Його надали до села десь здалека, і він не раз у коршмі розповідає, що чує такий туск за своїм краєм та за своїми людьми, що якби не вино та горівка, то він би стратився у цій чужині далекій.
Панотець бере попід руку молодого війта, і оба ходять собі під парасолькою та й вихваляють челядь за її роботу, за розпалене личко черлене, за різьблені груди, що, гей мохнаті гусятка, проколюються крізь тоненькі білі сорочки, та за тоненький голос, що стелиться на запашне сіно разом із сонячним проміннєм і легоньким леготом підоймаеся над толокою та й лине понад лісами ід тим білим голубам, що забирають на крила дівочі та молодичині співанки і несуть їх у голубе небо.
Співають панотцеві, щоби його коровки та й овечки зелене сінце їли, та й правилися, та й повні бербениці молока давали, аби панотець повну комору банушів напрятали та й аби тоті бануші і бербениці разом з колачами дівчатам на весілє роздарували.
Співають війтові, що усім молодицям варт любитися також із війтом, бо на війта також складається громада, і він купує молодицям солодкого меду і дає їм сороківців біленьких, як леду, і хоть молодиці ходять босі, то війт із присяжним ходять у чоботіх блискучих, як зеркало.
Легіні покривлюються молодицям, що перед вінчаннєм хвалилиси, що в них полотен бочка, а як прийшло їм віддаватися — то тільки по пояс їх сорочка.
Відгризаються легіням молодиці, до панотця кукаючи:
Та й кувала зазулиця, та й казала: куку, Бо вломила дівчинонька парубкові руку. Йде парубок додомочку, там ватсрка горить: Ой щось мене, моя мамко, права ручка болить! Та най болить, най лупає та най невгаває — Та най тота права ручка нігде не сягає!
Панотець радується челядинній і парубоцькій охоті і підходить до Марічки та цікавиться, де той леґінь правою ручкою сягав, а Марічка вгадує, що, либонь тота ручка хотіла урвати китицю винограду, якого стерегла пишна та відважна дівчина. Війт неохоче вірити, що той виноград такий неприступний, а панотець вірить і дякує Марічці, що прийшла до нього на толоку та й звеселила всю косовицю, і обіцяє відвдячитись її на хрестинах сина.
Війт моргає чогось на мене, а в тій хвилі на покоси заїжджає панотцева кухарка на повнім возі та й кличе толоку до полуденку. Я дивлюся, а сіно вже у копицях, вже лиш загромаджується копиці, та й робота скінчена.
Молодиці скоса поглядають на кухарку і питаються панотця, чому приймив собі таку вісповату мазурку, а не якусь красну та делікатну паню, а панотець оправдується, шо і над ним є пастир і шо той його пастир не зволяе йому красну челядину в себе тримати, аби менша покуса була, бо його ручки мают пильнувати церковного винограду.
Я зажартував, шо той пастир добре робить, бо Дуцева Марічка забагла би ще попадею стати, а Марічка долонею рот мені замкнула.
Після полуденку та почастунку скрипники розігралися, а челядь з легінями розтанцювалася, і вся Зарка розспівалася та й розвеселилася ше дужче.
Та й вчинився вечір. Такий запашний, та рошений, та зорями вишиваний, шо навіть дрібному червачкові душа радується, і він собі викрісує вогник та й крильцями обносить тоту іскру, аби йому світила, аби люди виділи, який він цему вечорові радий.
Серед танцю десь пропала Марічка — лиш її образ переді мною лишився.
"Мой, мой,— думаю собі,— чи не звела вона тебе із розуму, чи не розлюбила тебе ота запашна лелія?"
Та не ялося мені ломити слово, і я йду плаєм та й, гей хлопець, ловлю у долоні оті летучі вогники, ті світивки божі і надслухаю, як птаха тьохкає дуплами і як потік йде переверці з каменя на камінь та й везе за собою зорі.
Щось нема світла у моєї Марічки!
Але гримнув я у вугол, а вона по третім разі виходить та й кличе до хати.
Та й за нами двері на засуву засуває...
Став день світати, став нашу любість із постелі злегонька проганяти...
Став хтось у двері до хати добуватися та Марічку викликати.
Наслухаю, а то мій побратим,— аби здоров був.
Скочив я, гей опарений, і сховався під постіль, а Марічка живо рушником головку зав'язала та й іде двері відчинити, кужівкою підпираючись і йойкаючись, гейби у горячці.
Прискіпався до мене такий жаль і сором, що зараз побив би я себе на винне яблуко. Ти, пустий рингачу, ти варт йому побратимом бути? Він поїхав хліба пристарати, а ти йому поганиш ґаздиню? То ти не міг собі деінде найти любаску, а лиш таки у хаті побратима? Остатна була би тобі година!..
Вижу, шо упав я у велику провину, але де ж її причина? Чи, може, красна днинка? Ні! Може, толока попова? Ні! Може, скрипки з співанками? Також ні... Ага! Вже знаю: то моє ребро винно. Якби воно не вломилося, я би дві неділі не блавучив, а якби я не блавучив, то мені і на гадку не прийшло би пусте діло...
Входить мій побратим та й просить Марічку, щоби йому помогла коня розтерхати і розсідлати, а Марічка паде на постіль і йойкаєся та й постогнує:
— Не в голові мені, любчику, твій терх, бо я умираю.
— Ба що ж тобі, моя душко?
— Головка мене болить, розпукаєся.
— Та відколи ти, зазулько, розболілася?
— Від учера.
— Та що тобі до головки прикладати маю?
— Біжи чимдух до ворожки, най промовить, най я така молода не гину.
Бере побратим мірку зерна та й дві курці і йде до ворожки, а голоден кінь у вікно заглядає.
Вилажу я з-під постелі і стискаю ручку.
Побратимів кінь знов у вікно заглядає.
А Марічка поклала пальчик на малинові губки, а другим на мене покивала.
Йду я з хати та й стидаюсь перед конем: аді, така німина божа, а вона вірніша, ніж я свому побратимові.
Кінь зарзав та й питається:
— Чи правда, що ґаздиню головка болить? Загегали білі гуси на подвір'ю та й питаються:
— Чи правда то, що ґаздиню головка болить? Вихожу на вулицю, а вулиця питається:
— Чи правда то, що Марічку головка болить?..
Ранок почервонів, як шкільник, а на мене паде світ.