Нічні ж роботи коло лебідок та на відкидному майданчику, звідки майнають батометри, вже скінчилися.
Усі, крім вахтових, спочивають.
Так принаймні було до сьогодні. І хоч цієї ночі гідрологи й не думали припиняти роботу — знизу чувся гомін, різке клацання електричних гальм на спускових механізмах, — я спав непробудно, як після маківки.
Ніщо не тривожило сну, хіба що видива.
Вони переносили мене то в рідний порт, де залишилися друзі, то в село, на Україну.
Я бачив засмучену матір. Вона стояла край воріт, вдивляючись у курну дорогу. Кликала: "Сину!" Я простягав руки, хотів її обійняти, але матуся кудись зникала.
Від болю стискалося серце.
Схвильований сновидінням, поривався звестись на ноги і відразу засинав, ніби провалювався у прірву.
— Васько, Васько! Скільки можна тебе будити?
— А, Кнопка… — спросоння пробурмотів я.
— Годі спати — час на вахту!
— Не шуми, Бесарабе, — остаточно прокинувшись, мовив я. — Зараз встану.
Глянув на годинник — пів на четверту. Таки пора. Шарашкін лютуватиме, якщо я спізнюся.
А все ж, замість того, щоб іти в ходову рубку, завернув на спардек.
В обличчя повіяв пестливий вітер. Дерев'яний настил звечора скатаної палуби, по якій я ступав босоніж, вологою прохолодою залоскотав підошви.
Світло від ліхтаря над відкидним майданчиком кружалом падало на воду, і в ній, немов хвостата рибина, погойдувався батометр.
— Оце все, що залишилося від спущених на глибоководні горизонти приладів, — зітхнув вахтовий гідролог Борис Козін.
— Значить, уціліло лиш те, що пішло на кілометрову глибину? — не вірячи своїм вухам, запитав начальник експедиції.
— Так, Іване Васильовичу, — підтвердив Борис, пропускаючи його повз себе на вузький забортний майданчик.
Професор — голомозий, схожий на Фантомаса чоловік, уважно оглянув блок, через який було пропущено трос. Велів вибрати слабину. Козін став до лебідки, натиснув на важіль — і трос зазміївся, потяг за собою іскристий ланцюг бризок, які, розпорошуючись, утворили райдужне віяло.
— Стоп!
Батометр зупинився перед кран-балкою, якраз над головою професора, що тепер нагадувала голову стародавнього звіздаря, з чудернацьким ковпаком на маківці.
Той прилад — півметровий циліндр — з двох боків посередині був прикручений гвинтами до металевої рами. Його порожнина, куди з глибин потрапляла для проб вода, автоматично закривалась клапаном. Знизу кільцевими захватами, а вгорі зажимом рама кріпилася до тросу, на якому прилади йшли в океан.
— Ось де собака заритий! — вигукнув Іван Васильович. І, звернувшись до Козіна, суворо запитав: — Хто був з вами на вахті?
— Мій напарник, Боженко.
Такий же, як і Козін, бородань, що разом з іншими гідрологами нині стояв збоку, від тих слів зіщулився.
— Боженко, боженько. Боже ж ти мій! — вибухнув професор. — Хотів би я знати: про що ви думали, виконуючи таке відповідальне завдання?
— Я… я особисто кріпив прилади, — несміло озвався Борис. — Вони…
— І нахімічили! — перебив його Іван Васильович. — Погляньте сюди!
Козін з Боженком підійшли до кран-балки. Побачили: сплюснуто зажимом трос; в одному місці він був пом'ятий, а з розриву стирчали, наїжачившись, сталеві дротини пошкодженого пасма.
— Це на тросі з верхніх горизонтів. Що ж тоді казати про решту, з придонними батометрами, вага яких особливо тисла на багатокілометрову линву!
Професор попросив подати йому палубну книжку — щоденник, у якому велися записи глибоководних робіт.
Квапливо пробіг очима перші сторінки… Ось номер сьогоднішньої гідрологічної станції, години початку й закінчення робіт. Далі йшов перелік серійного спуску кожного батометра зокрема.
Усе ніби так, як і повинно бути. Комар носа не підточить! Та досвідчений океанолог знав: його молоді колеги припустилися помилки. Вони не врахували того, що батометри, закриваючись, робили додатковий ривок, а отже, зайве навантаження на натягнутий, як струна, трос. Тому треба було майнати особливо обережно. Зажими взагалі не повинні стискати сталеві пасма, а їх, як на гріх, хтось прикрутив намертво.
Ось у чому була причина невдачі.
"Через верхоглядство цих бородатих телепнів і мою довірливість, — із прикрістю подумав професор, — втрачено цінні прилади, нанівець зведено стільки старань!"
Ще трохи я постояв на палубі, слухаючи невтішні слова. Потім, спохватившись, піднявся в ходову рубку.
Степан Очеретний, впередзорящий, уже стовбичив на крилі містка.
— Ти запізнився рівно на півтори хвилини, — докірливо показав на судновий годинник Шарашкін.
— Не лайте його — він додивлявся кольорові сни, — хихикнув Кнопка.
— Ставай до стерна, — наказав штурман. — Будемо рушати.
Я поклав судно на заданий курс. "Вихор" попрямував до діагоналі "трикутника", туди, де кілька днів тому океанологи поставили перші вертушки.
До самого ранку якась залітна птаха (найближчий острів — за сотні миль звідси) квилила в пітьмі. Кигикала тривожно, ніби віщувала лихо.
Розділ сьомий
НАПАД З ГЛИБИН
Так що ж бо зі мною сталося?
Коли після забуття й нестями я розплющив очі, побачив, ніби крізь туман, незнайомця в білому халаті.
— Живий! — долинуло до слуху.
По голосу впізнав: наш судновий лікар, Юрій Миколайович…
— Де я? — запитав, намагаючись підвестися з ліжка.
— Лежи спокійно. Про все дізнаєшся потім.
Прохолодна рука лікаря опустилася на моє ніби вогнем охоплене чоло.
Сонячні зайчики, вистрибуючи по білосніжних перетинках каюти, сліпили очі, паморочилась голова. Біль стискав груди. Ноги здавалися чужими — важкі, налиті пекучою отрутою колоди…
Що з ними? Від страшного здогаду, що їх взагалі немає, мене охопив жах.
— Де боцман?
Боцман, дорогий Кузьмич, завдяки якому я залишився живий!
І тоді, пересилюючи біль, я все пригадав…
За кілька годин, залишивши станцію, на якій безодня поглинула батометри, "Вихор" підійшов до буя з вертушками.
Хоч буй дрейфував, підхоплений течією, його знайшли майже відразу. Допоміг радіомаяк встановлений на невисокій металевій щоглі.
Як тільки судно зупинилося, океанологи заходилися піднімати вертушки.
Але то було вже не на нашій вахті.
— Ну, що, орли, гуляєте? — запитав боцман, уздрівши Степана Очеретного і мене на кормовій палубі, куди ми після сну вийшли перекурити.
— Як бачите, — непривітно відказав Степан, зручніше вмощуючись на ковзкому кнехті.[7]
— А, між іншим, справжній моряк на кнехт ніколи не сідає,— зауважив дракон.
Досмоктуючи цигарку, Степан мовчки пересів на в'юшку з тросом. Видно було, йому не терпиться заперечити. І він таки огризнувся:
— Ви, Кузьмич, не можете без нотацій! Так, ніби перед вами не моряки далекого плавання, а немовлята.
— Очеретний! — патетично вигукнув боцман, зводячи руки до неба. — Вінце анімос ірамкує туам кю цетера вінціс. Що значить: усіх ти зумів перемогти, здолай же і своє гнівливе серце.
— Здолаю коли-небудь, — похмуро відповів Степан, і права брова, як завжди, коли він збуджений, нервово засіпалася.
Я вже не раз помічав: настрій в Очеретного мінливий, немов вітер на морі. Він залежить від того, що Степанові скажуть інші. Похвалять — настрій у нього піднесений, веселий. Та щонайменшого зауваження не терпить. Вразлива персона! Такому важко серед людей, охочих до солоного слівця. А морякам, як відомо, дошкульності не позичати.
— Не ображайся, друже, — примирливо мовив Кузьмич, зрозумівши, що трохи переборщив.
— Гаразд, не буду, — великодушно погодився Очеретний.
— Якщо захочете, — звернувся до нас, — після обіду, поки на вахту, можете мені трохи допомогти. Хлопці виберуть вертушки, а ми піднімемо буй. А зараз — гайда в їдальню!
Коли ми кінчили обідати, боцман підійшов до нашого столика.
— Васько, я давно збирався з тобою поговорити. Ходімо! — узяв він мене за руку.
"Знову драконище заведе своєї!" — подумки посміхнувсь я.
Але моє припущення не Справдилося, хоч розмова й почалася з латини.
— Беатус іле, куі прокул неготііс, себто — щасливий той, хто позбувся клопотів! — вирік Кузьмич, пропустивши мене в каюту і зачиняючи за собою двері.
Боцманова каюта затишна, хоч і тісна. У ній Кузьмич оселився понад двадцять років тому, коли "Вихор" вперше вийшов у море.
Майже половину приміщення займала глибока, схожа на саркофаг койка. У шторм і хитавицю на такому ложі зручно — широка бокова планка вберігає від падіння на підлогу. Внизу навпроти койки — місткий дерев'яний рундук, в якому дракон тримає своє нехитре збіжжя: плащ, зюйдвестку,[8] стулки черепашок, інші дива морської безодні — подарунки для берегових друзів.
— Сідай, чого стоїш, — запросив.
Сам він ліг, розкинувши руки, у саркофаг.
— Вибач, Васько, трохи розслаблюся й перепочину. Навіть президент Кеннеді,— підморгнув, — перед відповідальним засіданням, кажуть, десять—п'ятнадцять хвилин обов'язково спочивав.
— Лежіть, ви мені не заважаєте.
Увагу мою привернула фотографія у саморобній рамці на книжковій полиці. Молода, вродлива жінка тримала на руках немовля.
Перехопивши мій зацікавлений погляд, Кузьмич глибоко зітхнув, але нічого не сказав.
— Ваша родина? — запитав я.
— Колишня, — знехотя озвався він. — Ну, та облишмо це! — мовив, переводячи мову на інше.
— Гаразд.
— То, значить, ми з тобою майже земляки: ти з півдня України, я — теж. Мати ж моя у вашім районі народилася. А що — хіба степ поганий, що ти проміняв його на море?
— Чому поганий? — питанням на питання відказав я, подумавши: "До чого він усе це плете?"
— Кажуть, Васько, ти вже чимало поплавав: і на "Буревіснику", й на "Садку".
— Правду кажуть, — відчеканив я, роздратований тим, що розмова звелася до моєї особи.
— Ну, а коли так, то чого ж ти, собачий сину, гартований штормами, відчаюєшся й панікуєш?
— Я?!
— А хто ж — звичайно, ти! — підтвердив Кузьмич, підводячись з ліжка. — Хто недавно заявив привселюдно: "Берег мені не милий! Краще нехай поглине морська пучина"?
— Он ви про що!
Кілька днів тому штурман послав мене в обхід по судну. Впоравшись, я завітав на корму, де підвахтові та хлопці з робочої бригади тихо про щось розмовляли.
— Приєднуйся до нашої гоп-компанії,— запросили вони.
— Не можу — вахта.
Але таки на хвильку присів.
Ну, звісно, про що у вечірню задумливу годину гомонять моряки. Про рідну домівку і тих, хто жде їх на березі.
Ото й вели хлопці розмову, згадуючи стежки-доріжки. Один розповідав про свою малолітню доньку, за якою він так скучив; другий вихваляв небачену вроду нареченої.
— Згоріло б воно, це море! — з гіркотою заявив підвахтовий Сергій Тупиченко, напарник насмішкуватого Кнопки. — Так тягне додому, хоч вовком вий.
— Ну й вий, — втрутився я. — А мене зовсім не тягне.