Нараз йойкнула, начеб на ©стрий гвіздь станула. То рука лежачого у її ногах бадіки вхопила її за ногу і ціпко держала.
— Вуйно, дєк зціпив мені ногу!
Баба схилилася до бадікового лиця, потерла рукою чоло і, засвітивши огарок свічки, тримала її та вцитькувала дівчину, щоби не верещала, бо дяк конає і зараз пустить її ногу.
Дівчина дрижала, як серна, на всьому тілі і скаржилася, що дякова рука студена вже, як лід.
Баба казала їй підоймити ногу, бо дяк уже ввесь застигає.
Дівчина сіпнула ногою, а дякова рука її вже не спирала.
Однак дяк ще карався. То руки, то ноги, то лице кидалися раптовно, як би всередині струни уривалися. Твар його ставала подовгастою, а ніс зробився спичастим, гей клинок на білій стіні. Очі гейби прижмурені. Вже не говорив, лиш тихонько і коротко гумкав і гикав.
Баба вияснювала, що дяк собі самому похорон відправляє, але вже говорити не змагає.
З-посеред лежачих бадіків піднеслося з мерви велике кругле лице, обросле сивим заростом, і заговорило:
— Я не навітувавси, а ти, біднеку, не надекував-ес сиі Прощєй мені, дєче! І другий раз! ї третій раз! Нема села, не треба й нас!
Війтівська лисава голова впала назад у мерву, а баба здіймала свічку тричі вгору і давала знати, що дяк просить прощі, коби лише біг простив. А відтак повістувала, що дяк вже покійничок. І голосила жалісно так, аби війт чув і видів, що вона уміє пожалувати і звеличати небіжчика, коли небіжчик її свою царинку відкаже. Надворі завив пес, а баба допевнювала, що то дякова собака за своїм ґаздою бануе.
Війтові стікали сльози з натрудоватілого воскового лиця і крадьки ховалися у мерву, аби їх ніхто не видів. Бо дяк був його верствак, і приятель вірний, і порадник певний, та й його одинака Петра до хресту тримав. Воли, як гори, на крижму пригнав, бо ґазда був, честь умів собі стелити! Такий статок, така пишність гине у мерві на сирій землі, як той пес циганський! А за сим жалем війт переходив гадками до сина:
— То десь світами ходить надія моя одніська! Присадкуватий, плечистий і груднистий бадьо зірвався
з-під джерги і брався бігти, викрикуючи:
— Гримнули кіньми під стіньми, а Маріка де?
Баба накинула йому джергу на голову і поволеньки хилила його назад на підстілку та вговорювала, що Маріка доїть вівці та через час увійде 'д нему. Хорий не давався і сіпався, але баба призвала дівчину до помочі, і обі поклали бадя на мерву коло вмерлого дяка, якому баба устромила дерев'яний хрестик у руки на грудіх.
Війт сердився:
— Накрий-ко, кумко, дівці задницю рубом, най ми не сві-тит, єк ліхтарня!
— Аби-с здоров, куме,— відсерджувалася баба,— шо не гидуєш передницев, лиш задницев!
Коло війта заворушився на мерві довгий бадьо, що головою досягав одної стіни, а ногами другої. Його маленька, гей заяча, твар, на якій сходились разом і плескатий ніс, і короткий вусик, і плоска долішня щока, глипала синіми очима на широколицього війта.
— Єк днував, Тополюку довгий, сусідо любий, прислужнику церковний? — приподоблювався війт, що гиб говорити, а не мав до кого.
Тополюк не відповідав, але руку встромив межи зуби і відгризав собі пальці, аж кров чюріла.
— Відойми, кумко, довгому руку, бо харчує, єк буженицу у Муська в Кутіх!
Баба розв'язала оберемок ріща і посторонком зв'язувала довгому Тополюкові руки, витолковуючи йому, що руки — то не колачі плетені, ані не бануш, ані не мачка кортяча.
— Віді, заклєв 'го хтос у погану годину, що таку тєжку лежу має, віді, уколов когос в церквах, свічки не даючи,— узнавав війт, до куми звертаючись.
Кума перечила:
— Він червачька не настолочив, єк мід, добриня був, його клєтьба ні заклін не досєгали, але горечка мачки забагає!
Баба заговорилася і не покмітила, як станула на ногу Тополюковому сусідові. Сей сусід отік із сну збудився і застогнав на всю трупарню.
— Ба шо ті так потинат, дзвінкий ровтарю, стрільче уважний,— довідувався війт, але стрілець обертав на сіні свою, гейби оленячу, твар спичасту з боку на бік і співучо вистогнував, що його головонька бідна.
Баба била себе рукою по тій нозі, що на стрільця наступила, і жалувала його теплими словами.
— Єго, саняку, шо куля добиває, шо бола розбирає! Війт цікавився дальше, начеб з далекої дороги вернув:
— А скрипишник животіє, кумо?
— Аби ми здорові, куме!
— А кум Джемега?
— Ого! Віді, і його син покійник, бо коні самі вернули з форшпанів та іржут селом, аж пуду дає!
— А Драган скривлений?
— У гробі.
— А Іван побожний?
— Пішов.
— А Никифір-плотар?
— Акуратне.
— А Єлена Несторієва?
— Нема, брате!
— А твій, кумо?
— Відлетів сокіл мій ясний!
— А Дзвінничюк Мохнатий?
— Аді, лежит за деком онде, доходит, бідник!
— А Кіф'як мудрий?
— Генде лежит самий, дебя животіє.
— А дєдя цеї дівчини, Андрусеків Петро дубовий, мій сват цукрєний?
— Вперед вона, а в три дни за нев він микнув. А ця Анничька вже однов ногов переступила була за дєдем, за ненєв, але я єї калинков болу перетєла.
Баба вказала очима на в'язку калини, що на клинку під темною стелею звисала і своїми грознами гарячку з хати спивала, аж упрівала.
— Урви-ко китицю, кумко, та кинь-ста, най собі рот загасю,— лакомився війт на ягоду червону.
Кума робила війтові волю і словами його підходила:
— А для кого я вже трету в'язку устарала, як не для свого кума солодкого, голуба срібного, начальника важненького?
— А коло кого я нічьми не сплю, задля кого ватерку підкладаю, кому водиці до головки прикладаю?
— А на кого ж мій кум свої лази здасть, як не на свою кутанницу, желібницу щьиру?
— За чиє здоровлечко я, встаючи-лягаючи, поклони б'ю, світу землю цулую?
Війт пізнавав, що баба лазу доправляється, але збував бабу словами:
— Чей біг дасть, цщ я подужію, кумко, чєй підведуси. А тоді я свою куму пошіную хочь таланом, хочь грешним словом.
Баба клялася, що вона не наважилася на війтову відумер-щину, але тільки із щирості радить йому відказати свій талан такому, що варта, аби відтак за його працю не грузили йому гріб тоті, що не варта. А гадками собі думала, що війтові смерть на бровах сидить і так само, як дякові та іншим ґаздам, улекшила його болу лиш на короткий час, аби міг розпрощатися з білим світом і талан передати.
— Ти собі, черевачу, свеї, а смерть свеї! А твій рід вимер, а талан куда? Абих прем лиш за слугу тобі була, то я твоєї землі варта!
Підійшла до голої дівчини і шепотом вмовлювала:
— Ти чюла, Анничько, єк війт здавав на мене свої лази, свій талан, свою мізерію?
Анничка притакувала бабі, рада, що відпочинок має. Баба уломила букатку жовтого малаю і передала Анничці, приговорюючи: *
— Чому ти, дівко, не їш, лиш ростеш, єк я, заввишки? Набирай, небого, тіла, аби ті ґазда на талан забрав!
Анничка обернулася до вікна і, закривши лице ліжником, їла з долоні малай, аби ніхто не видів, що вона голодна.
Надворі заскомлів війтів пес і гейби вітався. Анничка глипнула на дорогу, вергла з себе ліжник і одним скоком була в дверях, повістуючй, що козаки ідуть. І вибігла голіська.
Баба веселіла і докладала у піч ріща, аби козаки ватру виділи, аби загрівалися і добріли та трупарникам харчів давали.
Підложила сіна дякові під голову, аби відразу мерця було видко, аби козаки смерть виділи. І міркувала:
"Буду їх просити, аби дівку вбрали, аби харчів лишили, аби дєка поховали та й аби бабі чобітки здарували. Але не буду їм навпростець казати, лиш буду до цих трупів говорити, най козаки чуют, най здогадуютси".
Ватра в печі літала по хаті, як мотиль білий. Здибаючися із смертю над головами, бадіків* здригалася і ховалася у бабиних голубих очах, як у теплицях глибоких.
Війт пронир в гадках, а баба надслухала, коли Анничка введе в хату козаків багатих.
Війтів пес дає знати, що йдуть, бо б'є ногами у двері і знов підбігає і скомлить весело та ласиться, тільки що не говорить.
Відчиняються двері. Вбігає Анничка, як смерічка, іиеем заморожена.
— Ану, вгадайте, вуйно, хто йде до нас?
— Бо хто би, єк не кучмарі?
— І кучмар, і ще хтось! Баба зирк у двері.
Високий, як ясінь, козак веде жовніра до хати, попід пахи тримаючи.
Війтів пес скаче жовнірові на груди, твар йому лижеч, під ноги лягає.
Козак здоровкае бабу і питається, чи його добре справили до старости.
Баба відрікае, що тут трупарня, а козак вказує рукою на жовніра і питається баби, чи пізнає сього неприятеля?
Баба вдивлюється в твар жовніра і не пізнає його, а Анничка передоганяє бабу:
— Вуйно, таж це вуйків Петро!
— Котрого вуйка?
— Аді, війтів Петро!
— Варе? Таже у Петра був хід май-май, був розмах в руках, був цвіт у лици, була буйність, а це жовтий лист на крушині.
— Самий він,— припечатав жовнір,, а козак посміхнувся, на Анничку споглядаючи.
— Ци я тебе, синку, мала сама розпізнати, коли тебе рідний дєдя не пізнає.
— Рідний дєдя? А де ж мій .дєдя? — питав жовнір голосом, що великої згуби шукає.
Війт, що дотепер запер був дух у собі і проникав очима жовніра та пантеличився і завертав свої гадки від жовніро-вого лиця, розпізнав свого сина по голосі акуратно і, зібравши всю силу, підоймався із мерви. Але лежа держала його гаками і не пускала. Рвався, сіпався і кидався, як на грані, але сила норовилася, як би під строму скалу. Видобував з грудей замерзаючі слова і кликав:
— А йди ж ста, Петре!
Син стрепенувся, як би від грому, і скочив до дєді. Але не доскочив. Станув як серед води і шукав руками:
— Дєдику мій рідний, де ви?
Війтове лице перекривилося з болю, а очі завірилися. Вхопив за руки сина, як потопаючий ловить берег. Син хилився і цілував дедеві руки.
А дєдя досягав синове лице руками, брав його в долоні, тримав перед собою, як своє переболене серце, і заревів, наче біль бардою перерубував:
— А ти де дів очі, Пе-тре?
І, як оком моргнути, війт замовк і повалився на свою постіль, гей перепилений явір, а син шукав його руками і оправдувався, що свої очі лишив тісареві під Раранчем !.
— Не збануйте, дєдику, на мене, шо-сми прийшов ід вам сліпцем темним, невидючим, аби вас відознати.
— Не думкуйте, не тускуйте, ручок собі не ломіт, серця не з'їдайте!
— Не видивлюйте собі старих очей у мої дві темні гаврі!
— Не гидуйте таким лицем дуплавим, таким старчуком вічним!
— Бо я щєсливий у бога, шо-сми ваші слова почув, шо ваші ручки цулую!
— Але не смію вас запитати, через єку неволю ви тут, дєдику, а не у своїй хаті, межи своїм родом, на своїй постелі?
— Але буду вас розпитувати, мій дєдику медіний, шо болит вас дуже, шо вам недогода, єка ваша лежя?
— Та дайте ручку, дєдю, най си ї нацулую, най наобедую! Дєдя не відзивався, а жаль розпирав трупарню.
— Дайте ручку, дєдю!
Умішалася баба і прихилилася до війта душі надслухати:
— Пішло йму на бідку, тіло — один синец студений, твар трумнєна, дість того, шо смерть 'го потєла, та й решта! А ти, Петре, не вбивайси журов, не греби собі глину, бо, аді, твій дєдик через страждунок пожив смерти.
Петро приклякнув і цілував дєдеві ніжки, дедеві ручки та —й затулював дєдеві очі:
— Дєдю мій прогніваний, дєдю переболений, дєдю жєлі-сливий!
— Дєдю перемучений, перетруджений!
— Прогнівив я вас своєв темностев, своїми дуплами.
— Утопила-с си у желю великім, моя радосте найбільша, моя любосте, моя жєлобо, моя щьиросте, моя свєтосте...
...Розсипався і пропадом пропадав Петро за своїм дєдем, аж луна била у стіни.