Він повертався з заводу, нашвидку обідав і зачинявся в лабораторії на цілий вечір. Він мало говорив Ганні про свою працю, а вона й собі його не розпитувала. Останнім часом між ними утворилися стосунки взаємного невтручання. Одне на одного дивилися, як на хворого. Одне одного боялися вразити дотиком до його внутрішнього "я". Спогад про минулий інцидент обходили якнайдальшими стежками. А зовні це була найлагідніша дружба.
Одного вечора Нік вийшов до Ганни з лабораторії з блиском втіхи в очах:
— Сьогодні я тобі можу похвалитися своєю працею. Хочеш побачити?
Обличчя Ганни вкрилося теплою барвою. Вона відклала шитво і стриманим кроком переступила поріг лабораторії слідом за Ніком. Очі їй розширились захопленням.
Знову зі стін до неї привітались добре знайомі проекти, рисунки, зі столів блиском нікелю й міді всміхались моделі. На верстатах лежали окремі частини машин, майстрове приладдя, кусні різносортової криці, міді, заліза, алюмінію, шматки дротів.
Нік відсунув набік кілька інструментів і гордо вказав на залізну гору, що нерухомо стала своєю основою на новий дерев’яний поміст.
— Ось такий має вигляд мій генератор!
Ганна в німому захопленні наблизилась до машини. Її очі були зачаровані мідною павутиною статора[14]. В його тисячних зворотах зір Ганні розгублювався; як думка дослідника в історії віків… У кожному з них вона почувала лише владну Нікову мудрість.
Нік підійшов до мотора, простяг руку до пускового реостата, і тієї ж миті, як за наказом чарівника, ворухнувся ротор, задвигтів поміст, залізна гора важко засопла, заревла… Здавалося, в залізний панцир Нік замкнув усі сили дикої стихії, і от, тільки прийшов, вони прокинулись, потворно заревли на безліч голосів, погрожуючи розірвати панцир. У лабораторії піднявся такий нестерпний гул, що Ганна, захищаючи однією рукою вуха, другу простягла благально до Ніка.
Нік підняв руку, й грізні потвори з незадоволеним завиванням покірливо вмовкли.
Ганна побожно дивилася на Ніка. Він був той Прометей, що мав дати нову іскру людству. Його генератор — це була лише частка великого задуму. Він його здійснить безперечно. Ганна була певна в Ніковій силі.
Нік же скромно оповідав про свою працю, показував деталі, ділився своїми потайними думками.
— О, тепер праця піде у мене. Головне…
І в той момент, як Ганна сподівалась, що після паузи він буде говорити про генератор, він посміхнувся до неї з лукавістю хлопчика:
— … я маю рівновагу!..
Ганна екзальтовано кинулась Нікові на шию. Не тільки рівновагу, вона згодна віддати всю себе на слугування йому.
В цей час почувся стук у двері.
— Миколо Матвійовичу, до вас можна?
Нік похапцем почав накривати машину. На обличчя йому набігла тінь. Проте, вернувшись до дверей, він привітно промовив:
— Будь ласка, Андрію Григоровичу. Прошу!..
Увійшов Вольський. Це був, проти Ніка, маленький, пухкий, але верткий чоловічок. У ньому все зразу завертілося. Очі, руки, мова…
— А-а! Ганно Павлівно… Моє поважання. Як ся маєте? Нічого. Слава богу. Цвітете, цвітете… Бачу. Дуже радий, дуже радий за вас!..
Вольський кілька разів припав до Ганниної руки.
Ганна з презирливим виразом відійшла на кілька кроків. Вона ще постояла з хвилину і вже зовсім роздратована вийшла з лабораторії.
Чого йому треба? Що може бути спільного в Ніка й цього ловеласа? Він, певне, знову прийшов спокушати його.
Ганна почувала, що ненавидить Вольського й одночасно боїться його. Поява його в таку хвилину була якимось лихим фатумом.
Ганна з тривогою в грудях почала прислухатись до дверей лабораторії.
Мова зайшла про Нікову працю.
Голоси заглухли. Можливо, вони розглядали деталі машини. Ганна почувала, як у неї прокидаються ревнощі до Вольського, але, затамувавши біль, вона відійшла від дверей і почала готувати чай.
Згодом вона почула крізь відчинені двері лабораторії Ніків голос:
— Це добре, що ви зайшли. Я хотів попрохати вас, звичайно, як матимете час, дещо допомогти мені в нашій заводській лабораторії…
Ганну прикро вразило, що стосунки Ніка з Вольським набирають такого характеру, але вона зараз же взяла себе в руки: це для справи.
Вольський розсипався люб'язностями:
— Будь ласка, будь ласка. Я весь до ваших послуг. Коли завгодно… До побачення, Ганно Павлівно.
— Як? Ви вже йдете? — щиро здивувалась Ганна. — Може, чаю з нами?
— Дякую, дякую, дякую!.. Поспішаю… Справ — о!
Вольський вийшов за двері, і в кімнаті настала цілюща тиша.
Ганна привітала Ніка теплою посмішкою, але він, не глянувши на неї, сів до чаю, похмурий, дражливий.
— Дійсно літає, як вихор. І чого він приходив? — більше зі співчуття, аніж з цікавості запитала Ганна.
Нік промовчав. Раптом він роздратовано штурхнув від себе склянку, і чай патьоками побіг по столі.
Ганна здивовано глянула.
Нік підвівся й, обурений, пройшов у лабораторію.
Хоч як силкувалася Ганна розгадати, чого обурився Нік, вона не могла зупинитись ні на одному зі своїх припущень. Одне заперечувало друге.
Другого дня, коли Ганна сподівалась викликати Ніка на розмову, він, ніби вмисне, передчуваючи цей її намір, пішов на заводську електричну станцію проводити свої експерименти. Звичайно, праця винахідника куди важливіша за жіночу цікавість. Ганна цілком виправдовувала Ніка, але поза цим у ній прокидалось ледве чутне скімлення…
Нік почав виходити щовечора, і Ганна так само залишалася самотня зі своєю нерозгаданою тривогою. Вона не насмілювалась говорити про неї, бо Нік щораз уникав інтимної розмови; його видимо гнітила присутність Ганни, а найможливіше, його гнітив той внутрішній конфлікт, із яким мусив ховатись від неї. Щораз вони все більше чужались одне одного, і Ганна почувала, що той поріг, через який вони не мали мужності переступити спочатку, тепер виростає в загрозливу стіну. Ганна вирішила урятувати становище за всяку ціну. Якось по обіді вона промовила до Ніка:
— Мені здається, що останнім часом на тебе погано впливає співпраця з Вольським…
— Облиш! За працею ніколи роздумувати, погано чи добре, — роздратовано відповів Нік.
У ту ж мить Ганну покинула її відважність. Вона, як той равлик, ображено заховалася в свою мушлю.
З цього часу замкненість подружжя ніби легалізувалась. Вони тепер уникали одне одного з неприхованою боязкістю. Ганна роздумувала над тим, яких форм набере їхнє співжиття надалі. Нік буде приходити мовчазний на обід і знову зникатиме на завод, а вона мусить куховарити, щоб за це почути кілька разів на день "дякую". Можливо, це нормальні стосунки подружжя, що зістарілося, але Ганна почувала себе ще досить молодою, щоб погодитися з таким станом.
А проте… як підійти до Ніка? Як розбудити його? Він чужий, він не хоче, щоб вона наблизилась до нього.
Іноді Ганна почувала себе такою ображеною, що їй навіть спадало на думку розійтися.
А Таля? Вона зовсім нічого не підозрює. Для неї досить того, щоб батьки за обідом спільно робили їй зауваження, щоб почувати згоду між ними. Таля безжурно живе своїм життям. О, Таля не Ганна, у неї є свій характер!
Недавно обіцяв зайти її шкільний товариш — Шура. До приходу тільки й мови було, що про Шуру. З усього Ганна бачила, що Таля закохана в Шуру, як і всі інші товаришки, але тільки Шура переступив поріг, як обличчя Талі з захопленого перетворилось у холодно-байдуже:
— А-а. Це ти, Шуро! Ну, як твоя алгебра?.. А німецька?..
Це був стрункий, кремезний хлопець, на цілу голову вищий від Талі, але при ній він був такий розгублений, що Ганна в душі шкодувала його, засуджуючи жорстоку поведінку Талі.
Всі дні єдиною втіхою і гордістю для Ганни була Таля. Іноді Ганні хотілося поговорити про неї з Ніком. Щовечора вона прислухалась до дверей у надії побачити його, але кожного разу він повертався після дванадцятої стомлений, нервовий, і швидко лягав спати.
Але несподівано одного вечора Ганна раніш, ніж завжди, почула дзвінок. Вона радісно кинулась відчиняти і раптом… Вольський.
— Як, — здивувався Вольський і собі, — Миколи Матвійовича нема ще?
— А хіба ж він не в лабораторії у вас?
— Заходив — нема. Значить, він скоро прийде. Дозвольте зачекати.
— Будь ласка. Але ж дивно. Я думала, що він там…
— Що там дивного? Що чоловік не сидить на одному місці? Так личить живій людині. Життя — perpetuum mobile. Ані моменту спокою. Умремо — будемо спочивати. Поки живі — прислухаймось до пульсу життя… А у вас уже самої, мабуть, перестав битись?
— Ще б'ється, але ж, напевне, не так швидко, як у вас, — посміхнулася Ганна.
— Ану, дозвольте, — охоче вхопився за руку Вольський, — треба підсилити, треба!..
— Я задоволена і з такого темпу.
— Що ви? Їй-богу, мені боляче за вас. У якому віці ви живете?
— Гадаю, що в двадцятому.
— На мою думку — в дев’ятнадцятому.
— За якими ж це ознаками?
— А хоч би вже за тим, що ви й днюєте, і ночуєте у себе в кімнаті. Весна ж, весна! Невже ви не почуваєте?
— Старе, — апатично промовила Ганна, визволяючи руку.
Вольський, затримавши руку, приклався вустами з патетичною урочистістю.
Ганна сердито одірвала руку:
— Не робіть дурниць!
— Ганно Павлівно, ви безмірно жорстока людина. Скажіть, що є доганного в дотикові до руки? Я певний, що хоч би як вам подобався мужчина, ви не дозволили б йому себе обійняти, й через те тільки, що у вас сидить цвіль вірності. Кому й чому? Старе, Ганно Павлівно, старе, як вірність вашої померлої бабуні. Можу вам поклястися, що той, для кого ви зберігаєте вашу вірність, в оцю хвилину сидить в обіймах якої-небудь красуні…
Ганні не ворухнувся на обличчі жодний м’яз.
Вольський підступив сміливіше:
— Так для чого марнувати вік свій? Щастя, як метеор…
За цими словами Вольський злегка обійняв Ганну, нахилившись до обличчя, але в ту ж мить Ганна ляснула його по щоці й сама відкинулась, злякавшись свого вчинку.
Вольський відступив.
— Так, так… Мерсі.
Ганна вже задихалася від люті.
— Якщо ви приходите до чужого дому, щоб зневажати людей, то краще не переступайте порога.
— Ваш покірний слуга. — І, низько вклонившись, Вольський зник.
Ганна зразу якось охляла. Слова Вольського про зраду Ніка впали на неї, неначе тяжкий вантаж, що довго вже висів над нею, загрожуючи зірватися з ланцюгів, — але хай би її роздробило, вона не заплямує честі Ніка. Вона витримала удар. А тепер… усі сили її покинули. Спустошена, зневажена, Ганна, задихаючись, крізь спазми питала себе: "Що це? Що Нік?"
Нік, як завжди, прийшов пізно, крадькома дійшов до свого ліжка й скоро заснув.
Але Ганна не могла заснути майже до самого ранку.