Буруниста течія, підганяючи корабель, несла його далі й далі на північ.
Зіпершись на фальшборт, полковник вдивлявся у пооране хвилями узбережжя. Проте рідного берега так і не уздрів. Настрій від цього зовсім зіпсувався.
Та ось корабель наблизився до протоки Сойя кайкіо[13]. Пагористий, ніби спина страховиська, мис притишив навалу вітру. Хвилі вляглися, хлюпливо перешіптуючись унизу.
Десь за кілька миль од корабля несподівано блимнув маяк. Огонь погас, знову зажеврів. Сімурі здалося: то підморгують йому. Рідний Хоккайдо був же зовсім поряд.
Сутінки волохато лягли на воду. В небі викруглилась пляма місяця.
Запанувало таке умиротворіння, ніби світ, який давно конав у корчах війни, вщерть переповнився первісною тишею. Ні сліз, ні крові…
Сімурі чомусь спали на думку в'язні, піддослідні загону "731", яких він бачив на одному недавно збудованому об'єкті. Їхнє тіло, густо вкрите виразками, кровоточило. Гинули вони в муках.
Цей спогад, одначе, не в'язався з довколишньою ідилією, і Сімура, відігнавши його, заходився споглядати виднокіл.
Голубуватий серпанок огортав береги. Місяць піднявся майже в зеніт, розхлюпуючи молочно-біле сяйво. Полковник звів очі до неба. З уст мимоволі зірвалися слова:
У небі місяць такий,
Мов до кореня дерево спиляно:
Свіжий видніється зріз.
То був хокку, невеличкий пейзажний вірш стародавнього лірика Басьо.
Японці вміють шанувати прекрасне, глибоко й тонко відчуваючи природу. Але хокку, продекламований цим прислужником насильницької смерті, прозвучав як глузування над величчю природи й над усім сущим на землі.
Жорстокість, змішана з мрійливістю, робила обличчя Сімури огидним. Так хижак, розтерзавши жертву й сповна вдовольнившись нею, стає "голубинно-лагідним".
Призначення на острів Сюмусю старий вояка сприйняв як належне: солдат імператора завжди повинен іти туди, де необхідний. Хоч, правда, на задвірки імперії Сімура плив знехотя. Єдине, що зігрівало душу, — там, у каюті під сімома замками, — невеличка, інкрустована перламутром скринька.
З боків на ній видніла знайома панорама: конус Фудзі[14], покруч дерев по скелястих уступах, крихітні пелюстки вітрил на тлі голубого моря.
Кришку, теж розузорену перламутром і покриту лаком, прикрашали три мавпочки, які затуляли вуха, рот і очі. Напис — стовпець ієрогліфів, виведений поряд, проголошував так звану мудрість кікадзару, івадзару й мідзару: нічого поганого не слухай про злу мавпу, нічого про неї лихого не говори, ба навіть не дивися!
У таких ларцях японці зберігали талісмани! Ха! Яка сентиментальність! Полковник давно втратив віру в символи, крім, звичайно, віри в силу меча й золота.
"Кен[15] долає ворога. Але там, де безсилий навіть меч, золото все ж бере гору. Бо з грішми не можна загинути і в пеклі, а без них людина — мов човен без вітрил", — думав Сімура.
Проте не дріб'язком, не жалюгідними сен чи навіть рьо[16] наповнив свій ларець заповзятливий хоккайдець. У скриньці лежав справжній скарб: золоті обручки, годинники, перли, інші коштовності — всі ті речі, які Сімура правдою й неправдою придбав, а точніше — награбував в окупованій Маньчжурії й Кореї.
Він, не питаючи, брав усе, що йому подобалося й мало цінність.
— Ха! — як завжди, вигукував насмішкувате й водночас войовниче. — Полоненим китайцям і корейцям коштовності більше не знадобляться — багатьох із них чекають експериментальні лабораторії загону "731". На крайній випадок — катакомби острова Сюмусю.
І от полковник сам опинився на далекому архіпелазі Чисімо-ретто.
Після лагідних південних широт, напоєних пахощами субтропічних дерев і квітів, це була справжня північ: ночі холодні, океан непривітний, а в щілинах гір сніг.
Служба службою, проте якби не ці награбовані скарби, було б зовсім кепсько.
Схопивши чемодан, в якому лежала заповітна скринька, Сімура хитливим трапом зійшов на берег.
І тут трапилося те, що додало йому чимало радості.
— Здрастуйте, сенсей![17] — уклінно схилився перед ним якийсь незнайомий солдат.
— Мукудорі! — не повірив своїм очам полковник.
— Так, Сімуро-сан, це я, — посміхаючись, озвався солдат.
Полковник домовився з вахтовим офіцером самохідної баржі, на якій служив Мукудорі, і той його відпустив до вечора.
Кімнату Сімурі відвели в будинку, розміщеному біля підніжжя скелястого пригірка, неподалік від води.
На протилежному боці протоки лежав великий острів Парамусіро то із затишною бухтою, на березі якої була військово-морська база Касівабара.
Виселок. Пірси. Пришвартовані військові кораблі, переважно сторожовики й торпедні катери.
Праворуч, через протоку, підвівшись із синяви моря, височіла гора — вулкан.
Сімура впізнав її відразу: фотографії часто друкувалися в газетах і журналах.
Кілька років тому, після тривалого мовчання, вулкан прокинувся. Виверження було таке сильне, що од вибуху на підводному схилі виріс новий острівець — Такетомі, названий на честь моряка, який його вперше угледів.
Дядько й племінник усенький день провели разом. Згадували рідні місця, полковник розповідав про далеку Маньчжурію. Навіть випили пляшку саке[18].
— Хай![19] — захмелівши, вигукнув Сімура, дізнавшись, що племінник возить в океан полонених. — Їх треба топити всіх без винятку — велика японська імперія від цього стане ще міцнішою.
Для Сімури почалися звичайні, пов'язані з будівництвом секретних об'єктів будні. Доти, підземні тунелі, резервні склади з провіантом та боєприпасами.
Ласий до грошей і наживи, на цьому злиденному острові полковник, на жаль, нічого не міг придбати, щоб примножити свої скарби. Голодранці-полонені і тільки. Не буде ж він грабувати земляків, японців!
Малозначний випадок порушив його спокій, надовго вивів Сімуру із рівноваги.
Одного разу групу полонених, які завершили прокладку таємного тунелю, гнали на пірс, де вже чекала готова вирушити в океан баржа.
Поклавши руку на бильця сходин. Сімура стояв біля трапа, розмовляючи з племінником.
— Швидше! Швидше! — підганяв полонених унтер-офіцер.
Приречені на смерть повільно сходили на трап. І раптом — замішка: щось їх затримало. Сімура озирнувся — перед ним стояв щуплий, вкрай виснажений копач. Щось знайоме здалося в його обличчі.
— Ти не воюєш, ти носиш прикраси моєї дружини. — спокійно мовив незнайомець, показуючи на руку Сімури з перснями, всіяними діамантами.
Таке сказати самураю![20]
Аж тепер здогадався полковник, хто цей зухвалець. Сун, кореєць Сун.
Нараз перед очима постали тісні квартали Сейсіна. Понад рік провів Сімура в тому місті. Якось у багатих кварталах робили облаву — виловлювали непокірних. Облави завжди вабили солдатню: можна було дечим поживитися.
Знаючи схильність Сімури до наживи, його давній приятель, однокашник по військовій школі, підполковник внутрішньої служби Кіносіта запропонував поїхати з ним разом.
— Ловити золотих рибок, — підморгнув він.
Ловля справді була багата. В будинках, на які налетіли карателі, знайшлося й золото, й дещо інше.
У торговця Суна натрапили на тайник із коштовностями, серед яких й оці два масивних, з діамантами, персні.
Самого Суна солдати тоді забрали, й Сімура не знав, що з ним сталося. Можливо, розстріляли чи кинули у концтабір.
Що б там не казали — світ тісний! Бо хіба можна було припустити, щоб аж тут, на далекому острові, сталася зустріч?
Як він глянув на Сімуру! Скільки презирства в тих словах. "Ти не воюєш, ти носиш прикраси моєї дружини…" Краще б Сун ударив полковника або плюнув йому в обличчя, ніж казати таке, — воїн імператора чутливий до образи.
Коли по трапу відмелькали взуті в солом'яні варадзі ноги, Сімура, ніби між іншим, звернувшись до племінника, попрохав:
— Від мого імені скажи начальнику, щоб цього аго[21] топив останнім. І кілька разів.
— Гаразд, сенсей.
Так і зробили: Суна із зв'язаними руками опустили за борт. Дали хід машині. Кореєць на довгій линві волочився за кормою, аж поки захлинувся.
Вийшло, як і забажав Сімура, — страшне покарання за образу, завдану японському офіцеру. А все ж гіркота від того прикрого випадку з корейцем лишилася, подекуди нагадуючи про себе й засвідчуючи Сімурі його людську нікчемність.
Що вони хотіли, до чого прагнули самураї, роздмухуючи пожежу війни та завойовуючи чужі землі? Щоб Японія була багатою? Але ж на чужому горі щастя не збудуєш, а прагнення до волі й незалежності не спопелиш і не віднімеш.
Якщо від рисового колоска лишити одне-єдине зернятко, то й воно проросте й завруниться.
— Я знаю, хлопчику, тобі нелегко, — вислухавши нарікання Мукудорі на службу, співчутливо говорив Сімура. — Щоразу бачити смерть, чути зойк і плач — це все одно, що самому помирати й кожного разу народжуватися знову. Проте іншого виходу немає: або ми їх, або вони нас.
Правда, ніхто не збирався японців нищити, губити націю. Просто полковник шукав для себе й свого племінника виправдання, "обґрунтовував" звірства й жорстокість.
Мало-помалу дядько приколисав вагання, що закралися в серце племінника, й Мукудорі вже не мучили докори сумління.
— Не знаю, що б я робив без вас, сенсей! — розчулено зізнався Мукудорі.
Вони дедалі більше ставали однодумцями. Вишколений, загартований вояка, Сімура, немов мисливець собаку, повчав племінника.
Тепер Мукудорі без вагання вирушав у рейс.
Усе сталося неждано-негадано: Сімура раптово занедужав… Вони довго не бачилися. Коли після чергового рейсу Мукудорі завітав до нього на квартиру, одразу й не впізнав дядька — так той змінився. Обличчя висохле, пожовкле, в глибоко запалих, каламутних очах якийсь дивний, потойбічний погляд.
— Дядечку…
— Присядь, хлопчику, — кволим голосом озвався Сімура.
Мукудорі опустився на солом'яний татамі[22] біля розсувної перетинки, за якою лежав хворий.
Вони говорили недовго — розмова дядька стомлювала. І те, що почув Мукудорі, вразило: надії на одужання не лишалося. Сімура готувався до смерті.
— Шкода, що не побачив рідні, — сказав. — Та все ж боги милостиві — вони послали тебе… Ось, Мукудорі, — дістав він з-під подушки щось важке, загорнуте в картате фуросікі[23]. — Коли мене не стане, воно буде твоїм — я передаю його в надійні руки.
Через кілька днів полковника вирішили відвезти в глибину острова, на один з аеродромів, який підтримував повітряний зв'язок із Хоккайдо. Але не встигли Сімуру повантажити на автомашину, як він помер.
Скарби, награбовані ним, дісталися племіннику.
Чого тільки в тій скриньці не було! Мукудорі, побоюючись, що в казармі хтось може викрасти, переніс її з острова на скелю.