На стіні біля кожної койки — розклад: що слід робити на випадок пожежної тривоги. Мій товариш встиг наклеїти туди вирізку з журналу — фотографію Софі Лорен. "Для натхнення", — пояснив.
Я від подібних ілюстрацій утримався…
На кормі взагалі помешкання для матросів, але наше чи не найгірше. Угорі над ним — румпельна. Кожен порух керма на містку, щонайменше відхилення судна ліворуч-праворуч складними приводами передається в румпельну, і там скрегочуть трибки, посилаючи імпульси вниз, до головного стерна. А внизу гуркоче п'ятитонний гребний гвинт, велетенськими лопатями перемелюючи гори води. Гуде, лящить, брязкає, тремтить усе: перетинки, стеля, підлога. Койка мене підкидає, ніби я на батуті. Дрижить тіло, цокотять зуби.
Тому-то в конспекті Андрійовича нас так зацікавило про наше помешкання.
"Ліворуч на борту під каютами 6 і 7 крюйт-камера для вибухівки, а праворуч на кормі — спиртосховище. Шпиталь, амбулаторія та ізолятор у носовій частині".
— Гм, — прочитав і по хвилині мовчання промимрив Чмихун. — Чи немає, Олегу Захаровичу, взаємозв'язку між кормою і носовою частиною судна?
— Якого? — не зрозумів боцман.
— Прямого, — відказав Антип Чмихун.
— Ось ти про що! — зареготав дракон. — Ні, друже, зв'язку немає. Бо коли щось скоїться, шпиталь тобі вже не допоможе.
Вибухівка — для глибоководних досліджень: звукові хвилі під час вибуху торкаються дна, і по тому, з якою швидкістю вони проходять крізь товщу океанського ложа, вчені визначають, що за породи лежать на дні.
— Це зветься методом відбитих хвиль, — розтлумачив дракон, коли ми залишали його каюту.
Нам від цього не полегшало.
— … Пізнувато, керманичу, пізнувато! — докірливо хитнув головою хлопець, якого я мав змінити біля керма.
Чмихун, мій напарник по вахті, вже був на містку. Я, правда, теж не спізнився: до вахти лишилося кілька хвилин, та їх, бач, тому бурчуну замало!
— Умовились так, — обізвався він, і його й без того непривітне, з вишкіреними зубами обличчя набуло виразу розлютованого тигра, — на місток з'являєшся за десять хвилин до вахти. Ясно?
— Кому ясно, а кому й ні, — ухиливсь я од відповіді. — І взагалі, чого раптом тинятися зайве?
— А ти не тиняйся, — відказав "тигр". — Познайомся з обстановкою, уточни курс. Може, боцман робітки підкинув — теж поцікався.
Мене щось підбивало йому заперечити, і я огризнувся. Хлопець не загаявся мені відповісти. Ще і ще!
Воно, може, й треба заздалегідь заступати на вахту, хоч такого у статуті морського флоту й не написано, — а тільки це було сказано таким тоном, що в будь-кого викликало б протест. Та й взагалі, чого то всі мною повинні командувати — капітан, старпом, штурмани, боцман, підшкіпер, тесля і ще з десяток начальників! Дарма, що я новачок, — відразу поставлю себе так, щоб відбити охоту наді мною верховодити.
Так вирішив я, на цьому й наполягав.
— Годі! — втрутився штурман. — Сергієнко діло говорить. Вахту прийматимеш за десять до восьмої.
Які спритні! Двоє на одного.
Аби припинити суперечку, мовчки взявся за стерно.
Чмихун на крилі містка. Вахтування ми розподілили навпіл: спочатку я біля стерна, він на крилі впередзорящий, і — навпаки. Чмихун — теж птиця водоплавна! — почув, що мова зайшла про наше вахтування, одразу уник розмови, майнув з рубки.
Потім він став до стерна, а мені наказали зайти до капітана: в його каюті засмітився гальюн.
Довго я лагодив той "агрегат". Руки закуціліли, в чоботях хлюпотіла вода, і я забіг у каюту перевзутися.
На столику лежала розгорнута книга, яку, мабуть, щойно читав підвахтовий — Вадим Погорілий.
"Сір! Ваша величність знайшла за доцільне використати мирний період, щоб збагатити географію знаннями, корисними людству. Під вашим покровительством, Сір, ми вступили на це поприще. Щокроку на нас чатували всілякі випробування, проте терпіння й наполегливість не залишали нас. Історію цих наших зусиль я наважуюсь піднести вашій величності".
Дивина! Після того, що я тільки-но виконував, ці слова Бугенвіля з його "Кругосвітньої подорожі на фрегаті "Будзе" здалися мені надто пишномовними.
От маєш — знання, корисні людству!
І я вголос вилаявся.
— А, це ти. Чого розкричався? — підвівши голову з-за ширми, якою була завішена койка, запитав підвахтовий Погорілий.
— Дивлюсь, чим захоплюєшся. Романтика?
— Ага, — погодився він. — Гарно, чортяка, пише! Від його слів не в одного голова замакітриться.
— І в тебе замакітрилась?
— Трохи.
— Гм… — не стримав я подиву, очима вп'явшись у Погорілого, з цікавістю розглядаючи його зморшкувату, як кулак завбільшки голівку — як то вона, маленька така, могла замакітритись! (В уяві моїй дієслово це пов'язувалось з чимось великим, принаймні хоч би таким, як макітра.) — Цікаво! — єдине, що я знайшовся сказати. І додав: — Книгу Бугенвіля мені доводилось читати. Що ж, цікаво, а тільки забагато патетики. Не здається тобі, — перемотуючи онучі, вів далі я, — дещо несумісним в його розповіді про морські мандри?
— Що саме?
— Хоч би й цей високий стиль, піднесеність, з якою Бугенвіль говорив про море, і водночас його жорстоке, нелюдське поводження з матросами.
— Ти маєш рацію, — погодився підвахтовий. — На вітрильниках справді панував деспотизм. Ну, а високий стиль… Не забувай, що книга написана давно, до того ж автор її звертається до короля — сам розумієш, підлабузництво.
— Можливо, можливо…
Все ще перевзуваючись, промимрив колись завчені рядки:
Я вийшла з тебе і йду в тебе, море…
Грішна йду, невтішна йду — наполохана.
Хто там — позаду?
Море в мене — попереду.
І ці чудернацькі вірші, і слова Бугенвіля мене трохи розвеселили. Аякже, знання, корисні людству!
Якщо мені отак і надалі доведеться чистити гальюни, Бугенвіля, чого доброго, доведеться жбурнути за борт.
"Сір! Ваша величність знайшла за доцільне…"
Чудесно! Та в каюті мені затримуватись не можна: спохватяться на містку, перепаде на горіхи.
Я піднявся на палубу.
Хлопці з робочої бригади щойно закріпили парадний трап і тепер збиралися шабашити.
Стояли на півбаку, ділячись враженнями минулого дня.
Я підійшов до них — послухати теревені.
Більшість із нас — новачки, і, природно, вже в перший день дехто себе "показав". Чубатий замість ящика із сміттям викинув за борт кошик, в якому підшкіпер зберігав ключі та інше причандалля.
Боцман йому зараз читав мораль. Всі "уважно" слухали.
Вітер налетів несподівано, хлюпнула хвиля, забризкавши балакунів.
— Не нами вигадано, — глибокодумно виголосив підшкіпер, уникнувши купелі. — Без хрещення моряк — не моряк. Тайфунчика б на вас, малята!
Хлопці один за одним пішли в каюти. На палубі залишились тільки ми з судновим теслею Терентійовичем. Він до підвіски, довгої, кількаметрової дошки, на яку стають, фарбуючи борти, прибивав поперечні бруски.
Потім, скінчивши, важко опустився на палубу. Витер спітнілі скроні, мовив:
— Годі!
Майже сорок років Терентійович на воді, теслею працює. Але його ніхто інакше не кличе, як тільки Дерев'яний. Всі корабельні теслі — Дерев'яні, і наш Терентійович на це своє прізвисько не ображається. Він взагалі більше мовчить. Слухає та посапує, як паровоз. За Терентійовича говорять його руки, здатні змайструвати чи витесати від грубих кранців — пузатих дерев'яних колодок, що їх опускають за борт, аби судно не пошкодило боків, — до мініатюрних іграшкових бригантин, якими він славиться на все пароплавство.
— Сідай, — звернувся до мене, — перекуримо!
— На вахті сидіти — злочин, — відказав я словами штурмана. Той штурман у мене в печінках. Хоч, правда, не знаю, хто кому більше насолив!
Якось під час ходових випробувань він мене поставив на вахту. Поки мій напарник достоював останню годину за стерном, я спустився на камбуз і почав готувати підвахтовим сніданок. Ця кулінарія, розтлумачили, входить в обов'язки матроса. Та, на-мою думку, яке може бути чаювання о четвертій ночі! І я, увімкнувши куб, присів біля нього, теплого і воркітливого, мов кіт. І… заснув.
Коли наступного дня обговорювали цю провину, особливо старався другий штурман. Присуд був безжальний: списати з судна.
Ось я й процитував його слова Дерев'яному.
— Облиш! — пробасив він. — Ти там, де не слід, завжди дієш за статутом. Сідай! — наказав.
Ах ти чорт, яка оцінка! Ніколи не треба перебільшувати своїх можливостей. Присоромлений, скорився наказу Дерев'яного й присів поруч.
— Відомо, — почав він здалеку, затягнувшись цигаркою, — на флоті є традиція: не міняти, як модниця капелюшки, судна, що тебе поставило на ноги.
— Ти про що, Дерев'яний? — удаючи, ніби не розумію, перепитав його.
— А про те саме, — і він без натяків, відверто додав: — Чого з "Шокальського" пішов? Кажуть, на ньому ти починав морячити.
Кажуть… чого та чого?! Коли б він по-людському запитав, без цієї моралі: флот… традиції, — я відповів би йому, що мене з того "Шокальського" попросили перед самим виходом у море. Я так би йому і відповів. А тепер щось мені нашіптувало сказати ущипливе. І я бовкнув:
— Набридло, Терентійовичу, море. Забажалося погуляти на суходолі, подалі від цієї розпрекрасної стихії. Ото й списався з "Шокальського".
Він аж підскочив. Таке з Дерев'яним трапляється, коли він чимось ображений. Очі — вогонь, розлючений.
Давай, давай — пронизуй своїм убивчим поглядом!
Знаю, про що думаєш: сезонник, мовляв, шантрапа.
Але він мовчить. Образа, розчарування проглядають з його розлючених очей. Вони, що ножі, прошилюють мене наскрізь.
Мені соромно стає за цю недобру гру, і я здаюся.
— Пробач, Терентійовичу, — кажу і розповідаю все, як було.
Кремезний, неповороткий, широко розставивши клишаві, як ведмежі лапи, ноги, стоїть він і слухає. Щеня, думаю про себе, і не сором тобі поводитися отак з тим, хто став твоїм учителем? Це ж він, Дерев'яний, застеріг мене від безлічі невдач, які очікували на "Буревіснику". Може, тому, на правах учителя, він і бідкається, хоче дізнатися, чого-то його школярик шарахається з судна на судно…
— Пробач, Терентійовичу! Я не підведу тебе.
— Ну що ж, — відійшовши від припливу люті, вже спокійно мовить. — Тоді це інша річ.
Перший день у морі минув, здається, щасливо.
Розділ одинадцятий
ЧОГО МИ ТУТ
— Ну, як — чого? Про боцмана я тобі розповідав: він моряком народився. Дерев'яний теж з дитинства на флоті. Погорілий служив на підводному човні.