От ми й заходилися вивчати. Зараз на географічних картах чимало хребтів, улоговин, гір, відкритих нами тієї далекої осені. Це і хребет "Витязя", і улоговина Дерюгіна, і підводна скеля Академії наук, і багато інших.
Усі експедиційні спостереження: лягли в основу його кандидатської дисертації, удостоєної премії імені академіка Вавилова.
Згодом було ще чимало експедицій.
І нині, слухаючи його розповідь, я уявно оглянув пройдений океанологом шлях. Позаздрив такій долі. Та й хто б не позаздрив.
Плескотять хвилі, од поштовхів, що йдуть знизу, від двигуна, здригається судно; вібрують перебірки, порипують щогли – знайомий, милий серцю гомін. На палубі всі витязяни, примостившись хто де зміг, слухають звіт начальника експедиції.
Голос Гліба Борисовича ледь долинає до мене – я дечого не розчув. Тоді запитую Наталю.
– Що таке мантія? – озивається вона. – Гаразд, слухай. У тебе, – каже Наталя, – в наметі я бачила не один десяток кокосових горіхів. Навіщо тобі стільки – не знаю. Та річ не в цьому. Візьмімо один дозрілий горіх, в якому молоко затверділо, перетворившись на копру.
Коли його розсікти навпіл, як це робиш ти, ласуючи смачною копрою, постане картина, що дасть можливість у розрізі глянути на земну кулю. Уяви собі: земна кора – то шкаралупа горіха. Вона теж складається з кількох шарів. Це її верхній покрив, або так звані осадочні породи – пісковики, глина, базальтовий і гранітний шари. Але шкаралупа горіха лише кілька сантиметрів завтовшки, а товща земної кори кілька десятків кілометрів. На суходолі – п’ятдесят-сімдесят, під океанами оболонка буває навіть і п’ятикілометрова.
Далі, – терпляче, як сумлінний учитель, тлумачить дівчина, – розбили ми кокосовий горіх; під шкаралупою в ньому тверда шкірка – оболонка, а ще нижче – м’якуш. Під земною корою лежить багатокілометрова товща – мантія. Її поверхня, яка перебуває під земною корою, зветься поясом Мохоровичича – по імені югославського геофізика, що її відкрив… Мантія, як шкірка велетенського горіха, містить у собі земне ядро. Про земну кору люди вже дещо знають. Та ядро і мантія для нас – таємниця. Ви чули, – Гліб Борисович розповідав, – у мантії, за припущенням учених, формуються всі корисні копалини планети. Вона, ніби комора, яку ми й намагаємося відімкнути. А пошуки в океані – це означає, що ми підбираємо десятки і сотні ключів до неї. Можете пишатися, – підводячись з тенту, мовила Наталя, – ви – свідки того, як людині вдалося, нарешті, відвоювати у мантії уламки загадкової речовини – перидотитової магми. Бог земних надр Плутон цього разу скорився нашій волі: краєчком ока ми зазирнули в його країну, глянули в очі земної безодні.
Так, ми були свідки цього! Я записав про це у своєму щоденнику. "… Дивний океан. Голубе безмежжя, сліпуче сонце. Тепер уже ні штормів, ані злив, як це було донедавна. На тисячі миль безгоміння. Лиш іноді з-під форштевня випурхне зграйка летючих рибок, пролетить над водою, плюхнеться вниз – і знову тиша".
Опускаємо широку металеву трубу, що важить майже три тонни. Гудуть електромотори, порипують блоки – труба підходить до дна. Глибина – чотири кілометри.
Ось труба торкнулася дна. Зверху на ній кілька важких тягарів – під тиском їх і завдяки своїй вазі труба вгризається в грунт. Спуск, почали вранці, а на борт підняли це знаряддя тільки пізно ввечері.
– Увімкніть прожектори! – чути знизу.
Промінь вихоплює. гурт людей – тих, хто клопочеться біля труби. Мені з ходового містка видно, як кілька чоловік пригвинчують шланг із забортною водою. Під тиском води з протилежного боку труби вичавлюється довга ковбаска грунту. Два геологи підставляють під неї металевий жолоб. Потім, як бессараби мамалигу, ниткою розрізають той грунт на шматки.
У попередні рази грунт, кажуть, був глиняний, сьогодні ж він спресований, закам’янілий.
– Неабияка вдача! – радісно гукають.
– Що за улов?
– На відміну од попередніх проб, ця набагато цінніша: грунт надзвичайно давній!
– Раніше ми піднімали його там, де течії намулюють осадки в океані. Нині підняли грунт місцевого походження, зветься він коколітовим. – І геолог поніс скарби до лабораторії.
Хтось необачно відкрутив кран – з труби виповзло кілька метрів грунту. Під нього не встигли підставити лист – покришився. Тепер учені по крихітці збирають "його", відновлюють колонку в тій послідовності, як її було піднято на борт.
Глибока ніч. Та геологи все ще розрізають колонку на частини, нумерують. Протерши начисто скляні трубки, наповнюють їх грунтом, герметично закупорюють. Експонати треба довезти в такому хімічному стані, як піднято з дна, бо на відкритому повітрі під впливом кисню хімічний склад грунту може змінитися. І тоді вся робота зведеться нанівець.
Скоро розвидниться, а вчені ще й не збиралися спочивати.
– Виявляється, рельєф Аравійсько-Індійського хребта, – проходячи повз геологічну лабораторію, чую, каже Гліб Борисович, якого обступили науковці, – це скелясте гірське пасмо, а глибока рифтова долина – не що інше, як тріщина земної кори. Із спостережень інших експедицій на серединно-океанійських хребтах відомо, що з такими долинами зв’язані високі магнітні. аномалії. Звідки вони? Припускали, ніби в цих тріщинах до поверхні землі піднімається глибинна речовина мантії – перидотитова магма. Донедавна її нікому не вдавалося зібрати, та й сейсмічним зондуванням ніхто що не довів, що ця речовина може виходити Тут на поверхню. Правда, під час попереднього рейсу "Витязя" у рифтовій долині нам поталанило дістати кілька уламків серпентініту – породи, яка утворилася від перидотитової магми. А тепер ми иідняли цілі брили цього серпентініту! Лишається з’ясувати, чи справді це вихід на поверхню глибинної речовини землі… Породи на зразок серпентініту тут утворюють суцільний масив і земна кора розірвана, а мантія підступає до самісінької поверхні, ледь прикрита тонким покровом осадкового та вулканічного матеріалу.
… Радист наш трохи помилився, оголосивши, що ми йдемо у Занзібар. Насправді наш курс – Кенія.
ЛЮДИ З ПЛАНЕТИ ОКЕАН
Судно капітана Кусто "Каліпсо" ми бачили тільки на кіноекранах. У нашій країні демонструвався його чудовий фільм "Голубий континент" про підводні експедиції в Атлантику і Середземне море. Книга Кусто "У світі безгоміння" для тих, хто захоплюється підводним спортом, стала настільною…
Ті з нас, витязян, хто в масках і ластах занурювався в незаймані води тропічних островів і коралових атолів, вважають себе палкими прихильниками першої в світі "людино-риби" – Жака-Іва Кусто, винахідника металевих легенів – акваланга.
І дороги наші схрестилися.
Коли "Витязь" стояв над Аравійсько-Індійським підводним хребтом, з Океанографічного центру в Монако сповістили, що експедиція капітана Кусто проводить підводні кінозйомки в районі Сейшельських островів. Але ні на Сейшелах, ні поблизу східних берегів Африки, куди ми поспішали, зустрічі не відбулося. "Каліпсо" пошкодила гребний гвинт, її лагодять у кенійському порту Момбаса.
На щастя, і наш "Витязь" має бункеруватися в Кенії.
… Коли над водою розтанула світанкова темрява, я, глянувши із свого "циганського" намету вниз, був вражений: усе навколо від води до самого неба було якесь зелено-смарагдове. Можливо, іншим це забарвлення і не впало б у вічі, але ми, люди, які місяцями бачили тільки неймовірну голубінь океану, коли навіть сонце здавалося голубим, – найменше відхилення в барвах, до яких звикло око, було особливо відчутне. "Витязь" ішов вузькою протокою, і густо порослі джунглями береги кинули на воду свою буйнозелену тінь, смарагдова повінь розлилася всюди, захлюпнувши і небо. Це була Африка.
Чорний континент. Берег мужніх і багатостраждальних. Край первісної величі матінки-природи. Протяжно тужлива пісня і танок біля багаття. Серед густотрав’я стежки, стоптані слонами, жирафами, іншою звіриною. Мовчазний Кіліманджаро, його сніги, оспівані Хемінгуеєм. Все це буде пізніше, коли вирушимо в глиб країни, а зараз…
Біля горбатих берегів, пірси яких затінені зеленими верховіттями, бачу тісно згуртовані кораблі й кораблики: таким колом, кажуть, стають і слони, сходячись на відпочинок. З рейду, де пришвартувався "Витязь", усе видно, як на долоні.
Але я ще більше здивувався, коли штурман показав на невеличке білобоке суденце і назвав його: "Каліпсо".
Між двома середньої величини теплоходами кораблик здавався ляльковим. Річкові пароплави, що курсують по Дніпру, – велетні порівняно з ним.
І от ми на його борту.
Там, в океані, ми давно на "ти" з самими дійовими особами, що виступають у фільмах Кусто: кальмарами, кораловими рибами, черепахами, акулами. На тілі декого з нас "артисти" ці залишили свої вічні автографи. Тепер же познайомимося і з тим, хто так талановито знімає цих океанських "кінознаменитостей".
Палуби завалені підводними скутерами, човнами-малятками, клітками, що оберігають кінооператорів під водою від хижих акул… Тут щось ремонтують пошкоджене, фарбують. Наш прихід відриває людей від роботи. Нас обступають тісним колом засмаглі, стрункі французи.
Судно сидить так низько у воді, що здається, ніби ти сам зливаєшся з нею і тебе не відмежовує від океану багатометрова товща палуб та перегородок, як на великих кораблях. Що ж, це цілком виправдано: з такої низької корми, озброївшись аквалангом, дуже зручно по трапу зійти прямо у воду! А коли штормить і хвилі, б’ючись об корму, не дають змоги спуститися, дослідники виходять в океан через водолазний погріб, люк у днищі судна. В – носовій частині глибоко у воді – кабіна з кількома ілюмінаторами. Коли судно у відкритому морі або біля островів, де немає каламуті, з кабіни можна розгледіти щонайменшого мешканця глибин. Тільки от зараз нікого не видно: і скільки б я не вдивлявся в одутлий ілюмінатор, нічого не розгледіти, лише скаламучена вода портового узбережжя витріщає свої зеленаві русалчині очі.
Мені подобається твоє ймення – "Каліпсо"! Гомер в "Одіссеї" розповів легенду про німфу Каліпсо. На широкому димарі корабля Жака-Іва Кусто емблема – гомерівська німфа, яка обганяє дельфіна.
По всіх закутках "Каліпсо" мене водить кінооператор Жорж Барськи, Юра, як він відрекомендувався.
Пригадую кінокадр з "Голубого континенту". Кусто і його товариші мчать під водою на мініатюрних скутерах, полюючи на рибу.