Там, у носовій частині, – лебідки.
Ще вранці я стояв біля стерна на останній вахті. А ось тепер, з півдня, у робочій бригаді. Анукін поки що спочиває: стомився, бідолаха!
Курбатов стає біля лебідки. Петраченко розв’язує відтяжки – довгі мотузки, що втримують стріли, які підніматимуть з палуби буї. Мене боцман тримає на побігеньках: подай йому то молоток, то свайку. Сам же клопочеться над кінцями: зрощує багатокілометровий трос з якорем унизу, яким припне над цією улоговиною сейсмоакустичний буй.
На цьому місці ми поставимо один буй, за кілька миль від нього – другий. Самі ж відійдем на значну відстань. Отже, утвориться прямий трикутник. Коли з судна кинемо вибухівку, гідрофони, встановлені на буях, приймуть звукові хвилі, які, пронизавши товщу морського дна, повернуться назад. Хвилі ці неабиякі розвідники. Їм вдається "зазирнути" під дно.
А потім ці показання – швидкість проходження звуку в земній корі – зафіксовані гідрофонами, передаватимуться на "Витязь". Спецапаратура прийме їх. Розшифрувавши хвилі, вчені довідаються, де що лежить під морями-океанами, які корисні копалини там є, а водночас вималюється і рельєф дна.
Курбатов дає команду вмикати лебідку "на підйом". Здригнулося судно: стріла з гаком на тросі раптом підняла буй, і він, як велетенська акула, повис угорі.
– Майна!
Помаленьку, аби не зачепити борт, опускають його на воду.
– Рубати кінці!
І буй одчалює від судна.
– Щасливого плавання!
Пройшовши ще з десяток миль, опускаємо другий, самі ж відходимо від нього, бо при глибинному сейсмічному зондуванні чим далі буї від місця вибухів, тим глибше в дно проникають звукові хвилі, отже, тим більший район досліджень.
– Сейсмічний трикутник збудовано. "Артилерія" – до бою!
Капітан піднімається на місток.
Малим ходом судно йде на північ.
Настала ніч. Проте на судні ніхто не спав.
З гучномовців лящало:
– Підготуватися!
Потім знову:
– Десять… дев’ять… п’ять… два… нуль – бомби за борт!
Корму підкидало; здригалися перебірки, а машина, мов з переляку, раптом затамовувала "подих". Колонада води здіймалася за кормою високо в небо і так само раптово падала, розходячись від того місця широкими колами.
– Ні акул, ні риби, хай йому чорт! – лаявся Григорій Касянович. – Усе порозганяли.
Потім ми зупинились – іхтіологи таки наполягли! Сачки, сіті, хватки – все за борт. Риболовля в розпалі.
Я чимало знав рибалок, але таких затятих не стрічав. Навіть уночі, коли всі сплять, Касянович виходить на "промисел". У його лабораторії десятки банок, де в розчині формаліну змії, кальмари, спрути – повсякденний улов рибалки.
Коли судно лягло в дрейф, Касянович знову взявся за своє: опустив за борт електролампу – з кількаметрової глибини вона жеврів, мов око химери. Сам же з сачком у руці чекає на здобич.
Ніч. Від сяйва електролампи, що йде з глибини, вода синя-синя. На світло збираються більші й менші рибки. Сачок за борт – і вже, дивись, в ньому щось є: кальмар, змія чи якогось дивовижного забарвлення коралова рибка.
Радіє Касянович, аякже – така вдача! А хлопці кепкують:
– Усю живність виловить старий. Моря спорожніють.
На палубі он звивається двометрова акула. Іхтіолог добиває її молотком по голові, та вона, клята, живуча.
Нарешті Касянович розпорює акулі черево і з шлунка виймає кілька рибок та… корок з-під шампанського.
– От жаднюга! – каже. – До того ж з головою видала серед нас любителя чарчини. Речові докази! – І він показує корок.
Знову пролунало:
– Тихий вперед!
Прогримкотіло, як і раніше, сильно й глухо. Сейсмоакустики все мацали дно котловини… З поверхневим тралом, що волочився за кормою, підняли паростки мангрового дерева. Пагінці не встигли закріпитися за грунт – прибоєм їх віднесло в море. Це теж потрібні експонати для дослідників-природознавців: по них вони дізнаються, які ж придонні течії струмують тут.
В ехолотній вистукували апарати.
– Ну, чаклунко, що ти сьогодні відкрила: гору яку чи вулкан?
Невеличка, по-хлоп’ячому підстрижена, схожа на підлітка дівчина відриває погляд від апарата, де на довгій паперовій стрічці (електроімпульси, послані з корабля, дотикаючись дна, вертаються назад) проступали темні, хвилясті обриси підводного рельєфу.
Це – Наталя, науковець геологічного загону, наймолодший член експедиції, яка не раз уже вирушала досліджувати океан.
Вахтування Наталі в ехолотній збігається з моїм біля стерна. Та й після вахти дівчина працює в лабораторії.
– Прикро буде, – сміється, – якщо якусь гору відкриють без мене.
І Наталя – на чатах. Коли ми пересікали Південно-Китайське море, вона помітила вершину доти невідомого вулкана.
Моє запитання застає дівчину в ту мить, коли ехолот засікає непередбачені глибини. Сподівались надибати гірське пасмо; океанологи готувались навіть до штурму, а виявилось…
– Що ж, доведеться пошукати інше місце, – каже вона.
Хребет вздовж улоговини, витягнутої з півдня на північ, кінчався. Власне, його пересікали глибокі поперечні прірви. А тому й не вдавалося простежити розмірів самої западини. Чи з’єднуються розгалуження підводного хребта з материковим суходолом, теж було неясно. Над цим і билися вчені.
Десятки разів міняли курс, вздовж і впоперек сновигаючи морем. З ехолотної повідомляли:
– Під кілем глибина тисяча сто метрів.
Та не встигли підготувати апаратуру до спуску, як Наталя сповістила інше:
– Глибини збільшуються до трьох тисяч.
Під нами лежала незвідана країна, в якій западини змінювались високими горами; країна, розміри якої вчені й прагнули з’ясувати, – кожен, звичайно, доступним йому способом: одна група вимірювала гравітаційне поле Землі; інша проводила сейсмоакустичну розвідку.
… За бортом на тристаметровій відстані волочився кабель, з двома, як риби, плавцями. Зарубіжні океанологи гондолу цю так і звуть – фіш, тобто риба. У пій – датчики, від яких до лабораторії тягнеться дріт. Коли судно рухається, датчики фіксують коливання магнітного поля Землі. Це поле в прямій залежності від земної кори, що й дає можливість з’ясувати, де які корисні копалини лежать.
Увечері сейсмоакустики зібралися на раду – підбити підсумки роботи в Андаманському морі.
– Які висновки можна зробити? – спитав Юрій Непрочнов і, помовчавши, відповів – Глибинне зондування проведено на короткому профілі. Та все ж після опрацювання матеріалу ми довідались про характеристику фундаменту осадочних товщ: дно улоговини Андаманського моря – полога рівнина, товща осадків півторакілометрова, під нею кристалічна основа.
Дані ці потрібні для розгадки геологічної історії моря, виникнення якого багато геологів схильні віднести до порівняно недавнього – третичного – періоду, і що воно утворилося на місці опущеного материка. Це поки що – гіпотеза. Її треба або підтвердити, або спростувати.
НАД ПРІРВОЮ ЯВАНСЬКОГО ЖОЛОБА
Здрастуй, батечку-океане! Бо це вже океан – Бенгальська затока, його невід’ємна частина.
Високе блакитне небо вражало пустинністю. Вже кілька днів ані хмариночки. Сьогодні ж на обрії, мов обриси далеких берегів, з’явилася ледь помітна смуга. Ми йшли їй назустріч, і вона все чіткіше проступала на тлі надвечірнього неба. Потім підійшли ще ближче і розгледіли: легкі, перисті хмари, схожі на каравели часів Магеллана, спроквола пливли на схід.
А ми йшли на захід – день, другий, третій…
Хлюпотіла вода, заколисуюче, тихо. Десь із темряви, нізвідки – з безвісті, підводилися хвилі і так само потаємно, з тихим шелестом зникали у загадковій водяній пустелі.
Поруч з кают-компанією, біля дошки оголошень, юрмилися науковці: вивісили розклад дослідницьких робіт наступних днів – те, що передбачалося виконати на 18-му градусі північної широти, тобто в Бенгальській затоці. Тут же висіла й карта Індійського океану, власне, його дна.
Це був липі начерк підводних земель. Океанське дно поставало то широкими, розлогими долинами з шпилями підводних гір, що стирчали над його рівним ложем, то пасмами гірських, на тисячі миль витягнутих хребтів з поперечними прірвами-западинами. Хребти ділили океан навпіл. Тому й звалися вони Серединно-Океанійськими.
Ось один з них, Східно-Індійський. Він починався десь в південній півкулі землі, за 35 паралеллю, і, мов рубець по щоці, тягнувся через увесь океан – аж до Бенгальської затоки. Обабіч нього лежали улоговини й западини: "Західно-Австралійська, Центральна, Кокосова. Огинаючи західний берег Суматри, Яви та десятки, сотні інших, менших, островів, розлігся Яванський (Зондський) глибоководний жолоб, над яким ми збиралися працювати.
Що вони, ці хребти й западини, є, людство вже знає. Знає в загальних рисах. Тепер ішлося про те, щоб довершити ескізний портрет океанського дна.
Перед науковцями "Витязя" стояло завдання: з’ясувати, де в Бенгальській затоці кінчаються відроги Східно-Індійського хребта та який характер має західне закінчення Яванського жолоба.
– У цьому ми, здається, схожі на скульпторів, – мовила Наталя, розглядаючи карту. – Для людини спочатку океанське дно було загадковою, безформною масою. З цього матеріалу й заходилися ліпити портрет океану. Ще кілька зусиль – і портрет буде готовий. Так що плавання, хлопці, не розвага, а "Витязь" – не яхта для прогулянок, – зауважила вона.
Розклад робіт складено, враховуючи кожну годину, кожну хвилину.
Хвиляста лінія, що вимальовувалася на стрічці ехолота, – донний профіль, – свідчила про нерівності дна і про те, що судно над улоговиною.
Ми стояли на палубі – біолог Юрій і я. Недавні буруни, підняті стрічними течіями в Кокосовій протоці, вляглися, і вода була тиха-тиха. У пітьмі вона палахкотіла, наче охоплена пожежею. Горіло море, палала вода, особливо тут, обабіч "Витязя", розсічена його форштевнем.
– А знаєш що це? – спитав Юрій.
– Світіння.
– Так, світіння, вірніше – біолюмінесценція. Світло, випромінюване мікроорганізмами. Бо у воді сяє все: бактерії, водорості, молюски, риба. Світіння моря виникає при окисленні люциферина в сполученні з іншою речовиною – люциферозою. Деякі організми здатні самі виробляти ці речовини, у деяких є спеціальні органи, в них і містяться бактерії, що світяться. Та поки що ми не завжди можемо відповісти на питання, чому світяться мікроорганізми. Приміром, знаємо, що так звані риби-вудильники світяться, аби заманити здобич; глибоководні кальмари – навпаки, в хвилину небезпеки своїм сяйвом – рідиною, яку вони плюхкають в очі противникові, – захищаються від нападу.