Рівновага

Євген Плужник

Сторінка 2 з 2
раз-два-раз...
Вищим натурам лиш дано
Творчий пізнати екстаз!
Слухай, Вольтере! Слухай!
Друг бо твій з тих музик,
Хто неслухняним вуха
Боляче скубти звик!
Чуєш, яке взяв fortе?
Люди! Людці... Людва!
...К чорту, Вольтере — чорте!
...Ать! Два!
* * *
Ходить... все ходить... Забувшись. Забутий.
Рипить під ногами настил жорстви...
Принце, вам нудно! Вагаєтесь ви, —
Буть чи не бути?
Господи — Боже! Которий вік!?
Принце, повірте мені, — забагато!
...Кажуть, ви стали фашистом... (sіс!)
(Бажан, сторінка така-то).
Принце, візьміть себе в руки! Ну!
Швидше продовжте монолог забутий!
...Господи — Боже! Ніяк не збагну, —
Буть чи не бути?
* * *
Подолано упертість Ізабелли,
Довершено змагання многих літ,
І от Колумб виводить каравели
Здійснити мрію і створити міт.
Діб сімдесят пливуть вони. Пустелі
Незнаних вид то ясні, то мрякі...
Невже ж брехня і мапа Тосканеллі
І здогади бувалих моряків?
Невже шляхів до Індії немає?
Невже ганьба їх подвигу й труду?
І море це ніде не підіймає
З безодень темних землю молоду?
Та проліта в смерковому міражі
Землі близької вісник, голуб сиз! –
І вже дзвенить в подертім такелажі
Легенький, пряний, відбережний бриз.
Земля! Земля! Прочувані країни!
Вони знайшлись! По слову! Румб у румб!
Що то вагання, голод, глум і кпини, —
Довершено! Колумб!
Колумб!
Колумб!
І він виходить і салют приймає
На честь відваги, мудрості й снаги...
...І Індію відкривши, обіймає
Америки якоїсь береги...
* * *
На широкім ведеться світі:
Пожадане щастя — ген-ген!
...Так прийшов на щасливі Таїті
Нещасливий Гоген.
Ось він — світ, що душа жадала. —
Споконвічний простоти край!
...Вістрям пензля, мов лезом кинджала,
Серце власне тамуй і край!
Ось вона — глибина остання,
Всіх чуттів первина!
...Повертає він з полювання...
Зустрічає його вона...
Достигають плоди і строки...
Невблаганна старість іде...
Світе тихий! Світе широкий!
Ложе людей!
Прозрівай! Прозирай, Гогене!
Ти — на грані. Ти — сам. Твори!
О, прозріння благословенне,
На межі нової пори!
Просявай же обрії дальні!
...а коли догориш —
Він повісить тебе в їдальні,
Неминучий Париж...
І, очиці мружачи ситі,
Позіхатиме, — vоіlа!
...Золоті, далекі Таїті...
Заповітна земля!..
* * *
Щасливого дня, проминувши атоли,
Я став на найдальшім з усіх островів,
І древній дикун, шоколадний і голий,
Мене на узліссі священнім зустрів...
І довго ми йшли з ним, все вище, все вгору;
Аж доки той острів під ноги нам ліг —
Прекрасний уламок того світотвору,
Що знаний з казок і незнаних ще книг.
На вітах веселі гойдалися мавпи,
Чіпкими хвостами керуючи літ
(Я хисту такого ніколи не мав би,
Хоч би й народивсь перед безліччю літ!)
Приходили звірі, ласкаві і милі
(Які? — всі учені сказать не змогли б!),
І тихі на берег виносили хвилі
Барвистих, мов квіти, небачених риб;
Хилились під ноги нетоптані трави...
І тут, пам'ятаю... так, наче крізь сон:
На древі пізнання трикутник яскравий
Плакат "Не топтати газон!".
І згодом, вже стоячи знову на бригу,
Що навіть для віршів давно застарів,
Я сумно дивився в ту згорнуту книгу,
Де зник цей найкращий з усіх островів!
* * *
Гладкого Панчо (прошу вас, не Панча!)
Кощава тiнь, видима i вночi,
Вiн помилявся тяжко, дон з Ламанча,
Уявне за реальнiсть беручи;
Але ж довiв, на жаль, на власнiй шкурi,
Із безлiчi можливих iстин ту,
Що помилки — бодай в лiтературi —
Прекраснiшi за всяку правоту!
III
* * *
Ах, флейти голос над рікою —
Цей синій день, і даль, і ти!
З тобою, світлою такою,
Як голос флейти над рікою,
Так легко навмання пливти.
Пускай же човна за водою
В роздолля синявого дня!
Це ж захват — бути молодою;
Це ж спокій — плисти за водою;
Це ж безум — жити навмання!
* * *
Суха й тендітна лінія плеча,
І ліктів — по-дитячи гостра;
А вже не раз я нишком помічав, —
Очей цікавість і непевний острах
Враз вибухають викликом, і сміх
Вуста торкає...
— Дівчино, ти — жінка!
* * *
Не чуючи, перебирала ти
Пожовклі клавіші, задумана й тривожна;
Здавалося, гукни тобі: — Лети! —
І повернути вже не можна!
Та з того, як здригалася рука,
Як інколи стеналась вся ти,
Я зрозумів, що, скільки не гукай —
Ти розучилася літати!
* * *
Як він спустів, садок, де я колись
Наваживсь вперше вимовити: — Люба!
Альтанка зникла. Дерном узялись
Стежки колишні. Пень старого дуба
Стирчить самотньо...
Ні, не пізнаю
Картин знайомих, — це буття зелене!
...Немов хтось інший молодість мою
Переживав за мене...
* * *
Місток замшілий і хисткий,
І верби в березі, і мальви,
Яку мені відкрили даль ви
Давно забуту: пелюстки
Вуст ще дитячих, душу чисту,
І першу зустріч, і любов —
Усе, що пережити знов
Нам не до хисту!
* * *
Обутріло. В неяснім сірім світлі
Твоє обличчя дивне і чуже...
Цей профіль ніжний, щоки ці поблідлі-
Твої невже?
Гаряча пристрасть, втома й сон глибокий,-
Вони мов стерли з рис твоїх всі ті,
Що я пізнав крізь зустрічі і роки
У повсякденній суєті!
І ось тепер я наче вперше бачу
Усю тебе, незнану і чужу...
...Так чий же сон і усмішку дитячу
Я біля цього ліжка стережу?
* * *
Мовчи! Я знаю. За всіма словами –
Холодний смерк, спустошені сади...
Це наша пристрасть стала поміж нами,
Нас розлучаючи назавсігди!
Шалій, шалій, від розпачу сп'янілий!
Що розпач той? Річ марна і пуста!
...Як пізно ми серця свої спинили!
…Як роз'єднали рано ми вуста!
О, друже мій! Останні трачу сили,
В країні тій уявній живучи,
Де образ твій, утрачений і милий,
Де голос твій... Мовчи!
Мовчи! Мовчи!
* * *
Порожній берег моря... Вал шумкий,
Спадаючи, гуркоче рінню стиха...
Слідом за ним спадають і думки...
Це — втіха.
...Ой море, море! Шуме голубий!
Як мало треба, як багато можна...
Мов океан, шумить хвилина кожна;
Усе життя, мов бризку, загуби!
Дивись, у нім уся веселка грала,-
А де воно, піщинка золота,
Блискуча дрібка мертвого корала?
...Пустинний берег моря... Самота.
* * *
Знов за вікном осіння тиха мжичка...
Знов у палаті сірий смерк розквіт...
Нудьгуй, нудьгуй... Розвага невеличка —
Задавнений плеврит!
Замкнувся світ в малім і тіснім колі, —
Хоч як дивись, лишилося нас три:
Я сам та біль (над всі духовні болі!),
Та заспокійливий халат сестри...
Ну, що ж! Гаразд! Лежи, ковтай мікстуру
Та грій термометра швидку і бистру ртуть...
Та тіш себе (з нудьги, з жаху чи здуру),
Що все відміниться, хай тільки бік натруть!
* * *
Ваш такий наївний погляд
І широкий сукні викот
Так настроїли поета
На високий лад ліричний,
Що я міг би дуже довго
(І півголосом, звичайно)
Говорити про велику
Душ спорідненість прекрасну,
Про Любов і про Страждання
(Все з великих літер, прошу),
Тут, до речі, натякнувши
На цинізм часів останніх!
Ах, я міг би дуже щиро
Говорити про ці речі,
Коли б нудно не було нам
Вже затверджене твердити!
Тим-то, з виглядом чекання,
Тільки мовчки я дивився
У наївні Ваші очі,
На широкий сукні викот...
* * *
Одноманітно і звичайно
Кінчалось літо. Рад не рад —
Що це міняє? Зустрічай-но
Переходовий листопад!
І горблячи відвиклу спину
В обіймах теплого пальта,
Нудливий запах нафталіну
Як матіоли дух, ковтай;
І нишком починай про весну
Якусь віршову канітіль,
Може таку ж неінтересну,
Не варту часу і зусиль,
Як і закінчене допіру
Порожнє літо... Рад, не рад, —
На лад весінній строїть ліру
Передзимовий листопад...
* * *
Вона зійшла до моря. Хто вона,
Навіть самій їй байдуже віднині.
...Хіба ж не всі ми — єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух — і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик — кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка —
Спокійний торс, незаймано-нагий!
Спадає вал... Німують береги...
І знову плеск... І затихає знову...
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита,-
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її.
* * *
— Вашу карту бито! — Звичним рухом
Банкомет згрібає папірці... —
Вам — кінець. — Та хай не ріже вухо
Голос цей, І живчик на руці
Не тремтить помітніше від того!
Це ж — ігра! І не болить нікого,
Що один хтось виграв чи програв;
Важно, щоб, кінчаючи, звільняв
Місце для наступника свойого!
* * *
Хмари ці, такі безформні,
Вечір цей, безбарвно світлий
Все неначе мляві тіні
В безгомінній порожнечі...
Тихне голос... В'януть рухи...
Сядь і сни, згорнувши руки...
Ах, які безформні хмари!
Ах, який безбарвний вечір!
1 2