На п’ятий повернулася.
– Де пропадала?
– У тітки була. Я ж казала.
– Чудно. А Михайло ходив туди. Там сказали, що тебе не було.
– Він шукав? – помовчала. – Я казала, щоб нікого не пускали до мене. Що це ви, билися знову?
– Та він таке каже, що й купи не держиться, вже й бити не допомагає…
Увійшов Михайло:
– От нарешті спіймав вас.
– Погано ловили.
Сказала йому в своїй кімнаті:
– Спізнився ти.
Сказала, що невдала була операція.
– І нащо робила ти?
– Не знаєш. Ну й пояснювати не хочу.
Тихо стало. Далеко загуло на заводі, і чутно було, як, прорізаючи весняну тишу, відходив дачний робочий поїзд.
– Іди, Миша!
Мовчки держав руку.
Умовились, якщо все буде гаразд, то побачаться завтра…
А вечір весняний швидко падав.
На завтра вона не прийшла на умовлене місце. Довго чекав Михайло біля бетонного паркана… Сумно брів день. Пішов у читальню, повернувся додому. Почував щось непевне. Поспішав. Відчинила Галина.
– Де Катя?
Мовчить. Пішла в хату. Ні слова.
– Що з Катериною?
– Погано.
Як увійшов, ворухнула пальцями.
– Гадала, що не прийдеш. Сідай.
Гладив руку, а вона:
– Хороший…
– Ні.
– Поганий?
– Поганий.
– Дурний. Поклич Марійку. Вийди, Михайле, на хвилинку.
Недовго чекав, Марійка швидко вийшла.
– Про що ви балакали?
– Радила їй кинути Данила.
– Ти?!
– Я. Чого здивувався? Данило все старого не може забути. Він ще глибше її втопить. Коли б ти міг допомогти їй, а то Данило й так з неї повію робить. Всі ви однакові.
– Ні, Катю.
– Що, Катю? Там вона продавала тіло лише, а він душу в неї купити хоче.
– Я не про те. Навіщо зробила ти це?
– О, знову своєї.
– Скажи.
– Не хотіла дитини мати.
– Ти не зрозуміла… Чому ти не пішла до гарного лікаря?
– А, от про що ти турбуєшся… Як це схоже на тебе… Іди.
– Не сердься.
– Іди, кажу. Завтра прийдеш…
Ніч минула. Прийшов ранок, і вранці прибіг Данило.
– До Катерини пустіть.
– Не можна, – сказала Галина. Відштовхнув, вскочив.
– То ви казали Марійці, щоб пішла від мене?
– Я.
Лаявся, ногами тупав, загрожував, а Катерина лежала бліда й сказала Галині:
– От устану, може, тоді все влаштую, а Данила треба провчити трохи. Хай помучиться, а Марійка поживе в моєї тітки. Покличте… й лікаря позвіть.
Прийшов лікар. Подивився.
– Погано. Надії зовсім мало… Зайду ввечері.
Увечері сказав Катерині:
– Швидко ми вам полагодимо.
Головою мотнула:
– Ні.
Коли людина вмирає, то почуває себе самотньою, бо найкращий приятель скаже тоді, що поганий в неї шлях, і не піде за нею.
А Катерина знала, що вмирає. Вечір темним оком дивився знадвору. Іноді ловила Михайлову руку й шепотіла.
– Не хочу я, ой, не хочу…
Нахилився Михайло, питав:
– Чого не хочеш?
Як від сну прокидалася й казала своє.
– Так. Нічого. Поклади свою руку. Холодна вона… Гарно піти зараз степом, вітер там, а пам’ятаєш, як той рік ходили, як золото спадало з дерев і яка я була дужа тоді. Як мій гурток на заводі?
– Приходили хлопці вчора, питали, то ти не веліла пускати нікого. Нічого-нічого, будеш скоро героєм. Підемо в степ знову.
– А будеш любити, як я схочу?
– Буду… Лише скажи як…
– Ну, – безсило рукою махнула.
– Ну, що ж…
– Ну, що ж, коли ми інакше любити не можем ще. Галю, ти не будеш проституткою? А ти, Петро, не зробиш її такою?
– Що? – здивовано.
– Так. То Марійка казала. Михайле, ти знаєш, чому я зробила це. Аж до останнього, коли вже сиділа в лікаря, все думала, що цього не буде, а потім рішила з тобою порвати, а дитина б зв’язувала, я сама у всьому винна.
Катерина просила залишити її одну, а потім Галину покликала.
– Ці спали, а ці прочитай, а потім Михайлові колись віддаси. Поклич Михайла.
– Це ти? Зламало таки. Кинь. Все буде гаразд!
– Ну-ну, не дури. Я сама знаю, – знайшла сили жартувати: – Не цілуй нікого так міцно, ніколи: губи боліли… Миша, більше уваги звертай на ту, що любиш, силкуйся зрозуміти кожну маленьку думку її і вмій чути те, про що не кажуть, про що іноді мовчать.
Лежала вона така біла, струнка, а очи темні.
– Михайло, скажи щось гарне.
Що скаже він? Що вже осінь голубим небом задивилася у снігову воду? А вона сказала, очи світилися тьмяним блиском:
– …Надворі весна. Я скоро встану вже і ми підем з тобою у степ… по волошки. Як море він розкинувся… степ… мабуть, маки цвітуть? Що ти кажеш? Мені говорити не можна. Осінь на дворі. Всі ви злі, я не хочу мовчати…
А Михайло казав про весну, про блакить, про весну, що прийшла після зими, про степ. Вона слухала й вірила така бліда, струнка, а очи темні. Через дві години почала задихатися. Заспокоював. Подивилась з докором.
– Не бачиш хіба, що конаю?
Петро айстри приніс.
– Квіти перші хороші, – гладила їх.
А лікар казав: коли б ще не сухоти, то, може, і витримала би, а так організм надто слабий і багато крови загубила.
Почала в непритомності марити, казала, що скоро вся земля покриється квітами і буде так гарно, так сонячно і всі люди, як квіти. Потім знову дивилася ясно. Турбувалася про Марійку.
– Приходила, та ти спала.
– Скажи ж, Михайло, що весною, весною вмираю.
І Катерина знову почала бурмотіти блудними словами. Говорила, що скоро встане, що то нічого, що її не любили хлопці колись: адже приходили провідати її, значить і вона зробила щось…
А ранком її не стало.
ІІІ
Ховали на другий день. Випав перший сніг.
Як виносили, то здавалося, кудись поспішають ці. Не люблять люди, коли їм про смерть нагадують довго.
Михайло йшов осторонь, як чужий. Здавалося йому, що на всіх обличчях була радість, що то не вони вмерли, а Катерина. Ніби смерть така вже страшна…
Зовсім незнайомі зупинялися, питали, далі йшли, хто куди – в своїх справах… Так байдуже. Ніби Катерина вмирає щодня.
– Така молода…
– Ну, чому вони жаліють її так, ніби вона боялася смерти. Була Катерина, а буде земля внизу, там… – і лише тепер відчув Михайло, що вона – це весна… Увесь світ, а світ увесь новий – це вона. Відчув і одразу зрозумів її біль, що не давав їй злитися з життям… Пізно. Коли б хоч на тиждень раніш, не вмерла б вона. Він їй сказав би щось.
– І зовсім неправда це, – запевняв він когось. – Коси її стануть листям на дереві, а очи хмарами, що по небі линуть. – І стало так легко, був лише біль, що раніш не взнав він її…
А здається, що був коло неї так близько…
Коли грудки стукали об дошки й додому ішов з похорону, – був спокійний. Спати ліг рано й заснув міцно. Засипаючи, поставив як завжди будильника на шість.
Ранком прокинувся якось увесь зразу і відчув, що не побачить її ніколи. І це маленьке "ніколи" здавалося тепер таким страшним і безнадійно незрозумілим.
– Як так ніколи? Що за дурне слово?
У голові виникала певність, що от він зараз піде туди в степ, де ходили вони, й неодмінно зустріне її там.
Було сонячно й гарно надворі. Хотілося всміхнутися хмарам і сказати:
– А, здоров, Катерино, – потім до землі припасти, поцілувати її. – От я знов з тобою!
І така радість впала на нього, що в комуну прийшов, усміхаючись. Там Андрій подивився здивовано.
– Де Данило? – аби щось сказати.
– Не знаю… Ну, до побачення, мабуть, їду (саме в цю хвилину вирішив Михайло, що їде).
Дома речі склав, пішов спочатку брати відпустку, а потім до Петра.
Галя саме білизну полоскала. Мовчки сів, глянув на двері, що вели в кімнату Катеринину, і знову відчув себе самотнім: "ніколи".
І знову стало страшно, схотілося завити, по підлозі з криком полізти: "І як Галя може білизну полоскати". Сидів мовчки, не рухаючись, щоб не сталося чого. А нудьга, як біль у зубі, охопила все тіло.
– Поїзд в тридцять на дванадцяту…
Галя головою хитнула, ніби знала вже все.
Почала колисати колиску.
– А-а-а!
Позіхнула, уважно подивилася.
– Скоро приїдеш?
– Не знаю.
Знову головою хитнула, ніби так і треба. Посиділи тихо. Дитина плакала. Підвівся:
– Прощай! – Ще раз обдивився кімнату, глянув на двері Катерининої кімнати: – Можна туди?
Пішов. Сів там, голову на руки поклав… Постукала Галя:
– Час вже до поїзду.
Підвівся, схопив за руку, всміхнувся якось криво, спитав:
– Пам’ятаєш: ех, ти, Галю моя, комсомолочка! – Хотів ще додати щось, та рукою махнув. Галя повернулася мовчки й витягла щось з шухляди:
– Це вона залишила.
– Ні, не треба…
Пішов. Надворі темно було… По дорозі зустрів Петра. Той, як завжди, кудись поспішав.
– Виїздиш зовсім?
– Не знаю.
– Зустрів Данила, знову сьогодні пішла від нього Марійка…
– Та-а-к.
Йшли мовчки. Пройшли два квартали. Розмова не в’язалася. Тоді Петро почав прощатися.
– Ну, повертайся швидше.
Розійшлися – Михайло просто, а Петро повернув за ріг, додому.
Туман. Десь блимає зеленою зіркою трамвай. Над заводами ліворуч догорає сяйво. Було вогко й темно. Перехожі лаялись, потрапляючи в болото ногою. З неба сіяв дрібний, нудний дощик. Лише струмки дзвеніли так, ніби прийшла весна.
Михайло поспішав на поїзд. Враз якась темна постать виринула з імли.
– Підемо?..
Вдарило в голову. Подивився, скрикнув здивовано:
– Марійка!
Відскочила та:
– Я… я не впізнала.
За руку взяв, казав радісно:
– Ходім, ходім зо мною, – і потягнув з собою.
– Не хочу… Не піду з тобою.
– Та не бійся, не те…
Йшла покірливо. Привів на вокзал. Став до каси й міцно за руку тримав, ніби боявся: втече.
Вийшли на перон. Чекати довго не довелося. Сіли.
Марійка забилася в найдальший куток, вдарив другий дзвінок, поліз вбік вокзал.
Ось стоїть дівчина і комусь рукою махає: прощайте, прощайте.
Михайло вискакує до присінку вагона й кричить:
– До побачення!
Та здивовано дивиться, але Михайло, сміючись, іде в вагон і сідає поруч Марійки.
Порожньо. Майже нікого немає, і верхньої полиці підіймати не треба…
Закурює. Тягне в себе синій дим і дивиться спокійно на вогні міста, де було так багато гарного. Дивиться на Марійку і чує, як вона плаче.
Поїзд летить. То вище, то нижче дріт. Перша станція, друга, третя. Встала Марійка й пішла вмитися: фарбу зітерла; подумала: "Чи надовго ж".
– Ляж краще, тобі так незручно.
Слухняно, ніби боязко ноги простягнула.
Вкрив пальтом. Сів коло неї, а вона притулилася мовчки. Проходив кондуктор, подумав: "Закохані". Тихо розмову вели…
Коли Петро повернувся додому, Галина лежала, головою в подушку ховаючись. Він стомлено скинув пальто, стомлено сів коло неї.
– Чого ти, Галю?
– Тоскно. Приходив Михайло. Чекав на тебе…
– Знаю. Зустрів дорогою.
Сиділи мовчки. Надворі вітер шугав і гудів під стінками.
– От тепер ми з тобою зовсім самі: й Михайло покинув нас, – сказала Галя.
– Нічого, якось буде.
Закричала дитина.