Одні гримнули трупом горілиць і не ойкнули, не писнули. Другі вигинаються та корчуть ноги і, тримаючись руками землі, поринають лицем у траву і конають. Один патентар скочив був, підбіг, загоспідкався і, заточившися колесом, упав у траву. Ще гримнула сальва, ще ворухнулися декотрі бадіки, а відтак лежали всі у траві, як німе камінне плиття у лузі. А їх кров сідала довкруги на траву росою і траву чічками черленила.
Схиляється до них церков і своїми хрестами вкриває їх незажмурені очі та й здригається, за ґаздами банує.
Посилають гори запашний вітрець, аби наслухав душі у газдів, аби смерть звіяв.
Присилають ліси шум довгошийкий, аби спивав біль з газдів переболених.
Присилає село свої зорі, аби сідали у ґаздівські очі, аби тоті очі ще хоть раз на село подивилися.
Але ґазди лежать загнівані на ліси та гори, на село, на зорі. Лишень дозволяють, аби земля за ними банувала, аби росою на них сідала, аби їх своїми сльозами умивала...
Заставили жовніри людей копати яму на сім хлапа, а люди копають і зуміваються:
— Такі годні ґазди, такі багатирі пишні, такі грешні братя церковні йдуть так марне із світа, отік мухариці!
Один бадьо кидає з досадою рискаль і йде на дзвіницю, аби ґаздам по душі віддзвонити. Най село знає, що найперших газдів вже немає. Заголосили дзвони жалібними голосами на все село, на ріки, на доли і гори.
Прибігає задихана патруля і душком летить на дзвіницю.
Бевхнув стріл і притяв, гей ножицями, голосіння дзвонів, а з дзвіниці винесли вояки застріленого бадя-дзвонаря і кинули між мерців, аби не робив зради, аби нічого не давав знати ворогові...
Яма жде готова...
Капрали заставляють людей-копанників, аби з мерців одежину поздіймали, аби голих мерців у яму скидали.
Люди відмовляються.
— То не звір — без домовини закопати, то ґазди... Капрали погрожують револьверами, але копанники но-ровляться.
Тупі короткі револьверові стріли убивають чотирьох копанників, щоб війську навкірки не робили.
Жовніри стручують їх ногами у яму, а верх них накидають решту мерців, гей рубане поління.
Були ґазди, була сила, був статок, була вага у селі, а тепер одна могила...
Сутками, сутками, пітьмою забігла до Дзельманового двору Маріка Мочерначка і розповіла шепотом крізь зуби Дзельманові і старшині військовій, як передтогід увесь Гуш-панів рід танцював і набувався з москалями, як Гушпан водив козаків плаями та згонив їм ровту на олені тісарські.
Лишень Мочерначка вискочила на улицю, вбігла на Дзельманове подвір'я Гушпаниха і сповістила через Дзель-мана старшинам військовим, що Мочернаки ждуть і виглядають москалів, бо передтогід дістали від них високі коні і корову-тирольку і сім міхів білої муки-нульки. То тепер вони їх визирають, як рідного дєді з терхами...
А хоть утішна Гушпаниха, вертаючи 'д хаті, здибала дві патрулі, то однако не пізнала, що ведуть вони і її ґазду і ворога Мочернака на толічку під церкву.
І хоть вона, переступаючи свій перелаз, учула, що з-під церкви розбіглися горами два широкі, полонинські стріли,— то однако не вгадала, що той гук забрав своїми крильми обі душі: і її ґазди, і ворога — Мочернака.
Саме в той раз Мочерначка пригнала телицю до Дзель-мана і припадає та ревно просить, аби рятував її ґазду та донькам дєдю.
Дзельман обіцяв телицею почастувати коменданта, але що акуратне буде з ґаздою, того не знає, бо то воєнна справа, а Гушпаниха не спить.
Ледве щезла в пітьмі Мочерначка, як Гушпаниха пригнала вола Дзельманові, аби свого ґазду спасати.
Дзельман вола відобрав, а на його місце дав Гушпанисі надію в бозі...
Але початок пішов йому добре.
Дзельманова брама стала раз у раз відчинятися, а ґаздині навіть із сторонських сіл стали приганяти на подвір'я воли та корови та передавати їх Дзельманові в добру годину, аби їм газдів та синів повитягав з неволі, аби їм здоймив з серця грижу.
Дзельман свідчився чорнобородим капралом, що маржи-ну передасть для війська комендантові і за газдів та синів їх постоїть, упімнеться.
Воли й корови стали рикати й банувати, коли"ґаздині їх розлучувалися і, плачучи, відходили.
На далеких долах зачали ніч прошивати дзвінкі крісові кулі.
Червона луна стала з-поза гір у село заглядати.
У замкненій світлиці Дзельман розмовляв тайно-тайні-сько з комендантом, а коли вийшов на подвір'я, то під-старшина вже перебирав від коменданта карти в рамцях і зараз-таки розсилав по селу патрулі з присяжними і вартовими.
Дзельман взяв свою ковану палицю, швидко подався в долину і зайшов до війтової хати.
Жовнірня тут ґаздувала, а війт з війтихою ходили пона-двір'ю і давали позір, аби вояки їх не спалили.
Дзельман дав війтові знак, що має з ним важну бесіду, сам на сам.
Війт скочив до нього, і оба вийшли на улицю.
— Ба, шо є, хло* Дзельман?-
— Якби було гаразд, то ци я йшов би до тебе у такий час?
— Ей, братці!
— Ой, погано, війточку, бігме, погано!
— Варе?
— Аби я так!..
— Ну та шо буде?
— Ти війт і питаєш мене, аді, спрєчси гет, бо зараз по тобі. Хтось обмастив тебе перед комендантом, шо ти перед-тогід війтував за москалів, з ними був одна рука, гнав людей на московські форшпани, а ти знаєш, шо то значит?
Війт заломив руки:
— То, надопевне, Мочернак мені ногу підкладає...
— То пусте, хто підкладає, але ти, війточку, життє ратуй!
— Ба, шо ти верзеш, Дзельман?
— То, шо чуєш. Тепер комендант розіслав горами патрулі до всіх газдів, що москалів виглядают, та й написав на картах, кого мают взяти і кому мают зробити авус, а вартові вже їх горами водят, вже людей забирают. А ти, війте, стоїш також на тій карті в рамцях, що кладут єї на груди тому, кого стратити мают! Спасайси!
— Та куди?
— Нікуди інде, лиш до мене у стайню на під.
— А це не варівко?
— Слухай-ста, ходи зі мнов.
Війт розказав тихцем війтисі, що за ним шукають, бо Мочернаки його втопили, і тому він мусить себе спрятати.
Війтиха закляла голосно Мочернаків, а війт прилип у пітьмі до Дзельмана...
Гудить і харчить село, гейби за горло душене.
Жовнірня 'д шанцям ближиться, дорога від возів і коней вгинається.
Жіночі голосіння борються з жовнірським реготом і зне-можені падуть на м'який шум ріки та летять геть-геть далеко у срібному мричу і стелються понад селом, гей його віддих.
Темними стежками завів Дзельман війта у свою стайню на подрю і сховав його у сіні.
На подвір'ю Дзельманові доньки вже доглядають своєї праці, яку жовніри натерхали на шість возів. Вони виєднали собі у коменданта слово, що можуть прилучити свої вози і свою маржину до військового походу і під охороною війська заїдуть на Мадярщину до своєї матері, що ще від передтогід зострахи перед неприятелем перебуває у своєї рідні і береже там все сімейне добро. Дзельман нагадує донькам, що мають з собою забрати і що мають матері переказати.
Через браму вводить чорнобородий капрал молодого низького панотця, що' від року заступає в селі місце страченого попа.
Панотець пізнає Дзельманів голос і просить його, щоби приступив до нього.
Дзельман зближається і жахається видом:
— То вас, пан пробощ, вас ведуть пан капраль?
— На жаль, так, пане Дзельман, но будьте ласкаві послужити мені свідком. Очернено мене, що я вчера їздив верхом у Вільшинське, де появилися були російські стежі,— а я їздив верхом на Копилашів верх законювати хорого Драгирюка.
Дзельман дивувався і усміхнувся, а відтак вхопив долоню капрала і став вихваляти панотця як доброго сусіда і при-мірного тісарського духовника.
Капрал спершу противився панотцевому увільненню, але коли Дзельман поклав йому свою голову на груди і казав йому себе задавити намість панотця — тоді твердий капрал зм'якнув і ушанував Дзельманове слово, кажучи панотцеві, що його пускає на Дзельманів рахунок і на Дзельманову голову.
Дзельман обняв панотця і шепотом допевнив його, що він капрала сам законтетує, бо панотець варт у нього великі гроші.
Панотець, рад не рад, прийняв се увільнення і обома руками стискав Дзельманову руку.
Дзельман спер панотця у себе і порадив йому, щоби не вертав домів, тільки щоби лишився у нього і нікому не показувався на очі, аж доки мадяри собі заберуться, бо інший старшина військовий міг би легко його забрати, і тоді все пропало. Се потверджував також чорнобородий капрал. Панотець дякував за доброзичливість, а Дзельман запровадив його до стайні на подрю і там примістив його коло війта у сіні.
За Дзельмановою брамою тісарська дорога ходить ходо-ром, гей ріка пливе. Військо йде 'д горі.
Дзельманові доньки і чорнобородий капрал сідають на повні вершені вози, а бовгарі вигонять череду маржини, і Дзельман бажає донькам і капралові доброго щастя на дорогу, а бовгарам наказує, аби не дрімали і аби всю маржи-ну його жінці до рук віддали, бо за то їх царинки йому відповідають.
Жовніри сквапно спаковують річи коменданта, а осідланий кінь б'є ногою об камінь подвір'я і рже, аби його їздець виходив з двору.
З дороги вириваються з-проміж жовнірського гармидеру жіночі плачі і влітають на Дзельманове подвір'я та свердлують уха схованому панотцеві і війтові.
Дзельманові доньки злізли з возів і стали просити батька, щоби углагоїв плач гуцулок, а Дзельман скартав за то їх словами, щоб не мішалися до чужих плачів, лиш аби сокотили талану на возах, бо у війні одні плачуть, другі скачуть. Та щоби не дратувати доньок, став перекричувати голосіння:
— А хто там так рує серед ночі?
— А хто там так виє, гей ви, голосінниці жєлісливі? Плачі опинилися перед Дзельманом, а він став їх розпізнавати:
— А то ви, Митришко-душко?
— А то ви, Николаїшко-зазулько?
— А то ви, Петришко-душко?
— То ви, Василишко вгідна?
— То ви, Марічко чічєна?
— Ба ци то ти, Анничько срібна?
— То ти, Кіцо солодка?
— Люб'єтка мої любі, вас є штири ґаздині а три дівчині, то я один ретенно вас не перекричю; кажіт, сарачєта, чого плачете, чого з'їдаетеси, най вам шо поможу.
Ґаздині лускали руками і розповідали, що патрулі забрали від хати їх газдів, а дівчата жалувалися, що вояки забрали їх дєдів та що дали їм на груди картки в рамцях і повели 'д горі так, як передтогід Гавдунів і Присташів покійних,— преч би ся казало.
Дзельман став ойкатися і падькатися та руками по голові себе бити.
Ґаздині й дівчата доповідали, що ґазди і деді їм переказували, а Дзельман перебивав їм бесіду і допитувався, де повели газдів і що патрулі казали.