Свічки засвітились.
— Воно ще й злитись уміє.
— А вміє!—крикнув я, вхопив каменюку й пустив її в голову хазяйці. Вона впала навзнак, і по щоці потекла кров— Мені однаково лягати під потяга. Хазяйка підвелась, лице залилося кров'ю.
— Чекай, чекай... Ось приїде Андрій... Живого не випустить! (хазяїн поїхав до міста на два дні).
— На ось тобі й Андрієві твойєму,— я хазяйці показав дулю.
Це її образило. Вона схопила дошку од щитів і підбігла до мене. Але друга камінюка влучила їй у брову. Вона схопилася обома, жменями за лице й побігла додому.
Надвечір я додому Телят не погнав. Кинув їх на призволяще й пішов ночувати в щити. Однаково. Сьогодні під потяга... На землю чорно, моторошно спускається ніч. Я сиджу в щитах, холодно мені й боязко. Все смерть ввижається. Я зажмурюю очі. Ховаю лице в долоні, тулюсь у куток. Темно. Часами летить потяг і піді мною земля дрижить, наче піднімає мене в повітря.
Я одтуляю жмені і вглядаюся в нічну їмлу. Імла ворушиться. Чорний ковалок-з неї вимальовується. Наближається. Щось іде. ^Не видно ні рук, ні ніг, ні лиця, але воно йде. Йде наче тінь, прямо до мене. Я притулився до щитів, притаївся, не дихаю. Нле тінь прийшла, нагнулась до щитів, зазирнула, простояла так хвилини зо дві. Далі тінь засвітила сірника. На мене глянуло худе, довге обличчя з . глибокими запалими очима. Обличчя все заросло рідким волоссям, а очі дико бликали, наче хотіли мене пронизати. Одна рука пригорнула до грудей од холоду піджачину, друга держала ножа.
— Що ти тут робиш?—спитала мене тінь.
— Нічого... Ночую...
—1 Що в тебе—нема де ночувати?—Тінь присіла ближче до мене.—Не бійся, не бійся, дурненький, ти мені не потрібний.
Я йому розповів усе.
— Значить, хазяйка сама вдома?
— Сама.
— Ходім зі мною до неї.
— Не хочу.
— Ти тільки скажеш, що це ти прийшов.
— Вона сказала, щоб я не приходив, бо вб'є мене.
— Д як звати хазяїна? т
— Андрій. — Тоді тінь вилізла зі щитів, пішла
8'
227
валом наче чорна пляма, а тоді зникла, розтанула серед чорної ночі.
Згодом я почув постріл. Значить, щось трапилось. Я боязко сидів, аж доки ранок не посипався сизим туманом. Став виглядати потяга. Нга, гуркотить. Іде. Я виліз із щитів. Гуркіт збільшується. Дивлюсь: із туману виринає червоненький прапорець. Це була тільки дрезина. їхало чоловіка,шість людей. Дризина зупинилася біля будки мого хазяїна, згодом їхала назад і везла закривавлену тінь, що приходила до мене вночі. Значить, хазяйка його пристрілила.
Я знову виглядаю потяга, мені захотілося плакати. Вже ніколи, ніколи я не побачу Льолі. І чого вона відверталася від мене? Якби вона знала, як мені хочеться її бачити. Тільки бачити. Я кілька ночей нічого "не думав". Утома вбиває мій мозок і він засипає. Хорий, знесилений. "Тату! Мій любий тату!" Я голосно заридав і збіг до потяга, що запінений виринав із кудлатого туману. Мені стало боязко й я тільки стояв, як кам'яний. Потяг промчав... Знову поліз у щити. Стомлений, ледви волочу ногами. Н що, коли піти додому? А я ж не знаю, де якономія Кереївського. Та як же його йти — мене мати не хоче! Розгнівається...
Промчав іще один потяг, і я знову побоявся. Сонце вже пригріло землю. Висушувало тумани, росу. Я подивився в той бік, звідки прийшов з хазяїном. Як-далеко! Далина гойдалася, мов холодець, а рейки блищали, мов дві чорні гадюки, яким ніколи й ніде • нема кінця.
Додому! Я зійшов з валу й пішов по залізниці в той бік, звідки сонце сходить. Ноги мене не несли, я часто сідав спочивати. Рвав козелики, їв молочай, вовчу лапу... В мене паморочилось у голові. Сів на рейку. Рейка дрижала. Я притулився
ДО рейки ухом. Десь далеко йшов потяг. І минуло небагато часу, як він виринув із сизого туману, мов чорт, шумно мчав, бризкав навколо піною, а з голови, як великі кудлаті шматки чорної вати, валив дим.
Я одійшов од рейки осторонь. Подумав, а тоді голосно вигукнув:
— Тату, та!..
І ліг пополам на рейку.
Розплющив очі, наче від міцного сну. Мене несли . на носилках до санітарного вагону. Пахло аптекою.
— Ну, как повреждєніє? — питає хтось когось.
— Нічего. Жить будет. Ущерб ребра, лопаток. Ну, отнята рука... Заживьот.
... Мене збило з рейки залізом, що низько висить перед колесом, і так я лежав між рейками, поки не переїхали всі вагони.
— От, каналія... — Я повернув голову набік і побачив, як вусатий чоловік з какардою на картузі
. ніс за пальчики мою жовту, жовту руку. Кров з неї капала на жовтий пісок і застигала чорними кружалками.
Я крикнув і знепритомнів.
V
Лупнув очима. Переді мною величезні голубі вікна. За вікнами світло, зелені з темним відтінком дерева. З вікон мої очі стрибають на білу, мов сніг з голубим відтінком, стелю з кружалами посередині, такими — як ото кинеш у воду камінця, — а вона розбігається. Далі очі падають од стелі вниз. Ліжка. Багато голубих ліжок з людьми. Було ще рано й люди спали. Я теж у такому ліжкові. Хотів повернутися на другий бік, але все тіло за-щиміло... Боляче. Я був забинтований. Згадав за руку, і в очах потемніло, в ухах задзвеніло, і мене не стало...
Одкрив очі. В палаті гомонять люди, пораються кожен біля свого ліжка, шелестять газетами. Біля мене стоїть жінка з червоним хрестом на грудях.
— Сестра, сколько ему лет? — звернувся один до жінки, що стояла біля мене з червоним хрестом на грудях.
— Тринадцятий, — відповіла сестра, даючи мені нюхати нашатирного спирту.
— Ну, як голова?—питає сестра.
— Легше. — Я став прислухатися до хорого, що впер окуляри з золотим ободочком у газети й голосно усім читав. Я дещо вловив:
"Возле станції Шестаковкі... Пьотр Мєльніков, 12-лєтній мальчик бросілся под поезд. Прічини не установлєни..."
На мене всі глянули.
— Це про тебе, — каже мені сестра. Той, що читав, поклав газету на своє ліжко й через верх своїх окулярів глянув на мене, роззявивши рота.
— Что ж тєбя побуділо бросіться под поезд? — спитав він мене-
— Не питайте його, — сказала сестра.—Лікар не велить розпитувати.
Вона поклала мені під паху градусника й вийшла. Я повів очима по палаті. Мені було легко. Голубуватий колір стін, вікон, нерешті шматки синього неба, веселе, світле проміння сонця, що рівно лежало на підлозі й непомітно росло, все це підносило мій настрій. Я чомусь усміхнувся очам, що з зацікавленням дивились на мене з довгих сірих халатів. Очі не слухались сестри, вони один поперед одного почали сипати мені запитання:
— Як же я попав під потяга? Не знаю. Чи правда, що я під потяга ліг сам? Ні, я сам не лягав. Л як же? Може я спав? Може я якось мимоволі! Хто-зна. Мабуть упав, мабуть біг... Може біг та зачепився за рейку, а тут потяг? Мабуть біг і зачинився за рейку, хто зна...
. З тим, що не знаю, і край. Мені було ніяково казати, що я під потяга ліг сам. Очі в мене нічого не допиталися. Причепурили свої ліжка, повкуту-валися в довгі сірі халати й пішли гулять. Сестра увійшла, взяла в мене градусника, подивилася й приклала мені до голови долоню:
— Не знаєш, чого ґави розкричалися? — спитала сестра між іншим.
— Що? — Я не зрозумів, до чого це.
— Ґави, ґави, кажу, кричать. Не знаєш, чого вони розкричались?
— Ґави?
— Нуда.
— Кричать?
— Кричать ґави.
— гЛ чого вони кричать? — питаю.
— Я хто-зна. Я ж у тебе питаю, а ти не знаєш?— вона усміхнулась.
— Мабуть сніг буде, — кажу. Вона голосно засміялась, потім дала мені якихось ліків.
— Пий-пий... Отак... Не кривись... Ще-ще... До кінця. Так. Молодець. Тепер тобі буде добре.
І мені згадався батько, як давав мені горілки: "Пий-пий, синку. Отак... Оселедця... Хліб... Так. Тепер тобі буде весело". 1 мені було весело. Складав дрова, а на подвір'ї Льоля.
Сестра вийшла, мені зробилось трохи сумно. Вона була дуже лагідна, ласкава, і мені було приємно, коли вона зі мною розмовляє.
Мені кольнуло в боку. Я крикнув, і вона ввійшла.
— Що таке, голубе? —<=— В боку коле.
— В боку коле, бідний. — Вона взяла мою руку двома пальцями й замислилась, наче чогось чекала.
— Ти заснув би, — обізвалась вона,— завтра перев'язочку зробимо.—Вона легенько кладе мою руку під ковдру, збирається йти. Мені хочеться, щоб вона сиділа біля мене. Ог, якби вона була моєю матір'ю!..
— Вже мабуть йе кричать ґави?—кажу.
— Кричать, кричать, — сказала вона, і пішла. Потім я трохи "подумав" і заснув.
Другого дня була мряка. Мені дуже "крутило" руку. Я потів, млів і лаявся. Сестра мене тримала.
— Я-я-я-й, де ж це ти так навчився? Не можна ж так... — Та я не слухав її, злився на всіх, найбільше попадало хазяїнові, в якого я позбувся руки.
Сестра клала мені до голови гумову подушку, казала багато лагідних слів, але мені від цього було не легше. В руці щось крутило Гвинтом, викручувало кістку, трощило, рвало, пекло вогнем. Я кричав. Сестра дала мені щось випити, і згодом я заснув.
І завжди, коли була вогка погода, мене визволяв сон. Я сни в мене були чудові. Завжди сниться мені, що я з двома руками. Ліплю. Малюю і не ві сні. Сестра дала мені олівця й паперу. Доктор у білому, з бородою немов із смоли, в окулярах, що лежать на носі, як велосипед, узяв мої малюнки в руки, повертів, повертів, віддав і сказав, що з мене люди будуть. Чого мені журитися? Я повірив докторові.
Лежу собі й малюю. Відчиняються дверь Входить голова більша за тіло, в десятьох теплих хустках — зажурена мати. її ведуть брат Федька й сестра Наташа.
Мати ще з дверей галаснула.
— Дитино!.,
Мені зразу згадалася рука, і моє лице потбнуло в сльозах. Наташа схлипнула, а Федька злився і гнівно матері сказав: ^
— Ви його не розтроюйте... Йому й так боляче. Яле мати не слухала.
— Якби ж... Якби ж я знала — що ти собі наробив? Та це ж ти каліка навіки!
Федька на неї люто подивився. Мати трохи заспокоїлась, а тоді теж питала:
— Багацько ж, дитино моя, руки нема?
— Ось отак, — я показав вище ліктя. Вона журно похитала головою:
— Це ж тобі, сину, не минути торби. Ні хазяйнувати, ні в заводі, ні до чого. — Мати безнадійно й скептично махнула рукою:
— Уже з нашим достатком... з одним крилом не полетіти.
— Чого там не полетіти?.. Навчиться грамоти,— каже Федько, — писарем буде. Мало є таких, що й без ноги, або без руки, і живуть.
Федька перебила Наташка:
— Я як же ти попав під поїзд? —-Я почав якось оповідати, уявив собі ► всю подію, мені зробилося
; млосно, а потім знову мене не стало.
Коли я опам'ятався, то біля мене вже нікого не було.
Я через кілька днів до мене завітав ще один гість.