Брошура виходить з поняття націй та їх боротьби, як незбитих фактів історії і на них будує СВоі вимоги. Для політичної тактики не шукає її автор санкцій в ідеях національного характеру, лише в національнім почутті і в методах боротьби тих націй, "що вже повстали проти чужого панування". Автор не забуває закликати до традицій нації, хоч відважно і мужньо проголошує, що навіть "відсутність державноісторичної минувшини не може мати ніякого значіння для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатися своїм правом сильного". Брошура апелює в першій мірі не до "ходу подій", лише до "ображеного почуття нації" і до "кривд цілого народу", а в противність ідеї симбіози проголошує, що "інтерес наших господарів е цілком протилежний нашим інтересам". Ця брошура свідомо рвала з недолугим провансальством, заявляючи, що "між молодою Україною та українофілами немає ніяких зв'язків", а за гасло брала ексклюзивне гасло всякого дійснореволюційного руху – "хто ... не за нас, той проти нас"[8-2].
Цими ідеями "Самостійна Україна", як небо від землі відрізнялася від нашого провансальства і уважний читач майже в кожній з думок "Самостійної України" зауважить протиідею до відповідної думки провансальства. Тому я й зачислюю цю невеличку брошуру до тих немногих голосів, що рвали з провансальством, кличучи до нового націоналізму.
Трагічно відчув драму розколеної української душі, яка терпіла на дисгармонію між інтелектом і, волею, на заник останньої – Микола Гоголь. Він задихався в рідній старосвітщині, яка не в силі була видобути з себе ні однієї, кажучи його стилем, гігантської ідеї, ані великого патосу. За тим патосом тужила цілий час його душа. "Ніколи (писав він) не прагнули ми так поривів, що здвигають дух, як у наші часи, коли тисне на нас і дусить ціла дріб'язковість забаганок і насолод, над яких вигадкою ломить собі голову наш XIX вік". Він протестує проти цього віку, що "поривається заглушити і приспати наші почуття". Він кличе втекти від потягу до добробуту і матеріяльного щастя, до чогось великого, щоб могло "спасти нашу бідну душу", збудити "наші приспані почуття і вивести нас з багна "жахливохолодного егоїзму". Прибитий марною і нікчемною сучасністю марить він про давні залізні часи нашої історії, на які глухі були сучасники, про "пристрасті минулих віків", з їх "лаконізмом сили і свободи", про їх "дикі й мстиві пориви", про "їх грубі й забобонні чесноти" про їх "залізні пороки", про їх "нечувану самопосвяту", "дику нелюдську великодушність", про очайдушність авантурничих віків".
В своїй тузі за силою і чином, за нестриманим напняттям людської енергії й волі, він – як багато інших, ширяє думкою в Середньовіччя, шукаючи там тих чеснот, які даремно хотів бачити в сучасній йому Україні. На Заході шукає він за тією енерґією, за "залізною силою ентузіязму", без якої життя народів "безбарвне і безсиле", за тим "фантастичним світлом", бачучи в тих віках вияв "юности прекрасної, повної найсильніших і найвеличніших надій, часто нерозсудної, але такої звабливої в цій своїй нерозсудності". За цією молодістю та її нерозсудними поривами шукав він серед своїх, тричі ним проклятих "мертвих душ" його сучасности, за нею ж шукала його стомлена і спрагнена віри і чину душа в давніх наших леґендах і в суворій поезії старої України. Цю вічну юність хотів він прищепити своєму поколінню, вщепити йому "все молоде, що кипить відвагою, пориви і мрії, що не думали про наслідки, не кликали на допомогу холодного розмислу", що були "поезія і безмотивність". Ідеалом для нього були не чеснотливі провансальці, що підстригали свої вимоги до "бігу подій" і status quo, лише молоді і свіжі народи, що з'явилися на овиді Европи на початку нашої новітньої історії. Все в них було "стремління" і "газард", що "не знало меж свойому стремлінню"[9-2].
Це підкреслення моменту волі, хотіння безмотивного і "безрозсудного", цю тугу за свіжими віками, протест проти "меркантилізму" (в якім легко доглянути той безнадійний матеріялізм "без віри основ", яким нас годувало провансальство), знаходимо потроху і в Куліша. Не місце тут вглиблятися в тайники цієї проблематичної натури, годити її протилежні бігуни в одній синтезі, – але факт лишається фактом: помимо свого незаперечного потягу до "тихого щастя" і прив'язання до "свого кутка", Куліш явно виламувався з думок провансальської кальокаґатії. Як людина, що однією ногою стояла в крузі ідей чужої, насильницької (російської) державности, далекий від усякого драгоманівського, сантиментального анархізму, – він нераз засвоював собі невблаганну національну філософію яскравої ідеології пануючих націй. Наприклад, говорячи про Польщу в її розквіті, він підкреслює як додатні риси польських культиваторів, – "зухвалість сили і талановитість в справах домового розбою". Він звеличує "правду сильного над слабим" і каже, що "оця сама груба первісна правда кермувала польським і нашим рідним плугом в українських пустелях. Вона вела наперед господарство, промисел, торгівлю, тяжкими, непротореними, небезпечними шляхами". Ця правда, на думку Куліша, оборонила край від заливу азіятчиною. Звідси його повага до козацтва. Він разом, як колись Кисіль, то мав його за "безголовий потвір позбавлений всякої віри", то цінував його власне за цю дику енерґію і волю чину. Він звеличував "гарячий темперамент стародавних Русичів, що відгукнувся в дніпровських здобичниках". В національнім фанатизмі, бачить він велику зброю сильних народів, якою доконуються великі вчинки.
За цей, як він казав, "сильний нерв", в хвилинах просвітку схиляє він чоло перед Хмельницьким, ставлячи його на одну дошку з другим подібним "ентузіястом", Олівером Кромвелем; обидва такі різні, але "страшні, кождий по свойому, могли б змінити обличчя Европи і Азії". В козацькій "необачній задиркуватості" добачав він не голий бунт, але й "ідею створення чогось іншого", ідею нового порядку. Нарешті він поривається до абстрактного сформулювання свого символу віри, свого – так скажу, націоналізму: "Сила в історії одиноке мірило значности, бо вона є те саме, що життєвість, а життєвість значить право на життя, себто – незаперечену правду... Рацію має сильніший...[10-2]
Коли в цих немногих провідників нашої громадської думки стрічаємо нотки протесту проти декадентського світогляду провансальства, то найкращий і найповніший свій вираз знайшов він, звичайно, в Шевченка. Гоголь протестував проти "меркантилізму" окруження, Куліш – проти життєвої мудрости "під'яремних биків", протиставляючи їм кожний свою, ще не здійснену ідею, свою фантазію. Цю фантазію – "загальне", що стоїть над "поодиноким", що має бути накинуте силою тому, що вже існує, свідомо бере собі за провідника муза Шевченка. "Фантазія, пише він в однім листі, – щастя в уяві... І цього доволі! Для душ, що
спочивають і люблять, – замки в повітрі триваліші і кращі від матеріяльних палаців егоїста". Не непорушне щастя, не існуюче, не сантиментальна утопія, не ідеал спокою, не щастя "мирної хліборобської країни", не ідеалізація покірного і беззубого народу, – лише апотеоза волі, що руйнує й будує світи, хоч би це був огонь, землетрус чи страшний суд, хоч би він окупався сльозами і кров'ю – ось була його віра, так далека звихненій й трусливій "вірі" українофільства. Як Гоголь, що шукав щастя в жорстоких і кривавих чеснотах Середньовіччя;
як Куліш, що шукав його в силі, так і Шевченко, лише з більшою силою і переконанням, молився до того "такого страшного в нашій душі, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш", з владарною мораллю сильних, які знають один закон – величну "фантазію" і волю[11-2].
І тому його в нас так мало розуміли! З кожної великої особистости, не розуміючи її, але улягаючи мимоволі її чарові, брало наше провансальство не її суть, але те, що, як таке, відповідало його власному світоглядові. Тому найпопулярнішою річчю в Шевченка стала в нас "Катерина", в Лесі Українки – "Лісова пісня", цебто якраз найменше характеристичне для генія цих авторів.
У цім туподумстві провансальства і треба шукати причину того, чому всі ці виломи, які робили в його світоглядів'язниці (іноді) Гоголь і Куліш (і завше) Шевченко, Леся Українка, автор "Самостійної України", – зараз заростали мохом провансальської маніловщини. Наші провідники бачили у відважнім дусі батьків, що його оживляли в їх трухлявій совісті Шевченко та інші, мов той Гамлет – диявола. Слова цих кількох пророків занадто суперечили вдачі провансальців, щоб без застережень могли вони ті слова прийняти. Забагато в їх макбетівській натурі було "молока людської лагідности". Мов горох об стіну ударялися слова отих пророків нового світогляду в мур їх зкам'янілих чеснот, а "ясна, створена для тихого щастя душа (українця) з тяжкою бідою піддавалась нашептам фанатизму"[12-2].
Але як би мало не були зрозумілі в нас ці нотки нового, волюнтаристичного світогляду, все ж їх значіння для нації є величезне. Вони свідчать своєю істотою, що світогляд провансальства, світогляд упадку, все ж не лишався без спротиву, і то не найгірших серед українців. А зневіра й сумніви провідників того світогляду лише підкреслюють, що він не давав їм ані тієї певности себе, ані тієї віри, яку повинна мати здібна і спрагнена чинів велика нація.
РОЗДІЛ II
ВОЛЯ, ЯК ЗАКОН ЖИТТЯ. – ЇЇ ФОРМИ. – ВОЛЯ ВЛАДИ. – РОЛЯ ВІД'ЄМНОГО МОМЕНТУ. – ДВІ ПЕРШІ ВИМОГИ ВОЛЕВОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
На цій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім, не на деривативнім постуляті, на бездоказовім пориві, мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя. Бо воля нації до життя як "пожадання неясно відчутого другого ладу речей" (Фіхте) є підставою всякого, опертого на ній, свідомого стремління, всякої ідеї. Бо розум (Vernunft), ідея, лише тоді стає порушаючою силою, коли сама "діє як афект " (Йодль). "Воля влади" (Ніцше), "життєвий елян" (Берґсона), "жадоба перемоги" (Джека Лондона), чин для чину, "без мети", щоб "гнатися в безвість" (Лесі Українки), "фантазія" (Шевченка), якій він жертвував видимий світ, звеличання "залізної сили ентузіязму", елементу "нерозсудного" (Гоголя), "правда сильного" і "право сили" (Куліша), – ось як характеризували цю волю чужі і наші провідники.
Яка ж суть крилася за тими висловами, так різними, а так однаковими? Чи це є той іраціональний чинник історії, на якім, в противагу до науки провансальства, повинен спиратися всякий здоровий націоналізм? Чи це є та "воля", той "патос", за яким тужили найкращі, хоч і осамітнені, одиниці серед українства?
Дефініція тут нічого не поможе.