А Петрові Жек та Микада кажуть:
— Чого ото ти ходиш до отих штундарів, у них-же ікон немає?
— Чого ходю?—а книжку "збирить".
Маруся, Артемова дочка, бігала в коротенькій, вище колін, спідничці, та гризла цукерки. Не звертав Петро на неї аніякогісінької уваги.
Це було давно...
Аж гульк і революція! —
Взяла Петра на крила, піднесла над селом, підняла й кинула в місто.
Петро зараз став комсомольцем. Підучився грамоти, об'їздив мало не всю Вкраїну, був у Москві літо, вчився в самого Валерія Брюсова, як писати вірші.
Друкується, член Спілки пролетарських письменників у Харкові.
Живе в великому місті. Пройнявся залізом, димом, гуркотом машин, колес, робочим духом, широкі кам'яно-встелені вулиці, з височезними стінами, а в них великі шибки—вітрини. Сонце впаде на шкло й воно далеко блищить, наче з води срібло. Вулицями безперестану літають автомобілі, мотоциклети, велосипеди, трамвай искрить по дроту—шум.
А десь у Петра, у маленькому, як у жмені, селі є мати, батько— бідують старі. Сестри десь господарюють із своїми чоловіками, а брати працюють в Ельворті—Федько вже старшим літейщиком, а Митька ковалем.
Та не Ельворт зараз завод, а "Червона Зірка". Петро вже поеми пише, а брати ще тільки в лїкбезі вчаться. ...Революція...
Петро одного разу пише матері.
"Навряд-чи доведеться мені мамо носити торбу, біднякові в революцію й з одним крилом можна літати. Ой... де я тільки не вилітав? Скоро прилечу до Вас у гості. Ваш син Петро".
І справді приїхав. Пишається мати, дивується батько:
— Петро, ти?—Вчора, та наче вчора крав у Карпихи на городі вишні, подер надвоє сорочку, били тебе пужалном, а сьогодні вже дивись!
Я ти пішов-би в груцьку, нехай-би подивився на тебе, бо казав, що ти десь босякуєш, та що з тебе повік хазяїна не буде!
— Та хазяїна справді не буде, я-ж людина письменна, та й незручно мені, в мене-ж одна рука.
— Д ти-ж це як—зовсім, чи ще поїдеш? _— Ще поїду, вчитись треба.
— Та хіба ти ще не навчився, вже мабуть і писарем був-би?
— Та був-би, але мені цього мало, більше хочу.
— І нащо воно більше—каже мати—не їдь, сину, будь тут за писаря! Он у Лахманів така брава дівка, поберетесь, будете любісінько жити та й ми старі якось коло вас будемо.
— Е, мамо, ні— Я людина зараз не та... Ви чули про комсомол? Для мене всього світу мало, а не то що ваше маленьке село з Лахманів-ською дівкою.
— Та так-так... тепер уже мати не потрібна... вигодувала, до церкви носила, приобщала, сповідала, а тепер вони тобі революцію, комсомол... Мати втирає брудним фартухом сьози і всовіщає Петра.
VI
Петро ходив степами. Давно він був отут. Он велика могила— кладовище. Там колись Петро з матір'ю на проводи просили крашанки, паски...
Д он баштани. Давно... Ой давно він рвав своїми власними руками кавуни, дині.
Курінь на баштані здавався Петрові чогось таким рідним, любим. Стоїть собі з дрючків стулений, обсипаний сухим бур'яном, а на ньому якась подерта ряднина, сушиться насіння од динь та кавунів. Біля куріня роями літають золото-зелені мухи, бджоли.
Дівчатка взялись за руки, крутяться вінком і на ввесь степ: "я цыганка, а ты цыган Выходи ко мне на выгон", а тоді другу:
"продай жінко всі спідниці
чум-чара чуррара Визволяй мене з темниці
ку-ку!".
Петро підійшов до куріня.
Дівчатка нарізали кавуна й довго розглядали Петрову "іскуствену"
РУНУ-
Оповідав Петро, де він був, і почав звати кожну на ймення, що він мовляв ще не позабував нікого.
— Я це, здається, Маруся Башличка?
Маруся засоромилась і лагідно клала до рота скибку кавуна.
Руса коса легенько гойдалась у неї на плечах, ніжно торкалась об червоні круглі щоки, одна половина високого лоба вкрита волосям, що спадало на око, тоненькі брови, під карими очима темні плямочки, маленький носик. Коли вона в профіль на груди спустить косу, то подібна до мадони.
Марійка ще буде рости—подумав Петро, вона ще скидається на дівчинку, хоч стегна вже, як у дорослої женщини, й ноги втілі, ніби виточені.
Маруся поклала на тачку гарбузів і зібралась везти до хати.
Пішов з нею й Петро—по дорозі.
Йшли мовчки, а згодом Маруся несміливо:
— Ходімте до нас... побачуть Вас Олекса та мама.
— Добре. Петро взяв одного гарбуза за волики та допомагав Марусі везти тачку.
VII
1921 рік залишив велику рану Башликам.
У Марусі вже не було батька, брата другого, терпіли голодуху, попродали все з хати.
Велика простора кімната—пуста.
Стоїть незастелений стіл, по боках два давні-давні вазони з фікусами.
Олекса, старший брат Марійчин, радо розмовляє з Петром, згадував його минуле.
Олексині маленькі очі щиро всміхалися, прищики, що пшоном виступили на чолі, робились червоні, наливалися кров'ю.
— Д Марія в нас уже дівка. Показував на Марусю Олекса. Маруся взяла кухоль води, поливала вазони й зиркала на Петра. У Петра очі задумані, на брови падав великий чуб, стомлене лице,
куточки губ надавали йому чогось молодого й доброго. Заклопотаний.
— Чого ти, Маню, така сумна?-Питав він Марусю, що обіперлася зараз на лікті й дивилася в вікно.
Маруся пишно опустила голову в землю, щоки загорілися, брівки трішки здрігували. Вона підвела голову на Петра, здула губами волосся, що лізло їй у рот, і промовила:
— Та... так.
Олексі нічого було робити і він вийшов. Маруся Петрові подобалась.
— Маню, а чого ти не носиш Червоної хусточки?—в Харкові всі Комсомолки носять.
— Бо немає... та я й не Комсомолка... Олекса Комсомолець, а ніколи мене й на збори не покличе—вредний...
— Маню, я щось тобі напишу, а ти даси відповдіь, добре? —— ñ що-ж ви мені напишите?
Вона то опустить голову вниз, то підведе на Петра. Петро написав:
"У тебе гарне личко, брови...".
Маруся прочитала. Щоки ще більше зачервонілися, брови стали наче рівнішими, груди під синенькою кохточкою здрігували.
— Ой., що-ж вам написати?., я не знаю...
— Ну ось я напишу ще:
"Ти мені подобаєшся, а чи подобаюсь я тобі?". Маруся уставилась у вікно, зробила серйозне лице, потім усміхнулась, подумала, погризла легенько оливець і написала: "Подобаєтесь". Петра наче кинуло в жар і він швидко промовив:
— Знаєш що Маню, я маю з тобою багацько говорити!..
— Добре...—Ой чекайте, корова на тачці гарбуза гризе... Вибігла, а Петро думав:
"Гарна вона, свіжа, здорова, з неї можна людину зробити".
VIII
Вечір упав прямо на Марійчину хату. У вікнах на селі засвітилися жовті вогні.
В полісаднику, де акації вкрили дерев'яний дах та листочками шаруділи об шкло віконця,—Маруся й Петро.
— Ти, Маню, не звертайся до мене на "Ви", адже-ж ми росли в одному селі, ще колись укупі й гралися. Пам'ятаєш, як у тому вашому сараї, де ссипали вугіля...
— Ой... я не пам'ятаю, тихше, бо мама спить біля цього вікна й почує.
— Поцілуй мене, Маню!
Маруся усміхнулась, глянула на Петра, потім упала йому в груди, як злякана птичка—засоромилась, тоді жалібно подивилася йому в вічі:
— Та... краще завтра.
— Ні, я хочу сьогодні,—це по меншовицькому, ти чула про меншовиків? Треба по більшовицькому—сказано—зроблено.
— Ну то добре...
В полісадник упав камінчик і покотився до Марусіних ніг. Потім голос:
— Товариші, прошу слова!
Маруся пізнала Олексин голос і крикнула.
— Собраніє одкрито, просимо! Олекса підійшов:
— Сьогодні Загальні Комсомольські Збори. Ходімте?
— Обов'язково!—Петро швидко встав. Пішпи. На вулиці до них пристали ще Комсомольці.
— Ти нам зробиш доклад про роботу Харківської організації. Петро згоден. Зібралось багато Комсомольців і направились до Комсомольського клубу.
Затягли пісню.
Місяць лив на село слабеньке проміння, обливав юрбу Комсомольців, голови хат, а Комсомольська пісня виривалася з молодих грудей і тонула в синьому вечорі.
IX
Петро сидів за столом і писав вірші. Відчинилися двері й тихенько, щоб не заважати Петрові процювати, увійшла Марусина мати.
Жовте зморщене обличчя, зпід подертої хустки недбайливо виглядало волосся, на носі низько висіли окуляри, в бровах та очах щось подібне до Марусі.
Вона підійшла до столу й лагідно:
— Я хотіла з тобою говорити. Я чула, що ти хочеш одружитися з Марусею...
Ти-ж бачиш сам, вона ще дуже молода і нема-ж у неї нічого, одна спідничка і все!
Невже ти собі багатшої не найдеш? ^
У Петра виступив гарячий рум'янець. Йому чогось стало ніяково... Він узяв у руки оливець, бігав ним механічно по папері, щось непотрібне малював, не дивився матері в лице й мовчав. Мати розуміла його й не вимагала говорити. Нарешті Петро одважився.
— Це старі вигадки. Що мені потрібні рядна, скрині? Чи воли та коні?
Не буду-ж я з оцим усим возитися? Ми з Марусею поїдемо звідци... г то що в неї спідниці нема, то придбаємо.
— В неї є руки, а в мене голова.
Петро замовк. Його серце швидко стукало, тіпалось, він нервово черкав оливцем.
Мати помовчала, далі додала:
— Ну то гаразд, робіть, як вам краще, аби добре було. Колись Артем казав, щоб я давала волю своїм дітям і не перечила їм ні в чому. Мати вийшла.
Вбігла Маруся й сіла Петрові на коліна.
— Ну що, питав?
— Сама питала.
— Ну що?
— Каже добре.
— Ну ось і добре, а це тобі... Маруся швидко завертіла у Петра перед носом гілку винограду, що одною рукою тримала в себе за спиною.
— Д чого це ти такий худий? Може ти чим хворий, ти пішов-би до лікаря.
— Ні, Маню, це я стомлений. Пишу багато, читаю. Та засідання, збори...
Завтра Єлисаветський ОкрКом КСМУ дає командировку в будинок спочинку. Знаєш де Соколовські хуторі?—туди.
Соколовські хуторі од Балашівки недалечко.
Он за великим Грузчанським шляхом Перемонтова дача, долина з великою криницею, що колись поставив пан, а за могилою Турецька могила, а там видно верхів'я дерев, панських дачних будинків—ось це й є Соколовські хуторі.
Зараз там спочивають робітники та радянські службовці.
По-під соячниками, що як військо стоять, вітер котив курай, а горобці обсіли соячники й цвірінькають на ввесь степ. Петро й Маруся йшли по-під соячниками, що били своїми головешками Петра й Марусю в груди, в плечі.
— Ну, Маню, ти вже мабуть вертайся, я вже тут піду сам. Через два тижні буду в тебе, а там поїдемо до Харкова, будеш там учитись, зроблю з тебе письменную, запишу тебе до спілки пролетарських мистецтв.
— Не барися-ж, поете мій бравий!..
Маруся, як кізочка, збігла в долину, вибігла, стала на горі й замахала Петрові руками, щось говорила.