Розвага

Петро Голота

Сторінка 5 з 17

Анатоль сказав, що має посаду, та ще й добру.

— Скільки платять?

Анатоль збрехав:

— Та зараз вісімдесят, а потім набавлять.

Батько оддав хлопчикові гас і повеселішав.

— Та це нічого. Вісімдесят карбованців щомісяця. А ще, кажеш, і набавлять?

— Обов’язково набавлять.

— А не знаєш скільки?

— Певне, карбованців шістдесят. Цебто буду отримувати сто сорок карбованців.

— Так, це нічого. Гм… бач воно як…

Лице в Карпа зробилося ще червоніше, а очі заблищали.

— А я гадав, що ти там байдикуєш… Ти обідав?

— Ні.

— То йди мерщій додому, там, здається, ще не обідали.

Анатоль пішов. На подвір’ї його зустріла Хведоська. Вона прала в балії білизну. Стояла до Анатоля спиною, підтикала всі спідниці, які тільки на ній були, й від того на спині був величезний горб.

До Анатоля Гривко прожогом кинувся з будки, стрибав, рвався з ланцюга, радісно гавкав, сміявся очима, тоді сів на задні лапи, махаючи хвостом, і аж облизувався од заздрості, що Хведоська так близько біля Анатоля.

— А ми оце з Оляною думали в неділю до тебе поїхати, Толю. — В Хведоськи лице аж горіло од праці, коса була трохи вогка, у милінні. Вона втерла рукавом, засуканим вище ліктя, спітніле лице, усміхнулась і сказала:

— Ти знаєш, Толю… Оляна тебе кохає… Ой, як вона тебе кохає. Мені аж ніяково. Я, мабуть, соромилась би так побиватись.

Анатоль відповів на це лише усмішкою, бринькнув Хведоську пальцем по губах і сказав:

— Мати вдома?

— Вдома.

І знов почала прати білизну. Анатоль увійшов до хати. Коло порога в сірій вогкій пітьмі стоїть цебер із помиями, збоку в кутку — кочерги, лопати, якесь паліччя, віхті. Коло печі купа цегли з кізяків і в’язка хворосту з лісу. На печі й на ліжку жужмом старе лахміття. На ліжку в лахмітті позіхає, зігнувся в дугу сивий кіт, а на долівці посеред хати стоять ночви з висівками, а над ночвами зігнулась тонка, довга постать матері й колотить ці висівки.

— О, гість прийшов! — зраділа мати. Так і застигла з ополоником у руці, піднявши його врівень із плечима, а висівки з ополоника капають у ночви.

— А ми думали, що ти вже не прийдеш. Сідай, боже ж ти мій. А тобі наче й живеться нічого, і вигляд у тебе гарний. А це що за костюмчик? Це твій? — Вона полапала костюм рукою.

— Це товариша мого. Він його мені дав.

— Дав? — здивувалася мати.

— Подарував.

— Подарував… дивись ти… а матеріал наче гарний. Проходь. Ти їв що-небудь?

— Ні.

— Я ось зараз.

Вона помила руки й вийшла надвір. Анатоль сів до столу. Половина стола була не заслана, тут на поколупаних, вишкрібаних дошках сушилась локша. На другій половині стола лежала жужмом скатерка, на ній пилом прибита Біблія. Горіла лампадка. Лампадка ця горить щодня, олива недорога, а все ж таки "спасеніє".

— Хведосько! Хведосько-о-о! — гукала на подвір’ї мати.

— Іду-уу! За-а-раз! — глухіше було чути Хведоську з вулиці. А згодом було чути ближче невиразну розмову.

— Та йди вже, йди, шерепо, обідати, — казала мати і ввійшла до хати. Як уже страва стояла на столі, до хати ввійшла Хведоська, а за нею Оляна.

— Драстуйте! — соромлячись і червоніючи, промовила Оляна й подала руку Анатолеві. Той усміхнувся й трохи підвівся, вітаючись із нею. Вона причепурилась, Анатоль це помітив. На ній була довга рясна сатинова спідниця й голуба перкалева з напуском блузка з біленьким одкоченим комірцем. Дві коси зв’язані ззаду докупи. Від виразного проділу на голові довгасте чоло здавалося більшим, лице — повнішим. Вона сиділа з хусточкою в руці, тримала руки в пелені й зиркала то на Анатоля, то до печі. Коло печі поралась мати. Оляна схоплюється, підбігла до печі, щось погомоніла з матір’ю, з чого Анатоль почув Олянине: "Я сама". Після цього мати вийшла надвір, а страву на стіл подавала Оляна. Хведоська весело усміхалася в ложку й зиркала оченятами.

— Оляно! — сказала Хведоська.

— Га?

— Давай Тольку оженимо.

Та не знала зопалу, що сказати, а таки вимовила, сьорбаючи борщ:

— Давай.

Тут би пішла розмова, та в сінях почулось важке човгання чобіт.

— Щоб я вмерла, батько йде, — сказала Хведоська. І справді, до хати ввійшов напідпитку Карпо.

— О-о-о! — протяг він. — Я ж так і знав, діточки мої… — Потім перехрестився. — Я ж з тобою, синку, й не вітався як слід, прости мені, — він поцілував Анатоля, — і тебе, дочко, давно не бачив — і поцілував Оляну. Їй це надміру подобалось. Вона встала, допомогла Карпові стягнути засмальцьованого фартуха, й Карпо лишився в жилетці.

— Ви б лягли, — пропонувала Оляна Карпові, і Карпові подобалась Олянина ввічливість.

— Ні, ні, дочко. Я ще з синочком по чарці вип'ю. Я його давно не бачив. Мотре! — гукнув на стару.

— Нащо ви гукаєте? — спитала Хведоська.

— Треба послати.

— Так ось ми з Оляною підемо.

— І то правда. Тільки мерщій! — Дівчата взяли гроші й побігли.

— Ну, синочку, розказуй.

Карпо ліниво сів, погладив бороду й сперся на ліктя.

— Нічого, тату. Працюю собі, заробляю гроші.

— Заробляй, сину. Гроші завжди згодяться… А це ж на тобі що? — Він рукою лапнув за костюма.

— Це мені товариш мій подарував.

Карпо аж прицмокнув.

— Прямо-таки подарував… гм. Видно, заможненький. Ще й добрий костюмчик. Ти так колись заглянь із ним до нас. Видно, порядний чолов'яга. Гм… Подарувати такого костюма… це ж гроші. Гм… Ну, а як там Галя?

— Нічого. Живуть собі. Вередує вона трохи.

— Так. Ну, а він не зобіжає її?

— Вона на ньому верхи їздить.

— Ось як. Ну, хай їздить. А от тобі не дай бог така.

Анатоль тільки гордо усміхнувся, мовляв, він не з таких. А Карпо продовжує.

— Якби взяв таку овечку, як Оляна, то ця буде тобі ноги мити й ту воду пити. І таки, як не кажи, дівча заможненьке. Нам до них не зрівнятись. Будеш хазяїном. О, про вовка помовка, а він і тут.

— Нас два вовки, — сказала Оляна, — цікаво, про якого йшла розмова. — Звичайно, Оляні дуже хотілося, щоб розмова йшла про неї.

— Та про того вовка, — сказав Карпо, — що здобич у руці тримає.

В Оляни заіскрились очі. Вона тримала в руці пляшку. Карпо поналивав чарки й гукнув Мотрю. Вона взяла чарку й спитала, за чиє здоров'я пити.

— Та за чиє ж, як не за гостей, — і показав на Анатоля та Оляну.

— Ну, жилаєм всього харошого, — та й проказала ціле оповідання побажань. Нарешті випив Анатоль, та так по-геройському, що батьки переглянулись.

— Та він у нас нівроку, хвалити Бога, — сказала стара.

— Вісімдесят рублів на місяць одержує, а скоро буде одержувать сто сорок карбованців, — сказав Карпо. Анатоль став іще більше собою пишатися і вже сам вірив у те, що про нього кажуть. Тим часом Карпо налив Оляні. Та засоромилась, затулила руками лице.

— Ой, дядю, я ж ніколи не пила.

— Та пий, дурна, — підтримувала Хведоська, що сперлася ліктями на дерев'яне ліжко й дивилася до столу. Оляна боязно протягнула руку до чарки, дивлячись на неї спідлоба, тоді швидко хильнула, а решту бризнула через голову на стелю, й там вималювався не то півник, не то собака.

— Тобою, Оляно, лише пишатись, — сказала Мотря. — Диви, Карпе, як вони обоє п’ють.

А Карпо тим часом подав чарку Хведосьці.

— Не хочу… — А очі блищать. Вона дивиться з цікавістю на чарку. — Не хочу, — сказала ще раз, узяла, вихилила її так само, як Оляна, змахнула решту на стелю.

— Ну, а як же, Толю, в городі? — почав Карпо.

— Та нічого.

— Біда. Одне горе та й годі, сину: беруть і беруть, щоб їх за печінки брало.

Потім звернувся до Оляни.

— Скільки твій батько цей раз продналогу заплатив?

— Сімсот карбованців, — одказала Оляна.

— О, чув, сину? От шкуродьори. От анцихристи. Отож і мені. Давай і давай. Життя немає. Робиш, як проклятий, так ніхто й не бачить. Помолитися ніколи, так цього, бач, не вчитують. — Карпо рукою махнув коло носа, зігнав муху і ще дужче викрикнув. — А повези продати що, так за безцінь оддаєш, — знов зігнав муху, — зате в них не докупишся. Кинься купити чоботи, одежі, — знов зігнав муху, — то здеруть із тебе в три шкури, а повези картоплі, — муха не покидає носа, — або пш… та бісової душі муха, де ти в чорта взялася. — А муха знов сіла на носа. — Ну, не гріх? — Карпо встав і махнув коло носа рукою. — Н-н-нечиста сила. — Нарешті муха одлетіла від носа й сіла Анатолеві на руку. Дівчата пирснули зо сміху. Засміявся й батько.

— Та воно якби дешево, — сказала Мотря, — то якось би й жили. Тільки й нашого, що немає.

— Та наше-то дешево, а їхнє… — злився Карпо. Анатоль прицілився до мухи, що сиділа в нього на руці, махнув рукою, муха злетіла й сіла Карпові на вухо.

— Так от ув'язла, нечистий дух, — махнув Карпо рукою. Муха сіла на хліб, і її піймала Хведоська.

— Кинь її, доцю, та й роздуши, — крикнув Карпо, — то камуністка. Бач, як липла. Тож хотіла кров нашу пить. — Карпо важко зітхнув і сперся на лікоть. А коли горілку допито і в хаті засвічено лампу, Карпо ліг із чобітьми на ліжко, спиною догори, і зразу захріп. Хведоська з матір'ю порались по хазяйству, а Анатоль з Оляною пішов на вулицю.

Аж перед світом прийшов Анатоль із вулиці й уклався в клуні. Заснути не міг. Він і досі відчував теплоту Оляниної прихильності до нього, йому вчувався її закоханий шепіт… Ось і зараз іще відчував її теплу в сльозах щоку й м'які груди, якими вона тулилась до нього. Але разом із цим і Василь на думці. Василь признався йому, що мав Оляну того ж дня, як вона відвідала Анатоля.

А хоча б не було нічого в Оляни з Василем, то одружитися з нею він міг би хіба тільки з жалю до неї, а не з кохання. А може, простити й це і одружитися на радість батькам?… Їм же так хочеться, щоб він, Анатоль, одружився з Оляною. І лише він це подумав, як в уяві його стали гарненькі личка Зіни з панчішної й Антоніни, що в їдальні. Мигнуло й лице Ксені, але зараз же зникло. Анатоль не міг заснути. Думки плуталися в голові, як дротяний клубок. Та ще й Гривко не вгаває. Щось тривожно й завзято він гавкає і на город рветься. Анатоль пішов до Гривка. Зобачивши його, Гривко ще завзятіше став гавкати й побіг прямо до станції. Коло станції крики, метушня, по насипу багато людей метушиться. Анатоль вернувся до клуні і вклався спати, але Гривко непокоїв його. То підбіжить до клуні, то побіжить кудись на город і завзято гавкає. Тоді Анатоль замкнув двері на дерев'яного засува й пірнув у пахуче сіно, щоб не чути собачого гавкоту. Стомившись розплутуванням своїх думок, заснув.

Прокинувся чомусь дуже рано.

1 2 3 4 5 6 7