Вогнисте вариво палило всяку стеблину. Здавалось, не могло вціліти ніщо живе. Та ба!
— Минулої весни, — сказав кремезний чоловік, — я особисто стелив тут шлях. А бач, проросла трава. Спухирила, плечима підняла асфальт — і потяглася до сонця.
Проходячи там, я помітив, як на старій бруківці крізь щілини справді вибивались зелені паростки. Напоєні земними соками, вони виявились сильніші за камінь.
І я подумав: ось взірець життєлюбства!
Образ тих пагінців згадався мені немарно. Тож я й розповів про них хлопцям: нехай, скиглії, знають — навіть трава бере своє, а ми ж — люди!
Друзі, бачив, повеселішали, геть відігнали похмурий настрій.
— Ай справді, чого журитись? — озвався Окань. — Все стане на своє місце. Ти, Солоний, геній, що навів нам той приклад.
Геній чи ні, а сказав так, як воно є. Узбережжям ішли ми зараз утрьох до західного краю Кілі-Кілі.
Звідси добре було видно увесь атол. Оточивши довкруг лагуну, присадкувато підвівшись над водою, зеленими цятками лежали вдалині коралові острівці. До найвіддаленішого, розташованого на протилежному кінці лагуни острівця, де того пам'ятного і нещасливого для нас дня висадились наші товариші, — далеченько: крізь голубий серпанок видніли лише верхівки пальм.
— Кілометрів десять, — на око прикинув я.
— Якщо не більше, — додала Наташа. — А отже, нам туди не дістатися.
Паганель короткозоро озирнувся: без окулярів він не бачив навіть сусіднього острова, що простягнувся за кілька кілометрів від Кілі-Кілі.
Коли ми пливли сюди човном, то бачили зовнішній вигин цього суходолу.
— Атоли, — докинув Адам Варфоломійович, — як правило, оточені широкими кораловими поясами, що оберігають острівці від руйнування. Тому до них не підійти навіть на легкому, з малою осадкою човні.
Може, й атол Туамако в інших місцях має захисний бар'єр, але тут, де ми зараз перебуваємо, коралове кільце розірвано, й до самого острова від нього іде вузький прохід.
На протилежному березі протоки кущисті чагарі, розсипані крихітні острівці, почорніле каміння, неглибокі вирви.
То відплив оголив підводну смугу прибережжя — зону літоралі.
А тут, ліворуч, гостро вклинюється в протоку західний край Кілі-Кілі.
Тому що постійно владарюють припливно-відпливні течії й шар води кожного разу покриває плаский мис, на ньому жодного деревця. Зате далі, понад лагуною, — гущавина.
Уже в перші дні на острові я помітив, що тамтешня рослинність одноманітна: мангри, казуарини, пальми, з повітряним корінням пандануси, два-три деревця папайї — от і все.
— Нічого дивного, — погодився Паганель. — Як мені відомо, таке спостерігається на всіх атолах — рослинність бідна, складається не більш як з двох десятків чагарників і напівчагарників. Та ще з отих названих вами дерев.
Видно було, як з прибережжя та й з самої лагуни відплив, ніби велетенський насос, відкачує дедалі більше води. І це, внутрішнє, озеречко — лагуна, й зовнішні, що оточують атол, підводні рифи по краях помітно міліли, оголювались. Зорові відкривалась таємнича картина океанської безодні: різноманітні корали, уламки брил, ковбані.
— Бачиш, на зовнішньому рифі серед поля живих коралів каміння? — запитала Наташа.
— Бачу, — глянувши на лобаті, що лисніли під сонцем, валуни, сказав я.
— Ті брили звуться головою негра. І підняло їх з дна штормом.
— А я ще подумав: точнісінько голови велетнів.
— У тебе, Солоний, — насмішкувато додала моя супутниця, — мислення, як і в Оканя, образне.
Поки ми з Наташею розглядали голомозе, безладно розкидане каміння, Адам Варфоломійович у прибережній смузі збирав якісь корінці. Він також виловлював з лагуни невеличкі, товщиною як олівець, деревця, що вертикально плавали у воді.
— Це паростки червоного мангра, — пояснив він. — Точніше, визріле насіння, яке у вигляді маленького сформованого деревця з гілок впало на воду. Отже, щоб прорости, насінню мангра не треба землі — досить і повітря. Вже потім, — вів далі Паганель, — цей тоненький "олівчик" своїм вістрям увіткнеться в мул, закріпиться в ньому, швидко проросте. А ось це, — показав мені Адам Варфоломійович галузку, — турнефорція. Її зарості — перед нами.
Трохи вище росли невисокі кущі. Ми наблизились, сподіваючись крізь них продертися, — суцільною стіною гущавина перепинила нам шлях.
Доведеться кляту турнефорцію обійти. І ми подалися вздовж лагуни.
"Що ж, гербарій, — подумав я, — річ потрібна, але боцман послав нас не по корінці та вершечки: слід шукати джерело".
Не встигли ми ступити й кроку до приліска, під яким виблискувало болото, як з кущів щось наполохано шугнуло. Ще крок — і знову; по листю ніби залопотів дощ, довкола сипонули великі сірі бризки. Одна влучила мені в обличчя, і я встиг її схопити.
— Наташа! — скрикнув. — Та це ж риба.
— А, — знаюче мовила дівчина, схилившись над пійманим дивом, — ти й справді, Васильку, вдачливий. Тобі до рук потрапила риба-стрибунець. На відміну від інших риб ця, — пояснила, — здебільше перебуває на суходолі, бо її органи дихання, що водночас є і зябрами і легенями, кисень можуть добувати як з води, так і з повітря.
Оце то чудо-юдо! Вгорі над головою, ніби лампочка на шахтарській касці, булькате око. Воно дивиться на мене зло й здивовано.
Рибка забарвлена в коричневе; плямисті візерунки по боках, пояснила Наталка, допомагають стрибунцю добре маскуватися на заболоченій місцевості, в мангрових джунглях.
— Біжи! — сказав я і випустив з долоні рибку.
Полонянка на мить завагалась, а потім, мов на ноги, ставши на пружні, видовжені бокові плавці, з допомогою хвоста випросталась, піднялась трохи вгору, напружилась і, як цвіркун, рвучко скочила геть.
Скільки ми і йшли, на кожному кроці зустрічали безліч таких рибок-стрибунців. Вони випурхували з кущів, скакали по гілках, по болоту.
Чагарі скінчились, перед нами зеленів тінистий гай.
Серед знайомих мені дерев — високих, з м'яким видовженим, як голки в сосни, листям казуаринів і пальм — були й такі, яких я ніколи не бачив. Ну, от хоч би це: стовбур гладкий, саме невисоке. Широко розкидавши крону, воно стоїть на узліссі. Або інше — вузлувате, стрімке, під густими шатами гілля.
— О, пізонія! — впритул наблизившись до одного з дерев, радісно вигукнув Адам Варфоломійович. — Здоровенькі були, давно не бачились!
Заходився оповідати, як під час наукового відрядження на Калімантан він, тоді ще молодий ботанік, Адам Кава, з пізонією мав халепу. Якось, злізаючи з такого дерева, він схопився за гілку, та відчахнулась.
— Шкереберть полетів я на землю, — закінчив Паганель. — А наслідок — перелом ребер. Отож надійність пізонії, шановні колеги, оманлива: хоч гілки її й товстелезні, одначе крихкі, легко ламаються від найменшої ваги.
— Може, ви були тоді набагато повніші? — поцікавивсь я. — Через те і не втримала гілляка…
Варфоломійович не на жарт образився.
— Юначе, — кинув докірливо. — Я замолоду був справжній Аполлон — жодного грама зайвої ваги.
Мені хотілося поговорити ще, а точніше, трохи його подратувати, — є в мене, зізнаюсь, така вада — незлоблива дошкульність! — та Наташа непомітно сіпнула за руку: годі, мовляв!
Годі то й годі. Я не став сперечатися. Адам Варфоломійович — гарна людина, в дідусі мені годиться і, звичайно, не заслуговує на те, щоб я об нього точив свій язик.
"Негоже це, хлопче! — подумки звернувсь я до себе в третій особі. — Ну, тобі обридло, не подобається в Паганеля та і в Наташі те, що вони довколишній світ, красу земну, буяння природи намагаються втиснути в рамки науковості, розкласти її на полички, розчленувати до останньої молекули й атома… Ти дивишся на розгойдані вітром дерева, де в мінливих переливах світла й тіней виблискує смарагдове гілля. Воно вабить зір, і в дотику його тобі відчувається ласкавість материнської руки. Для твоїх сьогоднішніх подорожан те зелене галуззя, що раптом пробудило "тобі стільки почуттів, — просто хлорофіл і ще щось подібне… Узбережжя з гіркуватими пахощами свіжих водоростей, синіми скалками залишеної в заглибинах води, лоскітливим доторком прохолодного піску до твоїх ступнів — то тільки літораль. Навіть на краплю води з віддзеркаленням атола й сонця вони, науковці, дивляться як на сполучення різних там хімічних елементів".
Одне слово, аква, Н2О, дідько б їх узяв! Чи в мене не схожа на науковця вдача і душа моя настроєна на інший лад? Хтозна. Єдине скажу: коли хтось, забачивши, наприклад, райдугу, почне розкладати розмаїття її кольорів на складові, барви, що викликали радість, для мене відразу гаснуть.
Якось я сказав про це Наташі. Вона тільки загадково глянула, засміялась, але так нічого й не відповіла. А боцман, нагодившись на нашу розмову, порадив:
— Не забивай дурницями голови. І ще скажу: нерозумно вважати себе кращим, викінченішим за інших.
Образив мене тоді дракон! Бо зверхності та гордовитості в мене, здається, нема.
Зараз я прагнув розібратися в своєму бажанні позлити Паганеля. І таки цьому прикрому наміру знайшов обгрунтування. Це зветься — гм, як там воно? — ну, психологічна несумісність.
Коли збираються в далеке плавання, капітан ніби укомплектовує команду так, щоб люди були з найрізноманітнішими характерами. Взяти хоч би й "Буревісник" — на ньому різношерстий люд. А от ми в човен сіли, — розмірковував я, — не зваживши на те, що будемо довго один з одним віч-на-віч, відмежовані од решти світу.
— От і маєш — зіткнення характерів! — уголос закінчив я свої нелегкі й плутані думки.
— Що ти там бурчиш? — поцікавилась Наташа.
— Та… то я вколовся об гілку, — знайшов я що сказати.
Їй не потрібне це моє копирсання в душах. Вона і так якось зауважила:
— В тобі, Солоний, багато різної мішанини. Ну, словом, ти ще шукаєш себе, а тому й кидаєшся з боку в бік.
Потім Наташа з Паганелем сіли перепочити, а я, пам'ятаючи наказ боцмана — знайти воду, пішов у глиб острова.
Звичайно, ніякого джерела чи криниці не знайшов.
Звідусюди мене оточила гущавина. Серед неї голубими люстерками виблискували невеличкі озерця. Може, вони прісноводні? Попробував на смак. Ні, вода гірко-солона: її, мабуть, нагнало під час шторму.
Береги поросли травою. Ллє ні птахів, ані іншої живності на тихому плесі не помітив. Задушливо. Незрушне безгоміння. Понад болотом — синюватий димок.
Я пройшов далі з надією угледіти хижку, біля якої — тому й димок в'юниться! — тубільці розпалили багаття.