талант, який розвинувся". Під час Кримської війни принцеса мобілізувала на допомогу пораненим групу хірургів на чолі з Пироговим і створила першу в світі фронтову бригаду сестер милосердя — попередниць сучасного Червоного Хреста. Ще по ній лишилося Російське музичне товариство з його консерваторіями, "для чого Олені Павлівні за браком коштів довелося продати свої діаманти". Втративши чотирьох дочок, що померли маленькими, вона в пам'ять про них заснувала в Москві лікарню для дітей. А у селі Карпівка Полтавської губернії в Олени Павлівни був маєток, який вона вряди-годи одвідувала. Тож їй Україна була не чужа.
Отже, завдяки грошам невістки імператора Олени Павлівни Шевченко написав свій підручник. Чому буквар називається "Южнорусским"? Найімовірніше — з цензурних міркувань. Характерно, що сам Шевченко ніколи не вживав це слово.
Видання "Букваря" було скомпоновано для простолюду Малоросії малоросійської мовою, хоч і друкований він російськими літерами. Тож неприємності не забарилися. Коли Шевченко надіслав через довірених осіб книжку для продажу одвідувачам недільних шкіл Києва, Чернігова, Полтави та інших міст, то йому місцеві урядовці почали всіляко чинити перепони.