З надмірним зусиллям, як частку себе.
— …Я тебе затримав. Час у тебе забрав… Я заплачу…
Витяг карбованця, подав… Вона глянула гнівно, і раптом:
— Підітрися ними… Бувай!
Повільно, граційно пішла.
Василь Минко. Беладонна
* * *
Знайшов її в другому кінці саду. Лежала клубочком на голій землі…
— Льолю!..
І ще ближче над ухо:
— Простудишся, Льолю!..
Мовчала, дихала важко… (А було вже холодно: сивий вересень гуляв по ночах. І вітер так тужно шумів у берестках…)
Ні, вона не дихала, то мені здалося. Насправді змерзла і дуже дрижала…
— Ну, Льолю!..
Хоч би що, наче німа… Став на коліна. Потім сів коло неї. Легенько поторгав за плечі. Легенько — наче боявся…
— Невже заснула?..
Чекав — мо’ хоч ворухнеться. І так хвилин десять, а то й з півгодини… Потім присунувся ближче, напівліг коло неї. Шкіряною курткою накрив її плечі. Голі ж були, і руки голісінькі…
Жаль це був?.. Чи, може, запізніле людське чуття?.. Не знаю. Лежав мовчки, і більше нічого. Лежав, а очі — в темно-синє небо, разом з думками, далеко до зір…
Що ж далі трапилось — і досі не збагну. Якось воно раптом і так несподівано.
— …Будь ласка, в район!
— Що, як, чому?!?
— Без балачок… Ну, раз, два!..
Я підвівся й тихо до міліціонера:
— Товаришу!.. В чому ж справа нарешті?..
— Я не дитина. Ви теж, здається, ні… А тому — прошу!
І зараз же до Льолі:
— Ей, сафаро!.. Підводьсь!
— Як ви смієте?..
— Вас не питають.
Нагнувся, схопив Льолю за руку:
— Хутко!..
Дівчина дужче в клубочок. Руки під себе сховала.
— От іще, маніжиться буде… Ану, щоб без викрутасів! — Однією рукою поставив дівчатко на ноги. Як дитину, за шию…
Та рвонулась, визвірила очі на нього:
— Ти гад!
Соковитий матюк пролунав по саду.
— Тобі чого треба від мене?..
— А, ще панькаться буду, ходім!.. — Заніс руку над нею.
Я відвів його руку вбік:
— Ша, товаришок! Ану, без насильства!.. А то ще подивимось!..
— Що ти лякаєш, бачив таких!..
— Ну, і я бачив… Веди!
— І поведу… Ей, ти, кукло!.. Гайда!
— На ось!.. — Скрутила дулю. — Я когось гайдикну сьогодні!
— Льолю!.. Ходім!
А вона очі на мене і злісно:
— Куди, якого чорта?
— Прогуляймось трохи… Це ж недалеко.
— Мовчи, гад рубльовочний!..
— Льолю, ради всього!.. — Взяв її за руку. Не пручалась, пішла.
А в районі так:
— Товаришу черговий… В міському саду злапав. Підійшов тихо і на самім факті…
— Неправда!.. Товаришу черговий, одне тільки слово!..
Посміхнувсь черговий і так тихо, привітно до мене:
— Вірю, вірю… Ваші документи!
— Будь ласка, прошу!..
Подивився. Ще посміхнувсь, повернув назад.
— Да, неприємно трохи… Ну, нічого — платіть три карбованці!
— ?!?
— За віщо?.. Ви не маєте права!.. Я тут винувата!..
— Льолю!..
— Мовчи!..
…А за бар'єром аж п'ять їхнього брата сиділо.
— Го-го-го!.. Ха-ха-ха!.. Молодець, першосортна!
Тоді аж побачив, як ото почув… Ой, який контраст! Аж сам ізлякався: підведені очі, морди намальовані… Люди не люди — рухливі ляльки. І вона до них — сіла в куточку.
— Го-го-то!.. Ха-ха-ха!.. Посидь, першосортна!..
Зненависть чи радість — ніяк не добрав…
* * *
Виходили з району, як сонечко сходило… І таке ж воно було тоді кумедне: примружене та заспане. Наче три дні не вмивалося… Таке кумедне!
Ішли швидко й мовчали. В одній руці її рука, а в другій квитанція. Рівно на шість карбованців за двох осіб… Ішли, потім спинилися.
— Куди ж далі, Льолю?..
— Куди?.. А я знаю?..
— Серйозно!.. Тобі ж треба поспати.
— Поїду за місто…
— Як?!.
І тоді тільки вперше глянув на неї. Глянув, як на людину. Забув якось, що вона повія, забув і ніч, і міліцію — як наче вперше її зустрів.
— Так… Накрила вчора міліція… Господиня штраф заплатила, а я лишилась на вулиці.
— Ну?..
— От тобі й ну… Бувай!
Міцно стиснула мені руку. Я відповів їй тим самим. Тепло, з чуттям, потиснув їй обидві руки. І це серед міста, на розі двох людних проспектів. Та тоді порожніх, бо рано було. І ще подивився їй в соннії очі, які вони вдень. Та вони не гріли, вони не палили, як було вночі. А сама така бліда й млява, немічна. Здавалося, дмухни на неї вітер — і її не стане.
Так хвилю мовчали. Потім вона:
— Ой, спати, спати!..
Немічно схилилась мені на плече.
— Ой, що я?.. Ну, годі, прощай! А ввечері… — підняла важкії вії й тихо, — як хочеш — приходь!
— Не прийду я, Льолю. І зараз не пущу!.. Чуєш — не пущу!
Взяв її під руку, пішли. І думав… про віщо? А так: про те, про це й ні про що… Думав і про неї, про її життя. Думав, та й тільки. Хотів про дещо розпитати, знав — к бісу пошле. Сказала так, попередила.
Ще думав:
"Навіщо я веду її?.. Довідаються — проходу не буде".
І все-таки вів. Не вів — сама йшла. Сказала:
— Хочеш — як хочеш!..
Виходить — я хотів цього. Не захотів — сама б не пішла. Що ж примушувало вести?..
Жаль?..
Я не з жалісливих.
Любов?..
Ну, це божевілля. Не міг же я відразу в неї закохатись! На квартиру прийшли — ледве злізли на другий поверх. Обоє страшенно стомились.
— Ну, оце моя кімната!.. Будь як дома!
Мовчала. Впала на ліжко і зараз заснула. Послав і я собі постелю: шинелю в боки, куртку під голови і…
Мій трудовий день закінчився.
* * *
На аеродром прибіг я опівдні. Дуже поспішав, бо спізнився. Всі самольоти були вже в повітрі — весело шугали над містом. І тільки два стояли на старті. Один щойно повернувся, другий збирався летіти. Це № 3 і № 5. Мого ж не було. А тому я забрався до ангара, почав щось робити. Щось, бо знав: побачить старший механік — і мені нагорить. Та й там не сховався, зустрівся з ним. Але хоч би слово — нічого не сказав. Тільки глянув косо й далі подався.
Даремно боявся виходить… До біса роботу.
Пішов до братви. Дехто возився коло самольотів, а решта лежали в траві, розповідали анекдоти. Так завжди, як самольоти в повітрі. Ліг і я коло них. Хороше!.. Руки під голову, ноги врозтіч, а очима — далеко в осіннє небо… Про віщо тоді тільки не думається… Найбільше ж — про щось недосяжне, невідоме, далеке… Забуваєш, де ти, що з тобою. В очах анічогісінько — одне тільки небо — широкий безмежний простір. Блисне інколи в очах самоліт, блисне і знову сховається. Це тоді, як сонце, як:
Все выше, и выше, и выше
Стремим мы полет наших птиц…
Тоді завжди робиться весело, бадьоро… Хочеться раптом схопитися з місця й шугнути туди, навздогін за машиною…
Пригадую свій перший політ. Тоді, як нас, молодих мотористів, повітрям хрестили. Тоді я страшенно хвилювався. Готувався, немов до святого причастя. (Це колись — у мої зелені дні.) До машини підходив з якимсь неповторним чуттям, вдруге, втрете — його не було. Звик — стало професією. А тоді млів, горів якимсь огнем… Як зараз бачу картину ту. Я сідаю в кабіну, прив’язуюсь по плечах ремінцями. І не знаю, де подіть свої очі: чи на товаришів, чи на літуна, що пробує мотор.
— Прощайсь, Владю!.. Поклона старим передай…
Жартують, бісові душі, а я не знаю, що й відповісти… Мотор ураз шалено ревнув — і машина рушила з місця. Помахав рукою назад до братви, а очима хутко вниз: цікаво, як відірветься машина від землі. Та не встиг роздивитися. Якось воно хутко й так несподівано. От-от була земля — рукою дістати. От-от, і враз немов провалилась. Я сиджу на одному місці, а земля тікає, зникає від мене.
Підо мною вже місто. Від краю до краю — все як на долоні. І ріка коло нього — наче широка довжелезна стрічка. А вулиці рівні-рівні, і по них ворушаться цятки — білі, чорні, блискає щось. Пильніш розглядаю — то, мабуть, автомобілі. А маленькі цятки — то, запевне, люди. Та цятки хутко зникають, натомість другі, і далі — ми вже далеко за містом. Вздовж ріки летимо. А обіч неї вузенька гадючка повзе. І дим у неї з головки: то поїзд іде товаровий. Який же він маленький!..
А навкруги яка ж то краса! Широкі безмежні лани, і нема їм краю-кінця. Величезний різнобарвний килим, а на ньому села з білими церквами. Ріка покрутилась поміж ними. Ще летимо, ще… Килим рясніє, більше на ньому малюнків, і раптом посірів — загубивсь ув очах. Перед нами море. Море, бо знав, що то море. А так — те ж саме небо, що вгорі над нами…
— А-г-гей, Владю!.. Заснув?..
Хутко схоплююсь. Коло мене нікого, а на старті № 6 — мій самоліт.
Про далі коротко — п'ять слів:
№ 6 мав удруге летіти. Приготували його хутко, налили бензину, води підлили в радіатор. Заводити мотора почали. Я рукою за пропелера, мене за другу механік Чуб, а ще за нього моторист Банька…
— Контакт?..
— Єсть контакт!
Це літун. Я руку хутко до себе, і всі троє — раз! — від машини. Пропелер, власне, мотор, гуркнув і став. Ще раз. Мотор не йшов. Утретє:
— Контакт?..
Але "єсть контакт" я вже не почув…
…А внаслідок цього лежав я в шпиталі. Не лежав, а був прип'ятий до ліжка й до якогось станка. До нього підвішено мою руку. Картина не дуже красива: не можна ні сісти, ні встати. Навіть ворухнутися ніяк. Був у стані малої дитини, яку санітари годували, прибирали з-під мене. Через декілька тижнів руку нарешті помилували — зняли з шибениці, зрослась. А натомість замурували її в гіпс — і моє становище не так уже й покращало.
З боком було трохи краще — він майже заростав, вигоювавсь. Та від нього не було легше, проклята нудь заїдала. Та хоч би ж хто в палаті!.. А то ні душі на той час. Особливо вночі — просто божеволів. Інколи читав… Санітар тримав перед моїми очима книжку і прочитані сторінки перегортав. Та від такого читання боліла голова, і нарешті я кинув таке читання.
Товариші навідувалися. І це було єдиною втіхою. Раз приходив командир. Посидів з півгодини, пожалкував за такий випадок. Ще казав: "Хвалити Бога, що живим лишився: з-під пропелера живим не підводяться…"
* * *
Ніна.
Я ніяк не міг її зрозуміти. Не хотіла, мабуть, щоб я зрозумів. Тільки-но відкрию я рота, щоб її запитати: "Ніно Сергіївно!.. Що це все?.." — як вона раптом питала про щось інше. І так тиждень, місяць — всі оті дні. Раз було: покликав товариша до себе на іменини. Були він із своєю коханкою та… вона. Погуляли трохи… Ну, як усі гуляють. Потім бачу — зникли вони. Товариш із своєю в другу кімнату. Я ж із нею зостався. З Ніною Сергіївною. Говорили спершу про віщось. Почала вона зітхати.
— Сумно, Владю!.. Давайте зіграймо в дурня.
Пограли з півгодини.
— Нецікаво, Владю… Давайте в що інше!
— Давайте й у що інше…
— В цього самого дурня, тільки…
— Слухаюсь, Ніно Сергіївно!..
— …хто лишиться в дурнях, мусить нести кару.
— Чудесно, давайте!..
Зіграли раз — лишилась вона.
— Ну, призначайте кару! Я у вашій владі…
— Заспівайте що-небудь!..
— І все?..
Проспівала "Бубенцы".