От та порода лояльних русинів або "самоотверженних малоросів" плодилася масово в Україні. Для них – писав Франко – політика була тільки "циганствоім і крутарством". Тяжко було їх відірвати від буденної праці сліпучим видом Ідеалу. Навіщо блукати в пустелі за маревом обіцяної землі?
"Ті слова про обіцяний край
Це для слуху їх казка.
М'ясо стад їх, і масло, і сир.
От найвищая ласка!"
Так відповідали Мойсеєві жиди в поемі Франка. Так відповідали не раз і наші Датани й Авірони всім тим, хто намагався вирвати їх з буденних занять в мандрівку до свобідної землі...
Вже десятки років минули з часів 1917 року, але тип драгоманівського політика серед нашої інтелігенції не зник. Під напором нових українських сил, він відступає, але ще затруює повітря національного життя. Незнищенну породу малоросійських і рутенських Санчо-Пансів зустрічаємо часто й тепер. В нашу, направду "кінецьсвітню", добу, коли перемогу дасть тільки віра, тільки героїзм, тільки посвята й боротьба, – є політики які думають здобути свободу "без пожару, потихеньку, обережно", видурити, вижебрати її, "перехитривши всіх", причепившись до возу того чи іншого переможця...
В нашу добу, коли в тяжких муках ступає нація на Голгофу; коли тільки безмежна віра і за неї пролита кров є запорукою воскресіння, – тих, що сходять на хрест, називає дехто бандитами, в найкращім випадку, дурними романтиками. В пресі підвладній таким "політикам" забороняють про тих "бандитів" згадувати. В таборовій пресі кретини від політики не сиділи на місці від радості, коли – як їм здавалося – чехи з москалями тих "бандитів" остаточно винищили: тішилися, що "мрійницький період" історії нашої нарешті закінчився, що хлопчаки побавились і тепер порядні люди робитимуть "реальну політику" їло приймальнях і передпокоях сильних світу цього, вижебруючи і вишахровуючи самостійну неньку, "перехитривши всіх"...
В нашу добу міжнаціональних і міжусобних війн – рекомендує дехто "не роздувати" повстанські самостійницькі рухи "в явно безвиглядній ситуації", а натомість радять занехаяти "романтичну політику" і "тверезо, реально подивитися на світ"... У видаваному німцями в 1942р. в Києві "Новім Українськім Слові" такі поради давали гестапівці і інфільтровані до них агенти НКВД!
Не тільки "тверезі політики" не думають про "свою силу" в своїй хаті, вони не думають і про "свою правду". Огидна їм взагалі ясна, нетлінна думка – її звуть вони "доктринерством"; останні могікани українського соціалізму починають переводити на еміграцію замасковані ідеї московського більшовизму; твердять, що цілі московської революції 1917р. були й нашими цілями; що висунута нашою революцією ідея самостійності державної показалася "нездійснимою", що "такої України не може бути"! Вони накидаються на український націоналізм за те, що той "не сприймає змін, які внесла в український світ революція 1917 р." – тобто більшовицька. Певно, що націоналізм тих ідей не сприймає! Не тільки не сприймає, він їх відкидає, відкидає цілком революцію більшовиків, зроблену для скріплення більшовицької імперії і для придушення свободи й незалежності України. Він відкидає антирелігійні ідеї більшовизму; відкидає його ідеї політичні – ідеї чужого тоталітаризму; відкидає його соціальні ідеї – ідеї людської кошари, хоч як їх наші соціалісти – у формі колгоспів – і вихваляють!
Не може дати своєї санкції націоналізм ні отруєним більшовицькою пропагандою наддніпрянським соціалістам, ні їх галицьким "товаришам"-радикалам, які після окупації Галичини, запропонували свою "лояльну співпрацю" наїзнику, відкидаючи всякий "саботаж і шкідництво", просячи дозволити їм "взяти позитивну участь в культурнім і господарськім будівництві країни" під Москвою, тобто в нищенні релігії і Церкви, в руйнації й плюндруванні села, і в переслідуванні "авантюрників", які не хилять шиї в чуже ярмо.
Відкидаючи ясну власну ідею національну, відкидаючи – як засіб – збройну за неї боротьбу, цього сорту політикани, відкидають і потребу створення окремої, сильної духом, думкою і характером – батави людей-провідників, яка б ту ідею здійснити намагалась.
В наші часи стрінете серед "батьків, народу", вчорашніх комуністів, які –"покаявшись" – зараз за це дістають командні становища в суспільстві!
В наші часи, коли така нагла є потреба широко-закроєної антикомуністичної кампанії, знайдете "вождів", які разом з комуністами затикають рота тим, хто проти комуністів виступають! Знайдете гонорових "патріотів", яким найкраще підійшла би назва, дана їх предкам Шевченком, – назва "донощиків і фарисеїв". Які не соромляться, подібно євангельським, фарисеям, очорнювати своїх противників як "ворогів кесаря", щоб – ховаючись за лаштунками, нищити їх чужими руками. Яким рідний край є черговим бізнесом, а народна справа дійною коровою; яким їх партія є крамничкою для полагодження особистих, чи інтересів кліки; які коло себе збирають всяке шумовиння "аби інтерес ішов"; які, називаючи себе демократами, уживають найгірші методи тоталітарної партійщини, щоб утриматися коло громадського пирога.
Заплющувати очі на ці відомі явища було б злочином. Бо вони є початком катастрофи. Коли в провідний клас пропихаються подібні провідники, тоді треба бити на сполох! Є в Євангелії: коли сліпець вестиме сліпого, обидва впадуть у яму. Проблема проводу, яка в сто разів важливіша від інших, набирає в наші часи особливо великого значення, і якраз цієї проблеми не хочуть бачити сучасники, займаючись всякими іншими. які нічого не варті без вирішення тої, найважливішої з усіх. Який сенс виробляти програми, закладати партії, творити об'єднання, коли хитається фундамент, на якім будується?
Велика частина провідної інтелігенції української між першою й другою війною, це був зовсім інший тип психологічний, який нічого спільного не мав з великими тінями нашого славного минулого, що формували історію України варязьких і козацьких часів. Ці "тверезі політики" – боялися розгорнути українську ідею в усій її широчині; старалися загасити бойовий дух, що знов віджив в Україні; не думали про провідний клас як про дисципліновану, дібрану на засаді суворої селекції верству "луччих людей" їх відповідь на питання – хто має вести націю, до якої мети і якою дорогою? – тотально відрізняється від відповіді, яку давали наші предки і деякі сучасники та учасники визвольних змагань часів першої і другої війни, називає "романтиками" і "авантюрниками". Предки знали, що права можна мати тільки "през шаблю", що великі речі осягають великі люди, не крутії, комбінатори, хитруни, посібілісти, утробні вороги великих цілей і великих зривів. Нехтуючи тими цілями, "тверезі політики" прошкрябували й чужі їм чесноти, без яких наша давнина й не мислила собі ідеального провідника: твердість характеру, розмах думки й сміливу волю. А без цих прикмет вдачі, коли хто попадав у провід народу, нічого легшого не було для противника як його обдурити, залякати або підкупити.
Бо проводирів, що мають хлопський сприт, замість державної мудрості – легко одурити обіцянками-цяцянками, як це робили більшовики.
Бо проводирів, байдужих до великих ідеалів, що дбають лише про приватний інтерес, – легко підкупити.
Бо проводирів, що не мають відваги до чинів великого розмаху і риску, – легко залякати.
В давні часи вступ у члени провідної верстви вимагав суворого добору, а членство суворого контролю і чистки. Толерантними стали новітні "народолюбні" часи! І нема такого промаху (висловлюючись лагідно), якого б не дарувало чуле серце модерного народолюбця своєму обранцеві, скоро він вже засів на якомусь президентському кріслі. Коли такі звичаї опановують провід, він вже загниває, а з ним пропадає й спільнота.
Цей сорт політиків, який особливо намножився за останні 20-30 років, існував і раніше, домінуючи в доби занепаду і зникаючи з політичної сцени в епохи національного розквіту. В кожній нації є різні типи проводирів. Деінде є де-Голі і Тореси, Михайловичі і Тіти, Горти і Бела-Куни (і вони між собою не об'єднуються). Є такий поділ і серед нас, а сягає він далеких історичних часів. За татарщини – одні кривавилися в війнах, а другі – так звані татарські люди, корилися наїзникові. За Хмельницького були Богдани і Богуни, а були й Киселі і Барабаші, які не хотіли повставати, тільки "з ляхами, мостивими панами, у мирі хліб заїдати", у їхній службі. Далі, були Мазепи з Орликами, і – Іскри з Ґалаґанами. Були Хмельницькі – було й "варшавське сміття", були Мазепи – й "грязь Москви". Всі українці – брати по крові, але й Авель з Каїном теж були братами... В наші дні були Петлюра, Коновалець, Тютюнник і Міхновський, – а були й Грушевський з Винниченком і Тичина, які як визволителів славили тиранів Кремля.
І всі ті Барабаші й Грушевські, всі проклинають противників своїх як національних шкідників і авантюристів, фанатиків і шовіністів, що не за голосом холодного розуму йдуть, а за безконтрольними емоціями. Всі бідкаються над марно пролитою кров'ю народу, над непотрібними жертвами... На ділі ж якраз вони є невільниками своїх емоцій – емоцій страху. Йдеться їм про те, щоб – крий Боже – буря не зірвала доброго даху їм над головою, над затишною домівкою! Щоб деревця не поламала в їх затишному садку! Це ті, що в їх серцях згасла відвага, а в їх мозок, у ту – казав. Шевченко – "кістяну комору налізли свині із надвору" і там утвердили свою ідеологію, ідеологію рабів, що лиш знають, або в болоті розкошувати, або під ножем верещати. Недоступна їх свідомості думка, якою очищаючою бурею буває Хмельниччина! Як випростовує вона зігнутий хребет не одного Яреми, як наверх видобуває все сильне й шляхетне, чисте і героїчне в народі! Як змітає з поверхні всю погань! Хоч при цім може й дерева погне чи зламає на затишних хуторцях "татарських людей"... Хоч не дасть вже більше їм з тими чи іншими "мостивими панами" смачно свій хліб їсти.
Так як між хмельничанами і реєстровиками; як між мазепинцями ї ґалаґанами; як між Шевченком і Драгомановим, між Петлюрою і Винниченком, так і тепер не встановити згоди між теперішніми, "татарськіми людьми" і новими силами України, тим новим і водночас стародавнім предківським духом, який ось вже з 1917 року прокинувся знов на нашій землі, набираючи все більше сили, поборюваний і Москвою, і нашими фарисеями.