Так, сцена вибору нареченого у "Венеціанському купці" Шекспіра повторює мотив "притчі про ковчеги" з житія.
Щоб випробувати своїх наближених, якийсь цар наказав зробити чотири ковчеги (дерев'яні ящики). Два були позолочені, але наповнені смердючими мертвими кістками; два інших вимазані смолою і дьогтем, але наповнені дорогоцінностями і ароматами. Покликавши вельмож, цар пропонує їм оцінити ковчеги. Вельможі, звичайно, обманюються зовнішнім виглядом ковчегів. Цар користується нагодою і повчає їх: ящики з мертвими кістками подібні до пишно виряджених пихатих багачів, а ящики в смолі і дьогті — до бідняків, які одягнуті убого, але благоухають і зачаровують прихованими моральними якостями.
Манера вставних розповідей зближає "Варлаама і Іоасафа" з розповідною літературою Сходу. Грецький оригінал житія приписується то якомусь ченцеві Іоанну, то Іоанну Дамаскіну, відомому візантійському письменникові і поетові VIII ст. Однак уже в XVII ст. помітили схожість історії Іоасафа з переказами про легендарного засновника буддійської релігії, індійського царевича Сіддарти. Роботи літературознавців XIX ст. (серед яких почесне місце належить розвідці І. Франка) показали з усією переконливістю, що "Житіє Варлаама і Іоасафа" — справді християнська переробка буддійських легенд, "перехожа повість", яка втягнута була в коло агіографічної літератури і як житіє набула широкої популярності у всіх літературах Європи. Особливо полюбились зазначені вище притчі Варлаама. Вже наприкінці XII ст. ми можемо відзначити факт використання однієї з варлаамових притч відомим церковним оратором Кирилом Туровським в "Повhсти к Василию игумену о бhлоризць". "Притчу об инорогh" в російській літературі переказав віршами В. А. Жуковський; її використав у своїй "Исповеди" Л. М. Толстой. Серед віршів І. Франка в збірнику "Мій Ізмарагд" ми знайдемо поетичний переказ п'яти апологів Варлаама, витлумачених уже зовсім по-новому, в дусі революційно-демократичного просвітительства кінця XIX ст.
Поряд з житіями до агіографічної літератури належать і малі розповідні форми: невеликі оповідання, анекдоти, влучні вислови пустинників одного якого-небудь монастиря або кількох монастирів, зібрані разом і подані як записи безпосередньо баченого і почутого укладачем. Звичайна назва ченця — отець, по грецькому , звідси назва таких збірників "патерики" (отечники). Візантійська література знала кілька таких патериків. Найбільшої популярності в слов'янських перекладах набув збірник, складений Іоанном Мосхом, ченцем кінця VI — початку VII ст., який об'їхав разом із своїм другом Софронієм монастирі Палестини, Єгипту, Синаю, Сірії, Малої Азії й зібрав там багато різноманітного матеріалу. Книгу свою він назвав "Луг" (по-грецькому слов'янському перекладі книга ця набула назви "Синайського патерика". В строкатій сумішці, "подібно до квітів лугових", зібрано тут у єдиний букет понад 200 окремих оповідань, які загалом становлять чималий інтерес і для історика побуту, й для історика культури. Як і інші укладачі патериків, Мосх не намагається літературно обробити свої оповідання. Оповідання патериків — це звичайні записи. "У школі божій не вчать красно говорити, — зауважує укладач одного з найстаріших патериків (Палладій, IV ст.), — але вчать підкоряти свій розум вічній істині, щоб нею пройнятися".
Немає в авторів, звичайно, і критичного ставлення до зібраного матеріалу. В збірнику Іоанна Мосха дослідники знаходять, з одного боку, відгуки єврейських талмудистських переказів, з другого, — відображення арабського нахилу до розповіді. Оповідання суто світського змісту чергуються з оповіданнями про аскетів, що прославляють духовну міць ченців у молитві й аскетичних подвигах, їх покору, постійне уболівання за гріхами тощо. Зрікаючись всяких життєвих благ, звівши свої людські потреби до мінімуму, людина нібито набуває особливої сили, яку відчувають навіть звірі пустелі. Таким є в "Синайському патерику" оповідання про лева авви Герасима (в російській літературі воно відоме в художній обробці М.С. Лескова), яке має немало паралелей у казковій літературі, починаючи з оповідання про римського раба Андрокла та його лева і продовжуючи старовинними німецькими народними книгами. [6]
Але поряд з такими оповіданнями ми можемо зустріти у Мосха і суто світську новелу, наприклад оповідання про злочинну матір.
Під час плавання корабель став у морі, незважаючи на сприятливий вітер. Капітан корабля в розпачі. Раптом він чує голос: кинь у море Марію й закінчиш благополучно своє плавання. Капітан, не розуміючи, про яку Марію йде мова, після повторного поклику таємничого голосу, гукнув: "Маріє!" Одна з пасажирок відгукнулась і підійшла. Відійшовши з нею осторонь, капітан сказав: "Бачиш, Маріє, який я грішник: через мої гріхи корабель не може зрушити з місця". "Ні, це я грішниця", — відповідає Марія і розказує свою історію. Лишившися вдовою з двома дітьми, вона, полюбила якогось військового, який, проте, через дітей не хотів з нею одружитися. Тоді вона їх убила. Але, дізнавшись про її злочин, військовий жахнувся і категорично відмовився стати її чоловіком. Злякавшись, щоб не розкрився її злочин, вона втекла. Капітан, вислухавши розповідь Марії, не наважується кинути її в море. Він пропонує їй спробу: спершу спускається в човен сам, але корабель не рушив з місця; потім спускає в човен Марію, і човен негайно йде на дно, а корабель починає йти благополучно. Мотив "сповідання гріхів" на морі ми знаходимо у відомій українській думі про Олексія Поповича і бурю на Чорному морі. "Луг духовний" Іоанна Мосха, добре відомий уже в рукопису XI — XII ст., в 1628 р. був надрукований у Києві друкарем Спиридоном Соболем "в дворh Іова Борецкого, митрополита кіевскаго" — "Лимонар, сирhч Цвhтник иже во святых отца нашего Софронія, патриарха іерусалимскаго, составлен же Іоанном ієромонахом в лhто шестьсотное..." До видання додано передмову, яка пояснює, хто був автор і його друг Софроній, якому присвячено книгу, і рекомендує її увазі "зацного чителника".
"Читай теды книгу тую охотною душею и вhрою несумненною и так обычай и живот твой подлуг читання стосуй, абысь таковых и так презацных мужей, которых тут выписаных знайдеш, годным ревнителем стал, а за часом их сполкованню прилучен был..."
Крім "Синайського патерика", в слов'янських перекладах надходили й інші патерики під назвами "Скитського", "Єгипетського", "Римського" тощо, що проходили через усе старовинне письменство як руське, так і українське. Під їх впливом виник оригінальний "Києво-Печерський патерик", про який мова буде далі. Між оповіданнями перекладних патериків і оповіданнями "Києво-Печерського патерика" часто спостерігається схожість, яка пояснюється, зрештою, не стільки запозиченням, скільки схожістю побутових умов монастирського життя і схожістю думок та почуттів близько споріднених соціальних груп.
Вплив перекладної агіографічної літератури на літературу оригінальну винятково великий. Вище вже говорилось про виникнення в фольклорі цілого ряду агіографічних легенд, де відгуки житій переплелись з мотивами, що йдуть від язичницької старовини. Багато чим завдячує житіям і лірична поезія напівкнижного й напівнародного походження: так звані "набожні" або "побожні" пісні, що поширювалися серед патріархально-відсталого селянства і через усну передачу, і через збірники, рукописні й навіть друковані, на зразок "Богогласника", що з 1790 p. витримав кілька видань, у складі якого є ряд пісень, взятих із житійних збірників (пісні Параскеві-П'ятниці, великомучениці Варварі, святому Миколаєві, Олексієві — чоловіку божому, Онуфрієві-пустельнику, Георгієві Побідоносцю та ін.). Але далеко більший вплив на всі ці пісні мала церковна лірика, історія якої починається з II ст. н. е. і тягнеться на сході протягом усієї епохи існування Візантійської імперії.
ЦЕРКОВНА ЛІРИКА
Перекладна церковна лірика представлена творчістю багатьох десятків поетів, серед яких свого часу славилися, наприклад, Єфрем Сірін (сірієць) — IV ст., Григорій Богослов — IV ст., Роман Сладкопєвець — V ст., Андрій Критський — VII — VIII ст., Іоанн Дама скін — VII — VIII ст., монахиня поетеса Кассія — IX ст. та ін. Від первісної простоти і нехитромовності візантійська церковна лірика йшла до великої формальної вдосконаленості, виробивши нові віршові розміри, створивши мудровані строфічні побудови і жанри, зумовлені тим чи іншим способом вокального виконання. Суб'єктивних елементів у цій ліриці або немає зовсім, або вони незначні. Вона виявляє не особисті, а колективні почуття всієї віруючої общини. Немає великої своєрідності й в доборі поетичних засобів: вони наперед указані Біблією, книгами Старого і Нового завіту, особливо Псалтирем, і книгами пророків; тому ті самі образи і поетичні формули ми знайдемо в поетів, що належать до різних століть. Оскільки з християнського погляду особи і події старозавітної історії — прообрази і передвісники Нового завіту, остільки поезія ця багата на алегорії і символи, а це, як відомо, становить характерну рису всього середньовічного релігійного мистецтва. З формального боку, для неї характерні засвоєні від староєврейської поезії паралельність розташування частин, часте повторення рефренів. Ця лірика в деякій мірі зазнала впливу і лірики античної, і античної риторичної прози, з якої, між іншим, запозичений нахил до рими.
Вибрані й систематизовані в окремих збірниках, ці ліричні твори цілою масою прийшли в слов'янських перекладах у Київську Русь зараз же після прийняття християнства. Залежно від вміщеного в них матеріалу ці збірники мали різні назви. Так, наприклад, збірник церковних пісень, що стосуються днів церковної відправи на весь рік, називався "Минея мhсячная", церковні пісні, що стосуються до найзначнішого з християнських свят — до свята пасхи і наступних після нього тижнів, згруповані в "Тріоди цвhтной" (грецьке , слов'янське — "трипhснец"); цьому святу в християнській церкві передує семитижневий піст.