Він узяв знайду, приніс до себе в хижку.
Минали дні, плинули, мов хвилі, ночі. Сонце багряно підводилось над обрієм і знову поринало в темряву. Став рости-підростати Мауї.
І трапилось так, що якось він зустрів матір, розповів їй про свої пригоди й поневіряння. А тільки Таранга не хотіла визнати його за свою дитину. В неї он четверо синів — кремезні, високі, а цей — самозванець, карлик та й годі. Не може він бути її сином! І все ж…
Серце материнське чуле. От і Таранга зрештою не відцуралась маленького прибульця. Вона нарекла його Мауї-Тікітікі-О-Таранга, що значить: "хлопчик з жіночих кіс", або інакше — "пасмо".
Він був і справді ніби іграшковий: коротун, вайло. Та й з лиця незугарний: приплюснутий ніс, щербатий. От тільки очі… Вони, мов зорі, — великі, мрійливі, — загадково світилися.
Старші брати-красені дружили, тримаючись купи, а Мауї-Пасма ніби й не помічали або ж гнали геть. Вже що стусанів від них він мав — і не злічити!
Не раз брати-зухвальці заводили ігрища: перетягували канат, пірнали, хто далі, бігали наввипередки. І всі як один вихвалялися своєю спритністю. Лише Мауї мовчав, мовби у рот води набрав.
Хто ж міг подумати чи навіть припустити, що в того карлика, з якого всі кепкують, така надприродна сила!
Ось як про це дізналися люди.
Наповнивши калебаса — глечик, зроблений із висохлого гарбуза, — водою, старші брати вирушали рибалити. Коротуна, хоч як він просився, як завжди, не взяли.
Був час хоту-нуї, тобто пора, коли місяць стоїть уповні.
О такій годині все спочиває, навіть хвилі примовкають, заворожені тишею.
Мауї помітив, як у місячнім сяйві, переливаючись, лисниться, виблискує над берегом пальмове віття. Хитливі тіні падали на воду, погаптовану срібними пелюстками. І здавалось, на гулянку або ж раду зійшлися казкові чоловіки-менехуне.
Розповідають, що сила в їхніх руках нечувана: кожен може підняти або й кинути далеко в море щонайтяжчу брилу чи навіть дерево вирвати з корінням.
Мауї подумав, що і в нього, карлика, можливо, є сила, дарма що брати звуть його коротуном та нікчемою. Бо як її, ту силу, виявиш, коли Мауї відмовляють боротися, рибу ловити теж не дозволяють. Сила ж неторкана марно гине.
Хлопчик крадькома пробрався крізь прибережний гайок до затоки.
Вихололий пісок лоскотав підошви, відганяючи сон. Позаду лишилась звивиста низка слідів: вони нагадували стулки черепашок, кинуті на берег гнівною хвилею.
Мауї озирнувся — ніде нікого. Він притьмом кинувся до човна, впав на дощане дно.
То був човен-катамаран його братів, у якому вони завжди вирушали в море рибалити.
Невдовзі з-за пальмового гаю, де стояло помешкання — бамбукова хижка Мауї, долинув приглушений тупіт, вчувся знайомий вереск, сміх.
— І цього разу Пасмо-невдаха лишився з носом.
— Ха-ха! — засміявсь інший. А найстарший сказав:
— Карлик, і теж туди: хоче з нами, дужими, мірятися силою.
"Ха-ха-ха!" — болем озвалося в серці маленького Мауї.
Брати всілися в човен і попливли морем. І Довго пливли чи ні, як ось зупинились. Нараз угледіли Мауї, що раптом заворушився, — і отетеріли; він їх таки перехитрив!
— Мерщій до берега! — запропонував один.
— Краще кинемо коротуна тут — нехай спробує солоної водиці!
— Атож, йому це не завадить!
Та — о диво! — Мауї глянув на море, змахнув руками — і воно розкинулось неосяжно: лиш далина, вода та небо, берега зовсім не видно.
Кинули старші брати в глибочінь гачки. Сіп! Сіп! — а риби немає.
— Все через цього негідника!
— Краще б він тоді втопився!
І брати зло глянули на Мауї.
А хлопчик спробував ловити теж. З-за пазухи витяг перламутровий, прикрашений візерунками та пучком волосся гачок.
— Хе! — насмішкувато кинув старший. — Зараз капосне Пасмо вивудить банькувату ууа — рибу для жертовних обрядів. Не інакше, жрець замовив!
І він ще дужче засміявся.
Мауї справді кинув гачок за борт. Сіпонув і під оглушливий регіт не побачив нічогісінько! "А так", — майнула думка. Як же він не здогадався раніше: без наживки риби не спіймати. Попросив було наживку в братів. Де там — у відповідь почувся лише сміх. І тоді Мауї наважився: з розмаху вдарив кулаком по носу — обличчя заюшило кров'ю. Нею він і змазав гачок, знову кинувши його в море.
Удача сама по собі не приходить. То лише здається, ніби комусь, мовляв, легко таланить. А зваживши все, бачиш: щастя посміхається лише наполегливим і працьовитим.
Чи був Мауї роботящим? Авжеж. Хоч брати, звичайно, не помічали його роботи. А насправді і доглянуті кокосові пальми, і їжа на столі, й охайність у хижці — то була справа рук хлопчика-коротуна. Не встигнуть, бувало, брати й очей продерти, а він уже на ногах — трудиться.
Так ото й міцнів Мауї, непомітно наливаючись силою. Ніхто-бо цього, правда, не помічав, і сила дрімала, прихована.
І от вона себе показала.
Кинув Мауї закривавлений гачок і став спостерігати, як він поринає все нижче й нижче, аж поки торкнувся дна. Тоді хлопчик смикнув, але волосінь, до якої був прив'язаний гачок, туго натяглася й не піддавалась.
"Щось піймав! — майнув здогад. — І до того ж велике". Він подався вперед, раз, вдруге напружився, вибираючи волосінь. Коли бачить: з глибини, бурунячи воду, з'явився гачок, а на ньому велетенська риба. Така велика, що, відколи й стоїть світ, люди такої не бачили!
— Мауї піймав велетня! — защебетали морські ластівки копеа, розносячи повсюди радісну новину.
— Риба небачених розмірів! — вторили їм галасливі чайки.
А в човні тим часом коїлось таке. Мауї стояв на спині спійманої риби. Він, як і належить рибалці після вдалого улову, зухвало висолопив язик, ніби говорив: ну, братики, хто ж із нас пошився в дурні!
Збившись докупи, старші брати боязко озиралися навкруги. Не інакше, цей коротун знається з демонами або й сам менехуне — он він який крихітний! Такі думки можна було прочитати в їхньому лякливому погляді.
Чутка про спійманого велетня незабаром облетіла весь острів — про це подбав сільський віщун Лонго-Лонго.
З усіх усюд сходились до моря люди. Кожен хотів поглянути на те диво.
Вони помітили, що риба та справді незвична — вона нагадувала пагористий острів. Та це і був острів, пійманий Мауї перламутровим гачком.
— Потім він, відважний рибалка, прозваний Мауї-Пасмо-Тікітікі-О-Таранга, ще не раз вирушав у море, — закінчив свою оповідь Адам Варфоломійович, — І щоразу повертався з новим уловом…
Так один за одним з'явилися полінезійські острови.
Ніч спливала над світом. Засіяне зоряним кришивом, високо синіло бездонне небо. Багатоголосо озивались, набігаючи на рифи, хвилі. Примовк вітерець. Лише іноді дотикавсь він ніжноруко мого чола.
Я стояв з товаришами на острівці, який, може, теж піднявся з океанських глибин завдяки Мауї. Почувавсь я ніби заворожений, серце моє сповнилось казкових чарів. Наташа, бачив, була зворушена теж.
— Погляньте… погляньте!
З того боку протоки огнистими квітками над водою раптом розпукли смолоскипи. Один, два… Їх було четверо, рухливих вогнів, що, розсуваючи пітьму, ближчали й ближчали.
— Друзі нас шукають.
Потім, неначе вітер зірвав і розвіяв їх пелюстки, вогні-квітки згасли. Над островом розкуйовдженими пасмами заклубочився туман. Небо на сході — здавалось, там вогнились тисячі смолоскипів, — спалахнуло, заіскрилось.
Займався світанок.
Розділ дев'ятий
ПОЄДИНОК В ОКЕАНІ
Отже, прісної води ми так і не знайшли. Група боцмана теж повернулася ні з чим. Нас, як і раніше, годували й напували кокосові горіхи. Правда, останнім часом меню наше урізноманітнилось, а стіл поповнився ще одним делікатесом. Це був планктон — виловлені на морській гладіні згустки мікроорганізмів.
Одного разу Паганель звернувся із дещо незвичним проханням:
— Чи не могли б ви, шановні колеги, на кілька годин віддати мені свої тільняшки?
— Ви що, Адаме Варфоломійовичу, замерзли? — здивувався боцман.
— Ні, — відказав природознавець. — Просто я задумав експеримент.
Що лишалось робити? Ми скинули з себе, хто що міг: одні — сорочки й тільняшки, інші — майки, а Окань і я — пробачте! — навіть труси, і віддали Паганелю.
Коли ми з Василем простягали йому своє лахміття, друзі зайшлись веселим сміхом.
— На що тільки не відважишся в ім'я великої мети! — витираючи набіглі сльози, говорив Мотовило.
— Нічого дивного, — розважливо додав Журавка. — Наука вимагає жертв.
Та Паганель мовчки взяв наше спіднє, ніби й не чуючи тих дотепів.
Він, зрозуміли ми, високо оцінив наш вчинок.
— Вельми вдячний! — розчулено мовив. І тут же запропонував: — Будьте моїми асистентами!
— Гаразд.
Погожого дня вранці, захопивши свої лахи та густу капронову сіть, яку Паганель знайшов на березі разом з моєю робою та маскою Мотовила, ми з Оканем і Паганелем подалися на мис.
Ішли, не здогадуючись про його намір.
— Може, він… того, ну, словом… — пошепки мовив Василь, покрутивши пальцем коло скроні. — Від спеки, я чув, таке трапляється.
— Ти що?! — обуривсь я. — Адам Варфоломійович даремно нас не турбував би. Людина він серйозна, і якщо вже щось задумав, напевне цікаве.
Зліва від куреня, трохи далі того місця, де ми після аварії вийшли на берег, височіли одна біля одної дві скелі. Розтуливши і витягнувши в напрямку моря свої увігнуті, серповидні боки, вони, ніби долонями, ловили ними хвилі.
Вода то прибувала, линучи протокою між скель, то знову відкочувалась назад.
— Стривайте! — гукнув природознавець, коли порівнялися з тими долонями-скелями.
Ми зупинились.
— Ось тут і почнемо…
Паганель узяв тільняшки, інший одяг, сіть. Зв'язав усе докупи — так, що утворилась низка торбинок.
— Готово! — проголосив і кинув нам: — А тепер беріться за кінці.
Ми з Василем узяли ті кулі й понесли до скель.
— Подайте кінчик! — звернувсь до мене Адам Варфоломійович.
Я простягнув йому рукав чиєїсь тільняшки. Він узяв і закріпив його за виступ скелі, другий прив'язав до протилежної, таким чином перегородивши між ними прохід.
Зігнуті в кільця та вставлені у труси й тільняшки лозини робили цей риболовецький пристрій схожим на тканку або ж на ятір. Грузила з камінців утримували невід на вису, "перерізаючи" хвилю навпіл.
— Рибку ловитимемо? — поцікавивсь я.
— Чудасія! — неприховано засуджуючи Паганелеву дивакуватість, випалив Окань.
Набігла хвиля. Процідившись крізь тканину, залишила в її торбинках ледь помітний темнуватий наліт.