Земля нас виняньчила; під шум її колосся ми зросли й окрилились, змалку увібрали в серце її світанкову ласкавість, одвічне життєлюбство, сонячну доброту.
Поросла барвінком стежка, росянисто забризкуючи ноги, кожного з нас вивела у широкий світ. Тож, де б не блукали, які б моря не голубіли перед очима, — завжди і всюди любімо рідну землю, бо вона наша опора, світоч віри й надії!
Так думав я, звідусюди оточений океаном, стоячи на останній, іще не затопленій п'яді суходолу. Ця думка сама по собі на мить неждано випірнула із закутків підсвідомості — немарно кажуть: у хвилину крайньої скрути (а ми знали, що нас чекає тяжке випробування, може, навіть загибель) перед внутрішнім зором раптом постає найдорожче.
Цим найдорожчим, чим я марив і снив, була для мене земля.
Вітер перейшов у бурю. Його крила туго лопотіли над верхівками пальм.
Кожне острівне дерево, помітив я перед штормом, було нахилене в бік океану. Одного разу боцман розповів нам легенду, за якою виходило, що у пальми злий чаклун обернув, розлучивши їх з коханими, юних полінезійок.
Далеко в океан загнала буря човни-катамарани молодих полінезійських рибалок. Та ще й досі, ставши край води, виглядають їх з далини дівчата…
Гарна легенда! Але ми зараз бачили, як голови тих красунь повернулися в протилежний бік — до острова. І ще ми розуміли: коли вже пальми гнуться й тріщать од вітровію — бути біді. На низинних коралових атолах урагани часто нищать все дощенту.
Кілі-Кілі, як і сотні інших пологих суходолів, теж нічим не захищений від грізної стихії. А що це був ураган, ми знали напевне. Тому непокоїло єдине: як врятуватися?
Од вітру та зливи нас ще сяк-так уберігав порослий на пагорбі гайок. Гірше — та що там гірше: катастрофічно! — якщо хвилі захлюпнуть острів. А таке могло статися щомиті, бо урагани завжди піднімають хвилю в кілька метрів заввишки, якій заіграшки затопити острів.
Навіть загартований, випробуваний штормами сміливець, знаючи це, може занепасти духом. А серед нас же — новачки на морі та ще й до того дівчина. Ось тут і помізкуй!
Ми стояли, притиснувшись один до одного, під високою, що розгойдувалась, як корабельна щогла, пальмою. І земля, по якій перекочувались хвилі, здавалась палубою: ходила ходором, тікала з-під ніг.
Вітер шматував наш і без того подертий одяг, перетворював його на лахміття.
Обхопивши руками слизький пальмовий стовбур, Мотовило з переляку тремтів, як осиковий листок. Очі заплющені, щелепи нервово клацають.
— К-кі-нець! — ледь вичавив він крізь зціплені зуби.
— Чого ти знову панікуєш? — відказав Журавка. — Двом смертям не бути, одної не минути.
"Воно-то так, — подумав я. — А все ж померти страшно. Коли смерть навшпиньки приходить до знесиленого, вимученого хворобою, вона, може, й не страшна". Пам'ятаю, мій дідусь довго пролежав хворий. Він так висох, що лишилася шкіра та кістки.
— Іди-но, синку, сюди, — покликав мене кволо.
Я наблизився до ліжка, як завжди, підносячи кухлик з водою.
— Любив я жити… дуже любив, — прошепотіли дідусеві перешерхлі губи. — І ти затям: боротись за це треба до останнього подиху. Та мені, синку, смерть зараз легша буде, ніж життя…
Я знав, що знеболюючі уколи вже не допомагають. Дідусь мучився, благав порятунку. І все ж видно було: йому не хочеться помирати. Він уперто боровся з недугою. Бо смерть — це вічне забуття, прірва, з якої ніхто не вертається. А дідусь звик до сонця, до степового вільного вітру.
Скільки він засіяв нив, які сходив дороги! Були і весни, й похмурі лихоліття, радість і скорбота — все те, з чого зіткане людське життя.
Ні, так просто, без бою здаватися не можна! Тим паче, якщо ти повен сил, здоровий. Нехай собі недорікуватий Мотовило кричить: "Кінець!" — я ще поборюсь!
— Нічого, друзі, — заспокійливо мовив боцман, — щось придумаємо…
Він стояв, ще немічний, знесилений хворобою, обійнявши за плечі Наташу й Паганеля.
А мій тезко, Василь Окань, — я навіть не чекав від нього такої розважливості! — вихопився, запропонував:
— Андрійовичу, трохи ліворуч, за гаєм, я сьогодні угледів крислате дерево. На нього легко вилізти. Може, підемо?
— Про це я думав теж — аби видряпатися на якесь дерево, — відповів боцман. — Про пальму нічого й говорити — стовбур її без сучків і зарубок, слизький. А от те, про що говориш ти, може, й згодиться.
У темряві, при світлі блискавок, навпомацки заходились ми пробиратися до того побаченого Оканем ще вдень дерева.
Не буду розповідати, як ми йшли та як дісталися. Скажу лише, що легше, мабуть, подолати звичайних десятки кілометрів за тихої погоди, ніж цих якихось сотню метрів. Гілки чагарів боляче били в обличчя, під ногами чвакала грузька твань. Одяг перетворився на дрантя, на тілі вогнем пекли свіжі синці й подряпини.
Нарешті дійшли. Це був з розлогою кроною велет — дерево мандрівника, як визначив Адам Варфоломійович. Спечної днини в його затінку може сховатися не одна сотня людей. Мабуть, тому, що воно дає порятунок від безжального тропічного сонця, його й назвали деревом мандрівника.
Стовбур був такий товстий — нам усім разом його не обійняти. Знизу по ньому, мов ущелини на гірських схилах, глибочіли довжелезні, із зручними для ніг уступами — шрами й нарости. Вони тяглися вгору, вели до самих гілок.
— Вилазьте! запропонував Паганелю Журавка, підсаджуючи ботаніка на велетенське дерево.
Той здивовано глянув на матроса, зміряв його насмішкуватим поглядом.
— Юначе, — мовив. — Адам Варфоломійович на своєму віку бачив такі дерева, стільки лазив по них, що вам і не снилося.
Він подався вперед, легко скочив на щабель у стовбурі і поліз угору, неабияк здивувавши нас своєю спритністю.
Оце так дідуган! Ми переживали за нього: як-то його висадити на дерево, а він, виявляється, будь-кого заткне за пояс.
Не більше ніж за хвилину Паганель уже досягнув крони. Звісивши ноги, як у гнізді, зручно вмостився в широкому, утвореному на схрещенні гілок сідалі.
Один за одним стали підніматися й ми: спочатку Наташа, боцман, потім решта.
— Краса яка! — вигукнув я, опускаючись навпроти Паганеля в довгу, схожу на жолоб щілину.
Решта товаришів примостилася теж.
У кожного виявилось своє сідало і своя персональна гілка, за яку ми тримались, міцно обхопивши її руками й ногами. Ненароком подумалось: після стомливого переходу по джунглях зграя мавп зупинилась на відпочинок. Так ще, майнула думка, прикрашають новорічну ялинку, вішають на її гілля різні іграшкові фігурки.
Листя на дереві мандрівника не було — його геть обчухрав вітер. Корабельними снастями мережилось на тлі грозового неба плетиво голих гілок. Довгі, звивисті ліани, що майже торкалися землі, теж нагадували міцні корабельні канати та шторм-трапи обабіч бортів. Вони звисали — і тонкі, й грубі, вузлуваті, — розгойдуючись під вітром.
— Ліани… — коли ми вже вмостились, заволав мені Паганель. — Бачу їх не вперше. Замолоду вивчав у лісах Калімантану. З них тубільці виготовляють різні речі — риболовецьке кріплення, линву, канати. Оскільки деякі сорти, — кричав професор далі, — не бояться води, ними обшивають низ човнів, кріплячи сплетені ліанові вірьовки до внутрішніх корабельних шпангоутів.
Буря не вщухала. Пориви вітру ставали сильніші, і нас могло здути з дерева. За порадою боцмана, ми заходились, як мотуззям, прив'язуватись ліанами до гілок.
Захоплений тим кріпленням, я необережно перехилився — і, повиснувши на довжелезній ліані, сторчака полетів униз.
— О-о-ой!.. — вихопився крик відчаю.
— Солоний! Солоний! — гукнули разом друзі.
— Де ти?! — злякано волала Наташа, пересилюючи посвист вітру в гілках.
Маятником розгойдувавсь я в повітрі. І до землі далеко, й до гнізда не дістати. Спробував було підтягнутись — де там! Вітер рвучко кинув мене вбік, метрів на десять від дерева. Добре, що його стовбур не поряд — інакше б жбурнуло на нього, вдарило, розбило.
Амплітуда коливання моєї гойдалки була така велика, що я з кінця в кінець летів добру хвилину.
Лякаючи виром води й темрявою, лежала піді мною чорна прірва. То була земля. Але яка земля! По ній перекочувались хвилі.
Незабаром у сусіднє дерево вдарила блискавка, і воно, розчахнувшись навпіл, з гуркотом і тріском упало вниз.
— Со-ло-ний! — знову почув я над головою слабкий голос. — Тримай!!
У пітьмі, яку на мить освітила блискавка, побачив, як боцман, прихиляючи, спускає вниз ліану.
Ага, вона мене, може, й не врятує, одначе підтягнутися на ній спробую.
Пролітаючи повз ліану, пожадливо схопив її рукою, — і — о диво! — розмах гойдалки зменшився: цей спущений боцманом "канат" миттю погасив інерцію мого руху.
Потім Андрійович та Журавка подавали мені ще ліани — ті, які були ближче до стовбура рятівного дерева. І я, обхопивши ногами свою попередню гойдалку, одну з ліан випускав, водночас хапаючись руками за іншу.
У такий спосіб я наближався до дерева, аж поки не торкнувся його стовбура. Тепер можна й зупинитись. Намацав ногою шкарубку кору. Ось і наріст. Ура! Я врятований!
— Тобі в цирку акробатом працювати, а не моряком! — сердито закричав Андрійович, забачивши мене на сідалі.
— Погойдався, неборака, — мовила самими губами Наташа; незрозуміло тільки, жаліє вона мене чи гудить.
— Шедеврально, люкс-торпеда! — захоплено загорлав Мотовило.
А Окань, як завжди, бубонів на вухо щось туманне й неясне:
— Дугу понад землею описавши, він лине у безкрайність світову…
Та мені було не до жартів — я стомився, підтягуючись і силкуючись перебороти вітер. Тому на всі зауваження й дотепи не відповідав. Нехай патякають! А я все-таки, дарма що мене ганять, радів. Ну, по-перше, я не винуватий, що впав, а по-друге, — і це головне! — з нелегкого випробування вийшов переможцем. Інший би на моєму місці, може б, занепав духом, гойдався б безпорадно чи впав у вируючу воду. А я таки пересилив і страх, і вітер — живим лишився!
Цей випадок ще раз показав: як добре, що я змалку захоплююсь спортом і в руках чіпкий та дужий.
Була середина ночі. Ніби всі вітри планети зірвалися з приколу і тепер напали на наш нещасний, беззахисний острів.
Мангрові зарості, коли блискало в небі, добре відкривалися зору. Вони майже до маківок були затоплені водою — примарно чорніли між хвиль, ніби виповзлі з океану потвори..
Ось тут я й наблизився до того місця своєї оповіді, коли легкодухим час хапатися за серце й викрикувати: ой!
Справа в тому, що над Кілі-Кілі розташувався центр урагану, так зване око бурі.