Ніхто мене там не жде, і як на мене, то краще сувора океанська стихія, ніж ласкаво-вередливий берег.
— Овва!
— Що це ти завів, Василю? — озвалися хлопці.
— А те, що в морі мені краще, ніж на землі.
— Чому ж — адмірал Макаров теж твердив: у морі він почував себе, як вдома, а на березі — ніби в гостях. Правда, він був видатний флотоводець. Та й говорив не од відчаю чи розчарування, як наш Васько.
Я залишив ту придирливу компанію, не пояснивши, чого так думаю й почуваю. Та й що я міг їм сказати! Двома словами про все не розповіси, а оголювати душу не збирався.
Мене й справді переслідував сум і розчарування. Цьому була своя причина — на березі я залишив кохану дівчину. Вона мені слала радіограми в море. Слала колись, на "Садко", а не тепер…
Ми вже плани будували на майбутнє, мріяли про спільне щастя. Та, видно, не судилося бути в парі.
Коли я повернувся з плавання в Індійський океан, Наталка мене радо зустріла. Разом проводили час, не розлучаючись ні на хвилину. Та ця ідилія мені поступово набридла.
Що ж, я, мабуть, народився безнадійним моряком. З тих пір, як розкусив, що воно таке, плавання, довго не можу затримуватися на березі — тягне в море.
Знудьгований суходолом, я й звернувся ото у відділ кадрів пароплавства з проханням послати мене в рейс.
Спочатку Наташа сприйняла це за жарт. Навіть пішла зі мною в пароплавство.
— Знову в море? Васильку, так ти ж тільки-но повернувся, і ми, здається, домовилися, що ти працюватимеш на березі.
— Домовилися, — затинаючись, промимрив я. — Але я хочу ще трохи поморячити. Ставати на мертвий якір ранувато…
— Ну, знаєш! Я тебе не розумію, — розгнівалася вона.
А потім (що мене особливо вразило) заявила категорично:
— Отже, так — вибирай: або я, або море.
Наталка… Вона сама ходила в рейс на дослідному судні. Там ми і познайомилися. Що з нею сталося? Хіба ж можна диктувати іншому свою волю, змушувати мене робити те, чого я не бажаю!
Якби вона, відкинувши оту категоричність, по-жіночому ласкаво чи й хитрістю довела мою хибність, я б, можливо, й відмовився від задуманого. Примус, повеління завжди викликають у мене протест.
І от маєш! Я таки вибрав море, з Наталкою розцурався остаточно.
Кузьмичу хтось розповів про мій занепадницький настрій, про який я тоді мав необережність зізнатися хлопцям. От він і вирішив, мабуть, мене пропісочити.
— Ну, так хто ж тебе, земляче, так зле підсік під корінь, що ти шукаєш забуття в морі? Часом не та кирпата дівчина, з якою я бачив тебе у пароплавстві?
"Ах ти ж, старий хитрюго! — обуривсь я. — Навіть про Наташу знає…"
— То моя подруга, — ніби виправдовуючись, пояснив.
— Я так і подумав, — засміявся Кузьмич. — Бо на боцмана вона не схожа. Гарна рибка, — додав, — а тільки чомусь була дуже зла. Не шануєш ти подруг, завдаєш їм прикрощів.
— Шаную…
— Значить, вони тобою нехтують.
І я таки, добре це чи ні, розповів про все.
Боцман мовчки вислухав мою сповідь, не проронивши жодного слова.
Він вибрався з свого ложа. Ані пари з уст. Ніби мене й не було в каюті, почав одягатися.
— На жаль, нам пора, — нарешті сказав. — Океанологи ждуть… Історія твоя, Васько, — завів про почуте, — не така проста, як може здатися на перший погляд. Після того, як піднімемо буй, поговоримо. Гаразд?
На знак згоди я кивнув головою.
— От і добре, — поклав він мені руку на плече. — Ми з тобою, хлопче, з одного тіста зроблені — у тобі я впізнав себе, молодого.
І додав: — Запам'ятай: ніхто й ніщо не може людину збити з обраного шляху!
Коли я стояв на порозі, збираючись залишити каюту, боцман мовив:
— Прочитаєш на дозвіллі. Тільки нікому не показуй!
І, діставши з книжкової полиці якийсь товстий, зібганий зшиток, простягнув мені.
Я зайшов до себе в каюту, сховав у рундук боцманів папірус і хутко піднявся на палубу.
Там було людно. Океанологи вибирали останні вертушки.
Крильчасті лопаті гвинта з пристроєм-інтегратором внизу робили ті прилади схожими на невеликі опецькуваті торпеди.
Їхній циліндричний корпус, у середині якого містилися чутливі самописці, кріпився до троса.
— Обережно! — наляканий невдачею минулої ночі, бідкався начальник експедиції, коли матроси, узявши щойно підняту вертушку, переносили її на корму, в дерев'яні стойки.
— А ти чого стоїш? — помітив мене боцман. — Мерщій до роботи!
Я заходився допомагати хлопцям.
— Яка приємна прохолода! — говорив один з них, мов ляльку обійнявши вертушку.
— Хоч тут забудемо про спеку, — додав інший, і собі притискуючись до її запітнілого корпусу.
Вибрані з глибин прилади донесли в це сорокаградусне тропічне пекло рештки крижаного дихання безодні. Так відеречко, подумав я, спечної літньої днини приносить із глибокої степової криниці жадану прохолоду.
Невдовзі серед звивистих бриж, ніби хвіст химерної риби, показалося пласке грузило — ознака того, що вертушок більше не буде: всю серію піднято.
— Баста! — подав знак своєму колезі старший океанолог, той, хто з самого початку стежив за ходом робіт.
Електричне гальмо клацнуло, і лебідка змовкла.
— Де твої люди, Кузьмичу? Пора вибирати буй, — почувся з містка голос капітана.
— Люди готові, Євгене Петровичу, — озвався боцман.
— Ну, так не гайтеся! Нам сьогодні ще доведеться переходити на чергову станцію, а вона далеко.
Капітан спустився на палубу і слідом за океанологами з начальником експедиції пішов на корму. Тим часом ми взялися спускати шлюпку. Для того, щоб вибрати буй, спочатку треба гаком підйомної стріли зачепити за вушко скоби на його металевій горловині. З палуби цього зробити не можна. Тому кожного разу, як тільки дослідники кінчають забортні роботи, шлюпку майнаємо знову.
І ось вона на воді.
— Хочеш зі мною? — запитав Кузьмич.
— Звичайно, — відказав я.
— Тоді сходи в каюту, надінь рятувальний пояс — і мерщій сюди.
Через хвилину-другу я був екіпірований, як і належить моряку при зустрічі з океаном.
Шлюпка погойдувалася на дрібних хвилях, тицяючись носом у борт "Вихора". На ній стояв боцман і стерновий, матрос Йовенко.
Я спритно спустився по штормтрапу.
Над головою висло громаддя корабля. Його сталеві борти вберігають нас від найлютіших штормів, а тут ми віч-на-віч з океаном, нічим не захищені.
Я нахилився й, ніби до чола велетня, доторкнувся до води. Тепла, майже гаряча. В її глибині — чого ж я не сказав тоді боцману?! — там, де борт "Вихора" кинув густу смарагдову тінь, шастало кілька смугастих рибок-лоцманів.
Течія зносила і судно, й прив'язаний до нього довжелезним канатом буй.
Коли Йовенко відпустив кінець линви з надією підпливти до буя, шлюпку підхопили струмені й вона опинилася за кормою "Вихора".
— Куди це ви зібралися, блукачі?
— Чи не додому, навпрошки через увесь океан? — сипонули мотористи, вийшовши на палубу після обіду перекурити.
— Не ловіть гав — на весла! — скомандував мені і Йовенку Кузьмич.
Я сів на банку поряд з товаришем. За румпель стерна боцман узявся сам.
— Весла на воду! — відчеканив він.
Хвилі клали шлюпку з боку на бік, але ми таки її врівноважили.
— Навіщо ви віддали кінець? — побачивши, що ми відв'язали линву і тепер силкуємося протидіяти течії, гримнув капітан.
— Викидка, Євгене Петровичу, якою хотіли заарканити буй, до нього не дістала.
— Скоріше кінчайте!
— Гаразд.
І ось ми, пересиливши течію, нарешті добралися до буя.
Стоячи на кормі, боцман метнув викидку. Петля її зачепилася за крило антени, що була розташована зверху тієї велетенської металевої дзиги. Тепер шлюпка вже на прив'язі і ми можемо заводити кінець линви у скобу.
— А де ж вона, та скоба? — здивувавсь я, здалеку роздивляючись горловину буя.
— Як де?
— Її тут немає…
Схопившись за канат, підтягнули шлюпку.
Кузьмич оглянув горловину. На тому місці, де мало стирчати вушко, виднів глибокий розверзлий шрам.
— З м'ясом вирвало, навіжене! — вилаявсь боцман.
— А ми з Очеретним, фарбуючи борт, гадали: звідки на ньому така подряпина? — озвавсь я.
— Домайналися хлопчики! — зло відказав Кузьмич. — Так, чого доброго, взагалі судно можна протаранити наскрізь.
На "Вихорі" занепокоїлися:
— Чого ви не подаєте линву? Може, поснули!
Боцман пояснив, що сталося.
Доповіли капітану.
— Так що будемо робити? — гукнув Євген Петрович.
— Вихід один, — відповів Кузьмич. — Треба завести кінець під низ. Там є кільце.
Зійшлися на тому: підтягнути впритул до судна буй і потім пропустити кінець троса в його підводну скобу.
Цей день я згадуватиму не раз, подумки перебираючи хвилину за хвилиною…
Здавалося, високе, безхмарне небо, як ніколи, струмило свою всевладну спеку. Сонячна, золота повінь ущерть залила океан, і щогли судна нагадували зміїсті пасма, що раптом звелися над велетенським вогнистим багаттям.
І не було вже у цілому світі ні затишку, ані рятівної прохолоди. Та й чи залишився хто, крім нас, на планеті? Ми — жменька людей, кинута в безмежний всесвіт, який, куди не глянь, горить-полум'яніє, заливає очі нестерпно гарячою кров'ю.
До трагічної миті лишалося кілька хвилин.
— Ти, друже, тримай човен, — звернувся Кузьмич до Йовенка, — а ми з Васьком пірнемо.
Для того, щоб не підхопила течія, линвою прив'язалися до борту шлюпки.
Буй сидів, занурившись метрів на п'ять у воду. Ну, та ще його видовжений відросток з кільцем на кінці.
Отже, нам треба було подолати кількаметрову глибину.
— Я пірну на розвідку, — мовив Кузьмич, — а потім спустимося разом.
— Не затримуйтеся у воді! — порадив капітан. — Ану, хлопці,— звернувся він до матросів та океанологів, — беріть он ті уламки ящиків, жбурляйте вниз.
— А киш, киш, кляті! — почулося над головою.
Щоб наполохати — раптом вони десь причаїлися! — акул, хлопці кидали на воду усілякий непотріб. Ніхто не помітив, як у цей час кок Андрухович-Брюховецький вилив за борт відро недоїдків.
— Ну, я пішов!
Притримуючись за канат, Кузьмич пірнув. Коли хвилі вляглися, крізь синювату лінзу води ми побачили його внизу. На відросткові буя він намацував скобу.
За якусь мить з'явився на поверхні.
— Усе гаразд, — мовив. — Бери, Васько, кінець троса і гайда слідом за мною.
Так я й зробив.
…Спочатку відчув різкий дотик і поштовх у спину, ніби хтось лещатами стискав мої кістки. Потім біль перейшов у ноги. Біль, від якого я скрикнув, захлинувшись.
Вода виштовхнула, і я краєм ока побачив криваве небо й таке ж криваво-червоне сонце.
— Ой! — скрикнув Йовенко, угледівши на моєму обличчі кров.
— Вася, на човен! На чо…
Кузьмич, з'явившись на мить на поверхні, не встиг докінчити й слова, як тут же зник з очей.
Вода забарвилася в червоне.