В пітьмі, просто неба, було справді гарно. Ніжний подув бризу лоскітливо пестив тіло, доносив пахощі острівної гущавини й водорослин.
Командир присів на бухту скойланої линви, що лежала в носовій частині судна. Але сон не йшов, дарма що в принишклій тиші заколисливо хлюпотіла вода, порипували щогли та снувалася, мов дивна місячна пряжа над головою, знайома змалку пісня.
То на кормовій палубі співали матроси.
Крізь дрімливе марення Коцебу впізнав голос одного з кращих корабельних канонірів. Він виводив мелодію, решта підспівувала.
Журливо снувалося над океаном про білокору берізку, що в полі стояла… Серце виповнювалося терпким смутком.
Чого ви так далеко, за тридев'ять земель, руські люди? — ніби запитувала пісня.
На очі непрохано набігла сльоза, і Коцебу присоромлено жахнувся — добре, ніхто його не бачить таким.
"А й справді — чого ми тут?" — подумки запитав себе.
Перед ним, ніби виринувши з мороку, постало все його минуле життя.
Морські пейзажі змінювали милі серцю прибалтійські гаї й луки, серед яких він зріс. Потім в якомусь космічному вихорі все злилося воєдино — море і рідне привілля, і він побачив себе на кораблі, під вітрилами, що мчали, розкрилені над степами.
То, здогадався Отто Євстафійович, "Надежда". На ній колись давно він, п'ятнадцятилітній, під командуванням легендарного Крузенштерна вирушав у першу російську кругосвітню експедицію.
Крузенштерн, Лисянський, Лазарєв — славні капітани… І вони, й інші вітчизняні мореплавці, ризикуючи життям, прокладали дорогу в невідоме, відкривали ще незнані острови. Приходили туди не з мечем і вогнем — несли добро і злагоду.
Тубільці добре пам'ятають, хто з чим приходив!
— Ось чого ми тут! — сам собі вголос відповів Отто Євстафійович.
Йому пригадалася зустріч на відкритому недавно архіпелазі Радак.
— Тотабу! Тотабу! — радісно вигукували тубільці його ім'я.
Обнімали, називали "айдара" — друг.
Вісім років тому Коцебу привіз на той далекий мікронезійський архіпелаг пагінці винограду, навчив остров'ян землеробству.
Є там звичай: на знак миру й дружби дарувати прибульцю пальмову віть. Тубільці подарували таку віть Отто Євстафійовичу.
Коли ж мореплавці збиралися в дорогу, командир російського вітрильника й собі, відчахнувши від гінкого пальмового деревця гілку, простягнув Ті старому вождю:
— На вічний мир! На злагоду!
Білокрилою пелюсткою корабель полинув над хвилями… І ось вони, люди великої Русі, знову тут.
Тропічна ніч минала. Пасма темряви над океаном рідшали, ставали дедалі світлішими, ніби їх хто, розчесавши, підфарбував цитриною.
— Отто Євстафійович, земля! — почувся голос дозорного матроса.
Була шоста ранку. Коцебу глянув на море. Праворуч, на північному сході, де край неба полум'янів, лежали, оповиті первісною тишею, острови.
Вони були прекрасні — таке можна побачити хіба що уві сні. З океанської безодні прямо по курсу корабля, здавалося, розкинула крила жар-птиця. То над повінню низькорослої прибережної гущавини розпростерлися, виблискуючи в променях сонця, віяла пальм.
Островів було багато; вони ніби один за одним пливли в далеч океану, і ті, далекі, губилися за видноколом в ранковій імлі.
Острови щастя…
Їх назвали іменем Ешшольца. Відомі вони й під іншим іменем — Бікіні.
…Бікіні. Яке страшне слово!
Розділ другий
КІЛЬКА СЛІВ ПРО СЕБЕ
Звати мене… А втім, яка різниця, як мене звати! Просто овіяний солоними вітрами матрос океанського судна, який…
Все ж негоже бути безіменним, як той містер Ікс з відомої оперети. Хоч і в нього, здається, було ім'я.
Тож називайте мене Васько Гайовий.
У перекладі з грецької Василь, кажуть, цар. Зовні я, правда, мало на царя схожий, особливо після поневірянь на далеких островах. Худий-прехудий, на одну ногу припадаю, а по щоці, від скроні до підборіддя, шрам в'ється.
Портрет, що й казати, непривабливий. Проте не завжди ж я був таким.
Сам я родом з України, степовик. Село, в якому народився, на межі з посушливою Таврією. Спечно влітку, дихнути нічим, — мовби отча земля з дитячих літ готувала нас до випробувань у тропіках.
Край наш колись Диким полем звався. Навперейми з вітрами гасали там половецькі коні та об щити нападників брязкали мечі нескорених прадідів.
Від тієї спорохнявілої давнини кам'яні скіфські баби залишилися. Стоять обіч дороги, схрестивши на животі руки, посивілими очима вдивляються в прозоре степове марево. Ніби когось виглядають із походу.
Щовесни, кинуте дбайливими руками, зерно лягає в пухкий чорнозем. Напившись дощів, колоситься нива.
Моє перше, заповітне море, мої голубі кораблі…
За все золото світу найдорожче — хліб. Тому-то люди і вкладають у нього стільки хисту й снаги.
Я пишаюся тим, що душу мою сповнило степове бентежжя і в жилах пульсує невхолола кров.
Гадалося: виросту — теж хліборобом стану. Та людині, видно, замало одного життя, щоб вона могла як слід зрозуміти себе. Загадкова підсвідомість, кажуть, до пори до часу приховує й наше справжнє покликання.
У цьому я переконався особисто.
Хоч я й веселун, безтурботний, проте завжди до всього своїм розумом дійти прагну. І в себе вдивляюся зірко. Виважую, значить, потаємні порухи, подумки перебираю їх. А бачте, навіть не здогадався, що в глибинах душі, причаївшись, жив нездоланний потяг до моря.
Те почуття й узяло гору. З діда-прадіда степовик, я став моряком.
Уже пізніше, коли в далеке плавання вирушив, до рук потрапила якась старовинна книжка. Без початку й кінця, отже — без назви й імені автора. У ній я вичитав дивний вислів: "Плавати по морю необхідно, жити — не так уже й обов'язково".
Не знаю, кому як, а мені той афоризм сподобався. Бо, скуштувавши гіркого матроського хліба, вже не уявляв собі життя без моря, дарма що воно жорстоке й принесло мені стільки лиха.
Де я тільки не побував, ступивши на палубу океанського корабля! Холодні арктичні моря й вічнотеплі води; північ і південь, захід і схід.
Спочатку із гідрографами на невеличкому судні ходив. Щоб не вгасав огонь й освітлював дорогу таким, як і я, бурлакам, до віддалених маяків Курил і Камчатки балони з горючим газом, ацетиленом, підвозив. У Берінговому морі плавав, ліс транспортував у Японію.
І ось опинився з океанологами на далеких меридіанах, у тій частині земної кулі, куди рідко хто з моїх співвітчизників потрапляє.
У Тихому океані тисячі островів. Архіпелаги на південному заході звуться Меланезією, тобто Чорними суходолами. Далі на північ простягнулися пасма коралових атолів. То Мікронезія, світ дрібних острівців, на які мене закинула доля.
Ви, мабуть, погодитесь, що інколи навіть незначний випадок може круто змінити наше життя. Прикладів тому безліч, хоч би й мій сумний, вистражданий в бувальцях досвід.
Я помітив, що сліпа випадковість приходить до нас крадькома або ж налітає, як буря. І завжди несподівано.
Так неждано-негадано спіткала вона й мене в тому останньому рейсі.
До кінця плавання лишалося півтора місяця. Судно, на якому я працював матросом, мало повернутися до рідного берега. І воно таки вернулося. А я… Думав його випередити! Та вийшло навпаки.
Розумійте, як хочете, — був то збіг обставин чи фатальна неминучість. Одне скажу: якби я тоді не залишив свого "Вихора" й не пересів на інший корабель, можливо, усе склалося б інакше й мені не довелось би корити долю за її підступність.
Випадок. Обставини. Доля.
Я саркастично посміхаюся. Тепер уже немає ніякого значення, кому з них віддати перевагу — випадку чи обставинам. Фатальне коло замкнулося.
Розділ третій
ВАХТА
Ніч минала.
Стомлений тропічною задухою, яка не спадала навіть перед світанком, я стояв за стерном у ходовій рубці.
На сон о цій порі хилить особливо. Досвітня вахта, що починається о четвертій ранку, не дає спочити: ніч — не ніч, і вдень заснути ніяк.
Навколо залягла тиша. Після штормів, невідчепних супутників плавання у високих широтах, неправдоподібним здався мертвий штиль. Пасат і той притих — безгоміння. Лобате чоло океану було помережане дрібними брижами, що їх утворила течія.
Гвинтом бурунячи воду та злегка погойдуючись на хвилях, "Вихор" долав милю за милею.
Переобладнаний з малотоннажного риболовецького сейнера в дослідне судно, він залишався таким, як і був, — всюдисущим блукачем, якому не страшні ніякі шторми.
Бо хіба ж здатні хвилі покласти на борт Іванця-киванця! А "Вихор" і був саме таким вертким киванцем. Хоч би як хилився з боку на бік, все одно повертався в попереднє положення, як це не раз уже траплялося в буряну погоду далеко в океані.
Звичайнісінький тобі сейнер-всюдихід. Ось тільки всередині корабля дещо змінилося. На місці колишніх трюмів тепер за невисокими перетинками туляться одна до одної каюти-лабораторії, а під ними широчіє склад із стояками для вертушок і батометрів.
За допомогою тих приладів океанологи вивчають морські течії й беруть проби забортної води. Беруть з різних глибин і в різних широтах.
На цьому судні мені й випало вирушити в далеке плавання.
— Воля твоя, — сказали в пароплавстві.— Можеш відмовитися, адже ти недавно з рейсу. Одних відгулів он скільки, та ще відпустка.
— Словом, на цей експедиційний черевик ми тебе не змушуємо, — інспектор відділу кадрів поблажливим поглядом зміряв мене з ніг до голови. — Розуміємо: спокійніше на пасажирському або торговельному тиховозі. Та у нас зараз людей чортма — літній сезон, усі на курортах. Як бачиш, і з підмінного екіпажу послати нікого, — додав він, гортаючи якісь папери.
Треба — значить, треба. Я погодився, хоч і просився не на експедиційне судно.
— Молодець! — обійняв мене той канцелярист, чоловік у потертому флотському кітелі, мабуть, сам колишній моряк.
Моєю новою домівкою став "Вихор".
У рейс збиралися недовго. Через кілька днів і відчалили.
В океанологічну експедицію посилають по кілька кораблів. Єдиний хіба що всесвітній блукач "Витязь" ходить одинаком.
З нами вирушив "Гідролог" — суденце, менше за "Вихор". Та про нього потім…
Ми перепливли буряну Сангарську протоку, крізь шторм пробилися у північні широти. Гнані бурею, від Алеутських островів спустилися вниз і майже місяць прасували океан за тропіком Рака, вподовж двадцять четвертої паралелі. Океанологи вивчали субтропічну конвергенцію — могутній потік води, що відмежовує Північно-Тихоокеанську течію від Північної Пасатної.
Так принаймні пояснили океанологи.
Потім "Гідролог" попрямував до островів Палау, а "Вихор", закінчивши роботу біля рифів Крузенштерна, взяв курс прямо на південь.
Пустельні води океану залишилися позаду.