Таля попрохала Володимира Андрійовича нарвати їй лілей, а він був такий люб’язний, що запропонував їй місце в човні і віддав у її розпорядження всі лілеї в затоці.
— Ах ти ж, нахаба, — жартома картала мати Талю.
Але Володимир Андрійович виправдував Талю. Вона така говірка й дотепна, що він від душі радий цьому знайомству.
Ганна радо вислухувала дифірамби своїй дочці й водночас із цікавістю розглядала гостя.
Він мав правильний овал лиця, що чітко вирізьблювався на білому тлі його одягу; проста лінія носа чомусь переконувала Ганну, що ця людина має лагідну безпосередню вдачу, а сині, як волошки, очі світились юнню і мрійністю. Його теноральний голос був соковито акустований, як у співців, звучав підкупними, щирими нотками, що виходили йому з грудей.
Ганна раз по раз вставляла запитання, щоб чути голос Володимира Андрійовича, вона вже хотіла запитати, чи не співає він, але з другої кімнати вибігла Таля.
— Володимире Андрійовичу, а йдіть подивіться. Гарно?
Володимир Андрійович підвівся.
У кімнаті на піаніно в двох квітниках стояли букети водяних лілій. Квіти пишно розцвітали білими пелюстками на чорному тлі.
— Чудово! У вас є смак. Чудово! — зачарувався Володимир Андрійович.
У цей момент ударив сильний грім і покотився глухим рокотом, відбиваючись дзижчанням у вікнах.
— Отже, сильно, — перервала німу сцену Таля. — А правда, красиво?
— Н-да, — погодився Володимир Андрійович.
Він розкрив піаніно і, вдаривши кілька акордів, передав враження грому з усіма нюансами дзижчання вікон.
— Ви прекрасно імітуєте. У вас чудовий слух. Ви граєте? — захоплено озвалася Ганна.
— Ану, передайте вітер, — напосілася Таля.
— Ну, от вам вітер… Шум лісу…
— Ану, дощ. Дощ, — не вгавала Таля.
Володимир Андрійович програв невеличкий фрагмент із відомого Ганні прелюду Шопена.
Знайома мелодія якось по-новому звучала у виконанні Володимира Андрійовича. Він мав хорошу техніку, передаючи водночас із почуттям тонкі нюанси…
— Будь ласка, грайте до кінця, — звернулася вона до Володимира, коли той несподівано обірвав.
І, вже слухаючи далі мелодію, Ганна бачила перед собою самітного в темній лісовій хащі композитора, повного тривоги, очікування й ніжного співчуття до близького друга. Навколо ж самітність, шум дерев, і тільки дощові краплі безнастанно, монотонно падають болем у хворе серце.
— А ви що-небудь бравурне… З бурею, — під'юджувала захоплено Таля.
Ганна вже бачить південне небо, затоплений повінню сонця день, бірюзове море, що пеститься до берега, вкритого зеленню плющів і дерев. Але ось чути тривожні голоси чайок. Небо чорніє. Море насуплює гігантські брови — вали. Вали наскакують на берег, несучи на гребенях піну люті. Море відповідає диким ревом на рев неба. Вітер заносить краплі моря й дощу. Ліс тривожно шумить… Враз налітає лютий шквал. Дерева злякано никнуть верхів'ями долі, ламаються з болісним зойком. Море й небо злилися в дикому герці… Грім, рев, жах, безнадія… Та ось розривається чорна заслона на обрії, хмари розвіваються останнім погрозливим гуркотом. З-за хмар — промінь. І знову пишною радістю розцвічується сонце. Блищить на листі перлиста роса, як сльози втішеної дитини. Стрекочуть цикади, співають хвалу сонцю трави, дерева, птиці… Все зливається в сонячному гімні приязні й любові…
Акорд відлітає останніми вібраціями незаспокоєного моря…
Ганна була вся на хвилях музики, повна ніжних нюансів і поривів.
Коли отямилась, серце їй болісно стислось. Надворі йшов дощ — буйний, безпросвітний.
— Я нічого не хотіла б, щоб тільки вміти так грати, — захоплено промовила Таля. — За вашу гру я б віддала вам обидва букети, коли б вони були не ваші.
— Чого ж вони мої? Але я вже почуваю себе винагородженим самим вашим бажанням. Їм так пасує тут стояти.
— Шкода тільки, що вони дуже скоро зав'януть, — промовила Ганна.
— Якщо дозволите, Ганно Павлівно, я їх вам буду часто зміняти…
— Для чого вам такий клопіт?
— Абсолютно ніякого клопоту. Я кожного дня їжджу повз них човном. А занести до вас — це майже по дорозі мені.
— І я з вами буду рвати, — засокоріла Таля.
Мати знову почала картати Талю її надокучливістю, і знову Володимир Андрійович заступався за неї, був ласкавий, жартівливий. Із ним легко було гомоніти.
Коли Володимир вийшов із кімнати, надворі було вже сонячно, повітря, насичене пахощами й щебетанням пташок, ніби сприйняло ті останні акорди сонячного гімну й рознесло луною по всьому лісу. Світ був молодий, оновлений. Так легко дихали груди ще вогкуватим повітрям.
— Заходьте, Володимире Андрійовичу.
Вони попрощались.
Таля почала ніби виправдовуватись за своє знайомство, але насправді їй хотілось поговорити про Володимира Андрійовича.
— Ти знаєш, я жартома попрохала, щоб вирвав лілею, а він: "будь ласка, сідайте в човен і вибирайте, яка вам найбільш до вподоби". Коли б ти бачила, як мені заздрили дівчата! Я й їм хотіла нарвати лілей, але тільки загриміло, вони повтікали. Знаєш, гримить і вітер… так цікаво!.. А він симпатичний, — несподівано закінчила вона.
За кілька днів Ганна й Таля вже не згадували свого нового знайомого. Але якось надвечір, коли обидві вийшли прогулятись, майже біля самої хвіртки свого двору вони зустріли Володимира.
— А я до вас. Як бачите, йду без лілей, але хочу, щоб ви зі мною поїхали по них.
У цю хвилину він нічого кращого не міг би вигадати. Обидві жінки зараз не знали, куди їм подітися, і знехотя переставляли ноги, аби тільки не сидіти вдома.
Володимирову думку Таля зустріла оплесками, а Ганна злегка зашарілась.
За чверть години всі троє були на човні серед зелено-лапатого килима, з якого витикалися білими голівками лілеї. Всі троє змагалися, хто найдовшого вирве корінця. Таля, захопившись спортом, так потяглася по корінець, що човен хитнувся і зачерпнув краєм води, а сама Таля мало не впала за борт. Ганна злякано скрикнула, але її голос заглушив дружній сміх Володимира й самої Талі.
Цей випадок усіх трохи витверезив.
Їздили вздовж річки до млина, запливали в хащі очерету, де чиркали очеретянки та скрикували водяні курочки, виходили на поле по волошки.
Вже на обрії догорало сонце, як вони повернули човна додому, повні вражень і свіжості.
Очеретянки енергійно доспівували день, з-за річки з поля озивались перепелиці, долітали далекі хори дівчат.
Ганна почувала в собі таке піднесення й молодість, що їй захотілося сісти за весла. Володимир неохоче поступився своїм місцем, а сам сів поруч із Талею. Таля, зашарівшись, чомусь замовкла.
Володимир тихо заспівав, і та пісня щиро йому лилася з грудей теплим голосом.
Ганна енергійніше запрацювала веслами. М’язи їй кріпли, груди хвилювала пісня.
У сутінках вона вже не впізнавала себе. Була вся повітана намистами з лілей. Здавалося, що вона гімназистка і перед нею довге безжурне життя.
На березі жінки залишили човна й Володимира.
Коли наблизились до воріт своєї дачі, з хвіртки несподівано вибіг юнак.
— Шура, Шура, — закричала Таля, але той біг навпростець до лісу й зник.
Таля дивувалася, силкувалася збагнути, чого б він міг тікати, але, підійшовши до ґанку, знову закричала на весь голос:
— То це він мені букети клав? Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха!..
Перед нею на східцях лежали квіти.
Таля сердито штурхнула їх ногою.
— Не люблю я хлопчаків. Я люблю мужчин, подібних до орлів.
— Не говори дурниць, — раптом чомусь роздратовано скрикнула на неї Ганна.
Обоє мовчки увійшли до темної кімнати.
VI
Володимир почав частіше одвідувати Бачинських. Часом він ходив на прогулянку з Ганною, часом сідав за рояль, щоб акомпанувати їй у співі. Спільна любов до музики їх зближувала. Ганна поширювала свій колишній репертуар із консерваторії. Володимир майже кожного разу приносив для неї якусь нову річ.
Якось, переглянувши романс, вона промовила:
— Це гарна річ. Я обов'язково розучу. Шальвій… новий якийсь композитор?
Володимир якось загадково посміхнувся.
— Ви його бачите перед собою.
— Як, ви Шальвій? Композитор? — знітилася Ганна. — А я не знала, що до нас заходить така видатна особа…
— Що написала одного романса…
— Ну, я сподіваюсь, що у вас лежить там цілий стос їх та, може, і опер із п'ять.
— На жаль, пишу тільки першу…
— Тепер я співатиму виключно ваших романсів і ваших арій. А можна поцікавитись, яку оперу ви пишете?
— Звичайно, це не секрет. Пишу оперу "Лісова пісня". Заходьте коли-небудь із Талею, побачите.
Ганні цікаво було заглянути в лабораторію творця музики. Відкривши Володимирову професію, вона перейнялася почуттям, подібним до того, яке вперше відчула в лабораторії Ніка. Чомусь із думки їй не сходили музичні фрази Володимирового романсу. Коли одного дня в звичайний передвечірній час він не зайшов, Ганна занепокоїлась: можливо, він застудився? Він зовсім не береже себе. Пізно ввечері купається, ночами гуляє по лісі…
Вранці вона переказала свої побоювання Талі. Вони повинні одвідати Володимира.
— Ото дуже потрібно, — байдуже промовила Таля, — йди, як тобі цікаво.
— Але ж Володимир і тебе запрошував.
Таля вперто не погоджувалась, та, побачивши, що мати обурюється за таке байдуже ставлення до їх доброго знайомого, зласкавилась.
Ганну дивувало, що Таля останнім часом стала така байдужа до Володимира. Коли бував Володимир, вона майже ніколи не сиділа разом із ними у кімнаті; а як ішли на прогулянки, Таля повертала до своїх подруг. З їх кола майже не виходила і вдома вже була не така говірка.
Володимир мешкав у невеличкій білій хатинці під величезними соснами, на відлюдді.
Ганна почула крізь відчинене вікно звуки рояля і трохи розчарувалась. Хотілося, щоб Володимир справді був хворий, тоді був би виправданий її візит. Але все ж перші слова її були:
— А я думала, що ви, боронь боже, захворіли. Чому вчора не заходили?
Володимир знітився, і це дало змогу Ганні відчути свою зверхність і бути "як удома".
Кімната була звичайнісінька. Білі без шпалер стіни, нафарбована підлога, кілька стільців і рояль, на якому лежали купи паперу і нот. Крізь незапнуті вікна в кімнату вливалося так багато сонця, що кожна річ виглядала урочисто-привітною.
Володимир почав знайомити гостей зі своїм доробком.
— Почнімо ревізію з етнографії. Ось невичерпане джерело всякого музики — народна пісня.
Він розгорнув цілий стос записів. Деякі з них брав на голос і, обриваючи, супроводив коментарями.
— Ви тільки вслухайтесь, яка хроматика!..