Бувало припаде до пахучих грудей Ярини, казиться від пестощів, грає конем добрим, а не чіпає. В ту ж ніч чомусь зомліли в любощах обоє, і одно одному віддалися. Взяв Іван Ярину просто, але молодо й любовно. А на ранок найшов її під мажарою: почепилася дівчина. І шкода робиться її, як нагадає, душа і досі болить. Стоять могили темними масивами постійні свідки минулого. Як зараз бачить Іван: отак до половини могили стояла лавою недоношена пшениця в ту ніч, за могилою, коло шляху, були мажари, далі полукіпки…
Коровки притомилися. Часто збочували. Іван їх підбадьорував то покриком, то батіжком. У других гонах уже мало бути їхнє поле. Припавши до полудрабка, він поглядав наперед. Охоплений спогадами, Іван не помітив, як минули одні гони і як коровки повернули на другу межу. Але що це? Чи сниться, чи дійсність? Він протер очи й підвівся. В темряві ночі він побачив маняк чиєїсь хури на своєму полі і якийсь рух. Шарпнув за рукав Зотя. Той, не кваплячись, піднявсь.
– Що, приїхали?
– Хтось бере снопи на нашому полі, – відповів Іван…
Та Зоть нічого не бачив, скільки не дивився в той бік, куди показував брат.
– То так тобі здалося.
Але в цю мить виразно фиркнула десь поблизу коняка.
– Чув?
Іван весь напруживсь і насторожився, а Зоть, як і не спав. Голова працювала ясно й логічно. Скочили з воза, коровки завернули з межі, а сами, взявши ґаблі[10], пішли навмання до свого поля. Старались іти тихо, але перепалена стерня, як навмисне, лущала, і вони примушені були робити зупинки: їм не хотілося, щоб чоловік той почув. Щоб краще роздивитися, іноді присідали до землі.
Потім вставали й знову шли. Минули Антоненкову смугу, ось уже й Сивакова півдесятина. Через три десятини їх поле. Вже виразно чулося сухе шелестіння снопів, хрупання коней. "Мабуть, харчує коней теж пшеницею", – подумав з болем Іван. Не було ніякого сумніву – підвода стояла серед гонів на Івановім полі, і хтось брав його власну пшеницю. Коли підійшли до Зотьової півдесятини, так побачили вже й хуру, що клалася…
– Ну? – притишено промовив Іван.
В цю мить збоку нараз блиснула блискавиця і освітивши степ білим світом. Іван потяг Зотя за сусідній полукіпок. Прилягли на колюче перехрестя півкопи й почали чатувати.
Ось від воза відділилась чоловіча постать, зупинилась, послухала, чуть чутно відкашлялась, і почала знову мостити снопи на драбиняка. Чоловік був сам. На возі клалась третя верства, а це значить, що добирає до копи. Шелест стиглої пшениці, як розряд електрики болюче бив по нервах. Чув Іван, що в грудях зайшлося скаженим стуком серце, а в голову вдарили кров’яні шуми.
– Що робити? – вагався Зоть.
– Йдемо до нього, – рішуче сказав Іван.
Він бачив і знав, що і цього року в нього знову крадуть пшеницю, і серце наливалося важкою, як металевий розчин злістю.
І двома тінями, поза полукіпками, вони пішли до чужого воза. Чоловік так захопився роботою, що не чув, як сторожко захропли коні, побачивши таємничі постаті, не звернув уваги на підозрілий хрускіт сухої стерні, і тільки тоді раптово й злякано оглянувсь, коли Іван махнув ґаблями над його головою.
– Ох… – гукнув чоловік з острахом, згинаючись до самої землі.
Розрахований без жалю удар залізних ґабель зі свистом вгруз йому в голову. Немов п’яний, чоловік випустив свої вилка і побіг, угнувшись до недобраного полукіпка. Новий удар збив його з ніг.
– Ах ти, сукин син!..
В чоловікові пізнали Мартина. Він лежав ниць на землі, і від болю скреготав зубами. Ніч слухала. А степ був, як могила мовчазний і темний, тільки коли-не-коли моргне в небі фосфоричним сяйвом здалека блискавка.
– Давай мотузку! – гукнув Іван до Зотя, не відходячи від Мартина.
– Хлопці! – промовив тихо Мартин і підвівся на руки. – Чуєте, хлопці?..
– Ач, покаявся як. А ти ж казав нам, що більше не будеш красти. Га? Ти ж клявся! – лаявся Іван, не слухаючи його.
І ще тише Мартин попросив:
– Простіть, хлопці… Дітьми клянуся, що більше не буду…
Зоть робив нашвидку петлю. Мартин вгадав по рухах Зотьових, відчув по жорстокому голосові Івановім, що йому готується відплата, і в твариннім жахові зірвався на ноги.
– Іване, Зотю… Братці… Дітей пожалійте! – заскиглив він.
– Ну, сволоч злодійська… – залаявся Іван і відпихнув ногою укляклого коло них Мартина. – Вмієш красти – вмій же, гаде, і вмерти.
Тоді він встав і, як привид, хилитаючись, закричав щосили на весь степ без слів і тоскно. Луною відгукнулась балка. Іван розмахнувся і ще раз вдарив.
– Не кричи! Правда, страшно? Болить? А нас хіба не болить? – промовив суворо Іван.
Витягли на межу і поклали впоперек.
– Їдь! – сказав до Зотя рішуче Іван.
І придушеним дзвоном заграли в стерні колеса. Рипіла снасть під тягарем золотої пшениці. Кректав віз, коли потрапляв у борозну, бо то цього року налило добре пашню. Мартин перекинувся на бік. Хотів скотитись, але Іван його знову поперек поклав.
– Лежи, бляхо, а то їй-бо приколю.
– Іване… Братіку… За батька рідного матиму… – застогнав, благаючи, Мартин, і заплакав у безсиллі.
А земля вже гула так близько. Хляпала підкова в котрогось коня.
– Помилуйте, хлопці.
Мовчанка.
Рвуть копитом коні шпориш і так ясно, так виразно й до болю моторошно дзвонять колеса. Зоть веде його коні за недоуздки і прямо керує на Мартина, що обкручений мотуззям лежить нерухомо, як колода на землі.
Іван спокійно чатує, щоб Мартин не скотився, щоб влучно по ньому колеса проїхали.
Мартин перестав плакати. Однаково не поможе. Він лежав покірливо й тихо. Щеміла голова від побоїв на тім’ї та муляла бік ключка від шнуровального мотузка. Над ним раз по раз спокійно в теплій височині літнього неба хтось бавився, розстеляючи золоту позлітку далеких блискавиць. І нагадав Мартин, що забув він Меланці сказати, де гроші заховано – коли загине, даремно пропадуть. Збоку чорним привидом стояв Іван.
– Іване, не помилуєш? – промовив востаннє Мартин.
– Ні…
Над головою захропли коні і стали. Буланий рвонув копитом затужавілу межу. На обличчя впав теплий подих коней.
– Буланий, красавчик… Коники мої… – заговорив ласкаво до коней Мартин. І нараз коні на весь степ заіржали, почувши голос господаря. Чорна постать Іванова раптом переломилась і на коні ліг удар ґабель.
– Но!
Мартин в безсилі рвонувся й злісно вилаявся. Ех, жаль, що зв’язаний, а то б він показав, як скотину бити. Коні обережно переступили його. Мартин повернувся на бік, намацав очима блискуче лезо тонкого колеса і піджав голову. Віз трохи зупинився, немов у задумі, коли наїхав на Мартина, наїжився на один бік, а потім зразу ж осів. Щось хрупнуло, як висушена тиква. Мартин витягнувся й ущух.
– Готовий! – сказав Іван, шпорхнувши ногою в розміжчену на м’якиш голову Мартина. Потім взяв за ноги і зволік зі шляху.
– Тепер уже не будеш красти…
Перекинули снопи на свій віз. Мартина прив’язали за ноги до його "лютерняка" і справили коней на хутір, сами рушили до села.
Із-за обрію вилазив кривавим колом ополосканий місяць. Падала роса, заводили свою пісню, суху й нудну, деркачі. Дощу так-таки й не було.
Мав швидко бути ранок, бо вже біліла витертими латками голуба крайка ночі там, де темніла смуга акації.
1927 р., м. Катеринопіль. Гуманщина